Флорентіно Аріса мав звичай після нелегкого трудового дня, проведеного в конторі, винаймати такі дрожки, але він ніколи не опускав відкидного верху, як то завжди робили в жарку пору року, а сидів, зіщулившись під накриттям, невидимий у сутіні, завжди сам-один, і замовляв кучерові найнесподіваніші маршрути, щоб не збудити його підозри. Єдине, що цікавило його в цій прогулянці, був парфенон із рожевого мармуру, напівсхований у бананових заростях та густолистих мангових деревах, — невдала копія ідилічних особняків бавовняних плантаторів Луїзіани. Незадовго до п'ятої поверталися додому діти Ферміни Даси, і Флорентіно Аріса бачив, як вони приїздять у сімейному екіпажі, а незабаром по тому виходив із дому доктор Урбіно й вирушав на свої повсякденні лікарські візити. Але, проїздивши отак майже рік, Флорентіно Аріса жодного разу навіть краєчком ока не побачив тієї, про кого не переставав мріяти.
Одного вечора, коли він не схотів відмовитися від звичної прогулянки самотою, незважаючи на те, що з неба ринула перша червнева злива, кінь послизнувся в грязюці й упав на черево. Флорентіно Аріса з жахом усвідомив, що це сталося якраз навпроти будинку Ферміни Даси, й благально вигукнув, звертаючись до кучера і не думаючи про те, що своїм переляком може виказати себе:
— Тільки не тут, прошу вас, тільки не тут! Де завгодно, але не тут!
Розгубившись від цих окриків, кучер спробував підняти коня на ноги, не розпрягаючи, і вісь у дрожках зламалася. Флорентіно Аріса мусив вибратися з-під укриття й мокнув під дощем, паленіючи від сорому, аж поки котрийсь із інших гуляк запропонував відвезти його додому. Поки він стовбичив там посеред вулиці, одна служниця з дому Урбіно, побачивши його, геть змоклого й по коліна в багнюці, винесла йому парасольку й запросила сховатися від дощу на терасі. Про таке щастя Флорентіно Аріса не міг мріяти навіть у найсміливіших своїх мріях, але того вечора він волів померти, аніж дозволити, щоб Ферміна Даса побачила його в такому жалюгідному стані.
Коли Хувенал Урбіно та його родина жили в старому місті, вони ходили в неділю пішки до самого собору на восьмигодинну відправу, яка була радше світською, ніж релігійною церемонією. Переселившись у новий дім, вони ще кілька років відвідували той-таки храм, але тепер уже їздили туди в кареті й іноді залишалися з компаніями друзів у парку під пальмами. Але потім у їхньому кварталі збудували храм соборної семінарії з приватним пляжем і власним цвинтарем, і сім'я Урбіно перестала бувати в соборі, навідуючись туди тільки в дуже врочистих випадках. Не знаючи про ці зміни, Флорентіно Аріса кілька неділь поспіль просидів на терасі кафе "Парафіяльне", стежачи за людьми, які виходили з собору після заутрені, обідні та вечерні. Потім усвідомив свою помилку й подався до нової церкви, яка вже кілька років була в моді, й там побачив доктора Хувенала Урбіно з дітьми — протягом чотирьох неділь у серпні вони пунктуально приходили о восьмій ранку до заутрені, але Ферміни Даси з ними не було. В одну з тих неділь Флорентіно Аріса відвідав новий цвинтар, що прилягав до церкви, — там мешканці кварталу Ла Манга будували собі розкішні склепи, — і серце в нього тьохнуло, коли в затінку великих сейб він побачив найрозкішніший з усіх склеп, справжній пантеон з готичними вітражами, з мармуровими ангелами, з позолоченими надгробками, на яких золотими літерами були виписані імена всієї родини. Там-таки він прочитав і ім'я доньї Ферміни Даси Урбіно де ла Кальє, поруч із ім'ям чоловіка, а внизу спільну епітафію: "Разом — і в Царстві Господньому".
