Як можуть вони слухати таке? А ці "Гайль! Гайль" просто-таки у серце її шпигали. Врешті, ми жиди, роздратовано подумала вона, ми не повинні слухати нашого ката. Ну, нехай тато, я завжди чула, як він казав, що жидів не існує. Але ж мама, подумала вона, дивлячись на матір, мама ж знає, що вона жидівка, вона почуває себе жидівкою і все-таки залишається біля приймача. Пані Бірненшатц ще позавчора пророче вигукнула: "Це війна, діти мої, і війна програшна, жидівському народові залишається тільки знову взяти свою жебрацьку торбу". Тепер вона дрімала серед цього репету, вряди-годи розплющуючи свої підведені очі, й її велика голова з чорними, як вороняче крило, кісьми рвучко здригалася. А голос знову почав, перекрикуючи бурю:
— А тепер починається цинізм. Ця держава, якою заправляє меншина, зобов'язує своїх підданців провадити політику, яка змусить їх стріляти у своїх братів.
Вона підвелася. Ці хрипкі слова, які тяжко виривалися із натрудженої горлянки, були мов удари ножа. Він катував жидів: поки він говорить, тисячі конають у концентраційних таборах, а голосові його дозволяють вільно розлягатися у нашому домі, в цій вітальні, де ми ще вчора приймали двоюрідного брата з обпеченими повіками, якого катували в Дахау.
— Бенеш вимагає від німців: якщо я воюватиму з Німеччиною, ти повинен стріляти у німців. А якщо відмовишся, то будеш зрадником і я накажу тебе розстріляти. Те саме він вимагає від угорців та поляків.
Голос був тут, грімкий і розкотистий голос ненависти; цей чоловік був поруч з Еллою. Широкі німецькі рівнини, гори Франції зникли, він був геть біля неї, поза віддаллю, він шаленів у її домівці, він дивиться на мене, він бачить мене. Вона обернулася до матері, до Іві, та вони відсунулися назад, Елла ще могла їх бачити, та не могла до них доторкнутися. Париж так само опинився поза межами засягу, світло, що промикалося крізь вікна, мертве падало на килим. Сталося непомітне розокремлення людей і предметів, вона залишилася одна-однісінька на світі з цим голосом.
— Двадцятого лютня цього року я заявив у райхстазі, що потрібно змінити життя десяти мільйонів німців, які мешкають поза кордонами Німеччини. Проте пан Бенеш учинив інакше. Він вдався до ще дужчого гніту.
Він говорив з нею наодинці, віч-на-віч, з дедалі більшою роздратованістю і прагненням залякати її, завдати їй болю. Вона була мов зачаклована й невідступно дивилася на ебонітовий корпус приймача. Вона не чула, що він каже, та голос його немовби здирав із неї шкіру.
— Ще дужчий терор... пора винищення...
Вона різко обернулася і вийшла з кімнати. Голос переслідував її у передпокої, невиразний, розчавлений, так само отруйний; Елла хутко увійшла до своєї кімнати і замкнула двері на ключ. А він знай нахвалявся, там, у вітальні. Та вона чула тільки невиразне бубоніння. Вона втомлено сіла на стілець: невже немає ані однісінької душі, матері замордованого жида, дружини розстріляного комуніста, яка взяла б револьвер і пішла та застрелила його? Вона стиснула кулаки, вона думала, що якби була німкенею, то знайшла б у собі сили забити його.
Матьє підвівся, взяв у кишені плаща одну з Жакових сигар і штовхнув двері у коридор.
— Якщо це через мене, — сказала марселька, — то можете курити тут: мій чоловік палить люльку, і я вже звикла.
— Дякую, — відказав Матьє, — просто я хочу трохи розім'яти ноги.
