це ви нараяли Боббі повернутися до того аптекаря?
— Нараяв? Та ні ж бо. Просто сказав йому, що він учинив як дурень, покинувши цю роботу.
— А, тоді гаразд. Це не одне й те ж. Сьогодні вранці він сказав мені, що піде просити вибачення і що цього хотіли ви, та по очах видно було, що бреше.
Обоє зневажливо посміхнулися. Даніель хотів одягнути піджак, та все не зважувався.
— Я сказав йому: роби, що хочеш, — нагинаючись, провадив Ральф. — Мені це анідесь. Якщо вже тобі радить пан Лялік... Але тепер зрозуміло, що й до чого.
Він розлютовано смикав за шнурок лівого черевика, зав'язуючи вузол.
— Я нічого йому не казатиму, — обізвався Ральф, — він такий, що не дихне, як не брехне. Та є тут один хлопчина, котрого я таки застукаю колись у темному закутку.
— Аптекар?
— Еге ж. Але не старий. Отой молодий покидьок.
— Учень?
— Еге ж. Він гомик. Це він розповів у аптеці про нас із Боббі. Нехай Боббі не дуже пишається, що повернувся в цю діру. Та не сумнівайтеся, якось увечері я зловлю цього учня, коли він ітиме додому.
Його лице скривилося від лютої посмішки, він упивався своїм гнівом.
— Підвалю до нього, руки в кишенях, вигляд — як у справдешнього зарізяки. "Впізнав мене? Еге? Тоді все гаразд. То що ти там про мене варнякав? Га? Що ти про мене варнякав?" О, покидьок не на жарт перепудиться! "Нічого я не казав! Нічого не казав!" "А, ти нічого не казав?" І під дихало — гуп, збиваю його з ніг, плигаю на нього і мордякою його об хідник, об хідник!
Даніель дивився на нього з іронічною роздратованістю й думав:"Усі вони однакові". Всі. Крім Боббі, котрий завжди був бабою. Після цього діла вони завжди полюбляють розбалакувати, що натовчуть комусь пику. Ральф пожвавішав, очі горіли як у вовка, вуха пашіли; в нього була потреба у метких, різких рухах. Даніель не зміг погамувати в собі бажання принизити його ще дужче.
— Ну, а якщо він тебе відлупцює?
— Він? — люто посміхнувся Ральф. — Нехай тільки спробує! Он спитайте в того паруб'яги з "Орієнталя": той уже отримав добру науку. Паруб'язі тридцять років, отакенні ручиська. Він нахвалявся, що викине мене за шкірку.
Даніель зухвало посміхнувся.
— І ти, певна ж річ, відлупцював його, як гамана.
— О, підіть та запитайте! — ображено відказав Ральф. — Нас бачило, мабуть, душ із десять. "Давай-но вийдемо", сказав я йому. Там був Боббі й ще один чолов'яга, височенний такий, я бачив його колись із вами, Корбен, із бойні він. От цей паруб'яга виходить. "Ти що, — каже, — хочеш дати мені чосу, мені, сімейному чоловікові?" А я йому як затоплю! Зразу прямісінько в око, а потім ліктем. Отак! У мармизу! — Ральф зірвався на ноги, показуючи, як розгорталася бійка. Він крутився як веретено, вигинаючи свої зграбні міцні сідниці, обтягнуті голубими штаньми. Даніель відчув, що його охоплює лють, йому захотілося вдарити Ральфа. — Кров цебеніла з нього, як із кабана! — провадив Ральф. — Гуп! А потім за ноги та брязь об землю! Він так і заорав носом, цей сімейний чоловік!
Ральф замовк, грізний і набундючений, в ореолі своєї доблесті. Він скидався на якусь хижу комаху. "Їй-богу, я уб'ю його", подумав Даніель. Йому не дуже вірилося в усі ці балачки, та все-таки його принижувало, що Ральф повалив додолу тридцятирічного чоловіка. Він зареготався.
— Вдаєш із себе вояку, — насилу вимовив він, — та колись таки дістанеш своє.