Насправді йому йому просто не хотілося їх бачити. Ні дівчинки, ні молодиці, ні кошика. Він ступнув кілька кроків коридором, зупинився і запалив сигару. Море було голубе і спокійне, він ковзав уздовж моря, думав собі: "Що зі мною відбувається?" Тож відповідь цього чоловіка була недвозначною: "Розстрілюймо, заарештовуймо, ув'язнюймо". І все воно для тих, хто так чи так його не влаштовує; Матьє хотів напружено вдуматися і збагнути. Ніколи не бувало такого, щоб він чогось не зрозумів; це була єдина його потуга, єдиний його захист, його остання гордість. Він дивився на море й думав: "Я не розумію, й тоді я поставив нюрнберзькі вимоги. Ці вимоги були цілком ясні: передовсім чому я йду на війну", — сказав він собі. Це виглядало не дуже хитро, і все ж таки воно було не зовсім ясне. Те, що стосувалося особисто його, було просте і чітке: він зробив ставку і програв, його понівечене життя позаду. Я нічого не залишаю, ні за ким не шкодую, навіть за Одетою, навіть за Івіш, я ніхто. Залишалася сама подія. Я проголосив, що нині, за двадцять років після заяви президента Вільсона, нарешті вступає в силу право на вільне пересування для трьох з половиною мільйонів людей, все, чого він досі досягнув, було сумірне з людськими можливостями, невеликі прикрощі й катастрофи, він бачив, як вони надходять, він дивився їм у вічі. Коли він брав гроші в Лолиній кімнаті, то бачив купюри, доторкався до них, вдихав запах парфумів, який витав у тій кімнаті; й коли він назавжди поривав із Марсель, то, розмовляючи з нею, дивився їй у вічі; труднощі його були завжди пов'язані лише з ним самим; він міг сказати собі: "Я маю рацію, я не маю рації"; він міг судити лише самого себе. Тепер це стало неможливо, і знову пан Бенеш дав свою відповідь: знову смерті, знов ув'язнення, знову. Він подумав: я йду на війну, і це не має значення. З ним сталося таке, що перевершувало його. Війна перевершувала його. Річ не в тому, що вона перевершує мене, а в тому, що вона не тут. Де вона? Скрізь: вона зароджується скрізь, потяг занурюється у війну, Ґомес приземляється у війну, ці курортники в білих костюмах прогулюються у війні, немає жодного удару серця, котрий не живив би її, жодної свідомости, яка не була б нею пронизана. І все ж таки вона мов голос Гітлера, який наповнив цей потяг і якого я не можу почути: Я чітко заявив панові Чемберлену те, що нині ми розглядаємо як єдино можливе рішення; вряди-годи здається, ніби зараз доторкнешся до неї, де завгодно, хоча б у соусі турнедо, простягаєш руку, а її вже нема: залишається лише шматок м'яса в соусі. Ох, подумалося йому, треба бути одночасно скрізь.
Мій фюрере, мій фюрере, ти промовляєш, і я обертаюся в камінь, я більше не думаю, я більше нічого не хочу, я всього лиш твій голос, я зачекаю його біля виходу, я прицілюся йому в серце, та передовсім я є речником німців і саме заради німців я заявив, що не збираюся бути пасивним стороннім спостерігачем божевільних витівок політиків із Праги, я буду страдником, я не поїхав до Швайцарії, тепер мені залишилося лише бути страдником, я клянуся бути ним, клянуся, клянуся, клянуся, цить, сказав Ґомес, ми слухаємо промову біснуватого.
— Говорить Паризьке радіо, не відходьте від приймачів: за хвилину ми передаватимемо французький переклад першої частини промови канцлера Гітлера.
— От бачиш, — сказав Жермен Шабо, — бачиш! Не варто було спускатися і дві години бігати за "Ентрансіжан". Казав же я тобі: вони завжди так роблять.
Пані Шабо поклала в'язання у кошик і підсунула крісло.
— Зараз дізнаємося, що він там сказав, — мовила вона. — Не люблю я цього. У мене від нього якась порожнеча всередині. А в тебе?
— Так само, — відказав Жермен Шабо.
Приймач хрипів, кілька разів щось пробурмотів, і Жермен ухопив свою дружину за руку.
— Слухай, — сказав він.
Вони трохи нахилилися, прислухаючись, і в динаміку зазвучала "Кукарача".
— Ти певен, що це Паризьке радіо? — поспиталася пані Шабо.
— Авжеж.
— Значить, вони хочуть, щоб ми почекали.
Голос проспівав три куплети, потім платівка зупинилася.
— Ну от, — сказав Шабо.
Почувся легенький тріск, і гавайська оркестра заграла "Honey Moon" (*).
=======
*Медовий місяць (англ.) — прим. пер.
=======
Треба бути скрізь. Він сумно дивився на кінчик своєї сигари: скрізь, а то пошиєшся в дурні. Я солдат, який іде на війну. Ось що потрібно бачити: війну і солдата. Кінчик сигари, білі вілли на березі моря, монотонний рух вагона по рейках і цей надто вже знайомий пасажир, Фез, Марракеш, Мадрид, Перуджа, Сієнна, Рим, Прага, Лондон, який уже бозна вкотре палить у вагоні третього класу. Ні війни, ні солдатів: треба бути скрізь, потрібно бачити себе скрізь, з Берліна як тримільйонну частку французького війська, Ґомесовими очима як одного з цих боягузливих французьких псів, котрих женуть в атаку носаками, Одетиними очима. Потрібно бачити себе очима війни. Але де ж очі війни? Ось я тут, перед моїми очима пропливають великі світлі рівнини, я ясновида, я бачу — і все ж таки орієнтуюсь я навпомацки, наосліп, а кожен мій порух запалює лампу або вмикає дзвоник у світах, яких я не бачу. Зезета зачинила віконниці, та світло ще просягало крізь шпарини, вона почувалася змореною і мертвою, жбурнула свою комбінацію на стілець і голяка прослизнула під ковдру, я завжди так гарно сплю, коли в мене горе; та щойно вона опинилася під укривалом, саме в цьому ліжку Момо голубив її позавчора, щойно вона провалювалася в забуття, як він приходив до неї, він давив на неї, а коли вона розплющувала очі, його вже не було, він спав там, у казармі, і ще це кляте радіо, яке горлало чужою мовою, то був приймач Гайнеманів, німецьких утікачів з другого поверху, хрипкий гадючий голос, який висотував нерви, боже милий, воно не закінчується, воно ніколи не скінчиться! Матьє позаздрив Ґомесові, а потім сказав собі: Ґомес бачить не більше, ніж я, він воює проти невидимців — і перестав йому заздрити. Що він бачить: мури, телефон на своєму столі, обличчя свого адьютанта. А якщо казати про війну, то всі ми воюємо: я піднімаю руку, смокчу сигару, і я воюю; Сара проклинає людське безумство, стискає в обіймах Пабла — вона теж воює. Одета воює, коли загортає в папір канапки з шинкою. Війна бере все, збирає все, вона нічого не пропускає, жодної думки, жодного поруху, й ніхто не може її побачити, навіть Гітлер. Ніхто. Він повторив: ніхто — і зненацька на мить побачив її. Це було химерне тіло, яке годі навіть уявити собі.
— Говорить Паризьке радіо, не відходьте від приймачів: за хвилину ми передаватимемо французький переклад першої частини промови канцлера Гітлера.
Вони й не поворухнулися. Вони перезирнулися краєм ока, й коли Ріна Кетті заспівала "Я чекатиму", вони усміхнулися одне одному. Та наприкінці першого куплету пані Шабо вибухнула реготом.
— Я чекатиму! — сказала вона. — Гарно сказано! Вони збиткуються з нас.
Величезне тіло, планета, у просторі ста мільйонів вимірів; істоти трьох вимірів навіть уявити цього собі не можуть.