Ральф теж зареготався, й вони підступилися одне до одного.
— Вояку я не вдаю, — відказав він, — та здорованів не боюся.
— То ти нікого не боїшся? — поспитав Даніель. — Еге? Зовсім нікого?
Ральф був червоний мов рак.
— Здоровані не такі вже й дужі! — відказав він.
— А ти? Ану покажи, який ти дужий, — штовхаючи його, запропонував Даніель.
Ральф на хвилю завмер із роззявленим ротом, потім очі його зблиснули.
— З вами я поміряюся силою. Просто так, звичайно, — хрипко сказав він. — Та вам не здолати мене.
Даніель ухопив його за пояс.
— А ось зараз побачимо, дитинко.
Ральф був гнучкий і міцний: під пальцями Даніеля перекочувалися молоді м'язи. Боролися вони мовчки, і Даніель почав тяжко дихати, йому невиразно здавалося, ніби він гладкий і вусатий. Ральфові вдалося його підняти, та Даніель пхнув його обома руками в обличчя, і Ральф його випустив. Вони знову стояли один напроти одного, посміхаючись і скипаючи від ненависти.
— А, так ви хочете битися? — якимсь чудернацьким голосом промовив Ральф. — Битися хочете, еге?
Зненацька він, нагнувши голову, кинувся на Даніеля. Даніель ухилився від удару і вхопив Ральфа за потилицю. Він уже захекався, а в Ральфа не видно було і сліду втоми. Вони знову зчепилися і закружляли посеред кімнати. Даніель відчув у роті гострий і гіркий присмак. "Треба кінчати з цим, а то він здолає мене". Він щосили пхнув Ральфа, але той утримався на ногах. Даніеля охопила шалена лють, він подумав:"Та я ж кумедний". Він хутко нагнувся, вхопив Ральфа за поперек, підняв його, жбурнув на ліжко і тут-таки упав на нього. Ральф відбивався і пробував навіть дряпатися, та Даніель ухопив його за зап'ястя і притиснув до подушки. Вони довгенько залишалися в цій позиції: Даніель ухоркався і не міг підвестись. Ральф був прикутий до ліжка, безсилий і розчавлений тягарем дорослого дядька, сімейного чоловіка. Даніель з утіхою дивився на нього: в очах Ральфа скипала ненависть, він був прегарний.
— І хто кого здолав? — захекано поспитав Даніель. — Хто ж кого здолав, синку?
Ральф відразу ж посміхнувся і насилу вимовив:
— Та ви ж силань, пане Ляліку.
Даніель відпустив його і звівся на ноги. Він засапався і відчував приниження. Серце гамселило, як навіжене.
— Колись був я силанем, — сказав він. — А тепер он захекався.
Ральф підвівся і поправив поправив комірець сорочки, подих його був нормальний. Він спробував було засміятися, та в очі Данієлеві не дивився.
— Подих то дрібниці, — сказав він, — треба тренуватися.
— Ти добре вмієш битися, — сказав Даніель, — та в нас велика вагова ріжниця.
Обоє збентежено засміялися. Данієлеві хотілося згребти Ральфа за горлянку і дати йому гарного ляпаса. Він одягнув піджак; мокра від поту сорочка відразу ж прилипла до тіла.
— Гаразд, — сказав він, — піду я. Бувай.
— До побачення, пане Ляліку.
— Я тут заховав для тебе дещо, — сказав Даніель. — Пошукай добре та й знайдеш.
Двері зачинилися, Даніель спустився східцями, ноги його були мов з вати. "Передовсім треба буде помитися, — подумалося йому, — помитися з ніг до голови". Коли він виходив надвір, в голову йому стрілила думка, од котрої він завмер на місці: вранці, перед тим, як вийти з дому, він поголився і залишив на коминку бритву з широко відкритим лезом.
Відчиняючи двері, Матьє натиснув на легкий, приглушений дзвоник. "Вранці я його й не помітив, — подумалося йому, — напевне, його вмикають увечері, після дев'ятої". Він скоса зиркнув крізь шибу конторки й угледів тінь: там хтось був. Не поспішаючи, він підійшов до стенду з ключами. Кімната 21. Ключ висів на цвяху. Матьє хутко взяв його й поклав до кишені, потім обернувся і рушив назад до східців. Позаду відчинилися двері.
— Агов! А куди це ви йдете? — грубо запитали його.
Матьє обернувся і побачив високу кощаву жінку в пенсне. Вигляд у неї був поважний і стривожений. Матьє усміхнувся їй.
— Куди це ви йдете? — повторила вона. — Що, дозволу питатися вже не треба?
Болівар. Негра звали Болівар.
— Я до пана Болівара, на четвертий поверх, — спокійнісінько відказав Матьє.
— Може, й так! А що ви робили біля стенду з ключами? — підозріливо запитала жінка.
— Я глянув, чи є його ключ.
— Та й що?
— Нема його. Болівар удома, — відказав Матьє.
Жінка підійшла до стенду. Один шанс із двох.
— Справді, — з розчарованим полегшенням сказала вона. — Він удома.
Нічого не відповівши, Матьє рушив угору. На майданчику четвертого поверху він на мить зупинився, потім застромив ключа в замкову шпарину кімнати 21 і відімкнув двері.
Кімната тонула в нічній пітьмі. В пітьмі червоної ночі, що просякла лихоманкою і парфумами. Матьє замкнув двері на ключ і підійшов до ліжка. Спочатку він простягнув руки вперед, щоб не наткнутися на що-небудь, та незабаром звик до темряви. Ліжко було неприбране, біля узголів'я лежали дві подушки, на них ще збереглися ум'ятини від двох голів. Матьє став навколішки перед скринькою й відчинив її; його трохи занудило. Банкноти, які він не взяв уранці, лежали на пачці листів: Матьє взяв п'ять папірців, для себе він геть нічого не хотів красти. "Що робити з ключем?" Він трохи подумав, а потім вирішив залишити його в замковій шпарині скриньки. Підводячись, він помітив праворуч у глибині кімнати двері, яких він не побачив уранці. Він підійшов до них і відчинив: це була вбиральня. Матьє витер сірника і вгледів у дзеркалі своє обличчя, позолочене відкидами полум'я. Він дивився на себе, поки полум'я не згасло, потім кинув сірника і повернувся до кімнати. Тепер він чітко розрізняв меблі, Лолине вбрання, її піжаму, її халат, її домашню сукню і костюм, все це було дбайливо розвішано на стільцях і висіло на вішалках; він недобре засміявся і вийшов.
Коридор був порожній, та десь лунали кроки і сміх. Східцями хтось піднімався. Матьє хотів було повернутися до кімнати; та ні, йому було байдуже, зловлять його чи ні. Він застромив ключа до замкової шпарини і замкнув двері на два оберти. Коли він випростався, то угледів жінку й солдата, що ішов поруч з нею.
— Нам на п'ятий, — сказала вона.
— Високо, — сказав солдат.
Матьє пропустив їх, потім спустився вниз. Він весело подумав, що залишилося зробити найважче: знову повісити ключа на стенд.
На другому поверсі він зупинився і перехилився через поруччя. Консьєржка спиною до нього стояла на порозі вхідних дверей, вона дивилася на вулицю. Матьє безгучно спустився униз і повісив ключа на гвіздок, далі м'якою котячою ступою піднявся на сходовий майданчик, трохи зачекав і, гучно тупаючи ногами, спустився по східцях. Консьєржка обернулася, і Матьє, проходячи, попрощався з нею:
— До побачення, пані.
— До побачення, — буркнула вона.
Матьє вийшов, він відчував її погляд, який впирався йому в спину, йому хотілося сміятися.
Вмерла зміюка, вмерла й отрута. Він простує широкими кроками на ватяних ногах. Йому страшно, в роті пересохло. Вулиці надто вже голубі, днина занадто гожа.