До кінця року Ферміна Даса не була присутня на жодній з громадських чи світських церемоній, навіть на врочистостях із нагоди Різдва, де вони з чоловіком завжди грали провідні ролі. Та особливо впадала у вічі її відсутність на відкритті та прем'єрі оперного сезону. В антракті Флорентіно Аріса почув, як у одному гурті розмовляли вочевидь про неї, не називаючи, проте, її на ім'я. Казали, ніби хтось бачив, як торік у червні вона сіла вночі на трансатлантичний пароплав компанії "Кюнар", рейсом на Панаму, і на ній, мовляв, була чорна вуаль, що приховувала ознаки фатальної хвороби, яка пожирала її. Хтось запитав, що то за така жахлива недуга, яка осмілилася вразити таку вельможну даму, і дістав відповідь, просякнуту чорною жовчю:
— В такої високодостойної особи можуть бути тільки сухоти.
Флорентіно Аріса знав, що багатії його країни не хворіли на скороминущі хвороби. Або вони помирали раптово і майже завжди напередодні великого свята, що псувалося через жалобу, або згасали від тривалої і жахливої недуги, усі подробиці якої незабаром ставали відомі широкій публіці. Від'їзд до Панами перетворився для багатіїв майже на обов'язкову єпітимію. Там вони здавалися на ласку долі, оселяючись у лікарні адвентистів, величезному білому бараці, загубленому в пралісах провінції Дар'єн, де під постійними тропічними зливами в палатах-одиночках із завішеними рядниною вікнами хворі втрачали усвідомлення короткого часу, що їм лишався, і де ніхто напевне не знав, що звістує запах карболки, — здоров'я чи смерть. Ті, хто одужував, поверталися з повними руками коштовних дарунків, які щедро роздавали, тамуючи внутрішній неспокій і нишком сподіваючись, що їм простять за таке нахабство — за те, що вони лишилися жити. Дехто з них потім, під час візитів до лікаря, задирав сорочку і показував живіт, зашитий грубезними швами, зробленими наче шевською дратвою, і, задихаючись від надміру щастя, порівнював їх зі швами, накладеними там пацієнтам, там-таки й померли; а ті, хто вижив, до кінця своїх днів усе розповідали й розповідали про те, які ангельські видіння бачили вони під дією хлороформу. Зате ніхто ніколи так і не довідався, щó ж бачили ті, хто не повернувся, а найнещаснішими серед них були ті, котрим судилося померти на чужині в корпусі для сухотників, причому вмирали вони частіше від туги, яку навіював дощ, ніж від хвороби.
Якби Флорентіно Аріса мав право вибору, важко сказати, яку долю він би визначив для Ферміни Даси. Але насамперед він волів знати правду, хоч би якою вона була жахливою, та, попри всі пошуки, йому нічого не щастило довідатись. Здавалося незбагненним, що ніхто не міг дати найменшого доказу, що підтвердив би чутки. У світі річкових пароплавів — а це був його світ — не було такої таємниці, яка лишилася б нерозкритою, не було людини, котра зуміла б зберегти в таємниці хай там чиє признання. А проте ніхто не міг сказати нічого певного про жінку під чорною вуаллю. Ніхто нічого не знав — і це в місті, де всі знали про все, а про деякі події часто ставало відомо навіть раніше, ніж вони відбулися. Тим більше коли йшлося про події у світі багатіїв. Так само ніхто не міг дати жодного пояснення, чому зникла Ферміна Даса. Флорентіно Аріса й далі блукав по кварталу Ла Манга, неуважно слухаючи меси в семінарському соборі, відвідуючи громадські заходи, що ніколи його не зацікавили б в іншому стані душі, але час минав, а про зникнення Ферміни Даси він знав не більше, ніж на початку. Життя в домі Урбіно текло, як і завжди, за винятком того, що там не стало матері.
Під час своїх пошуків і розслідувань Флорентіно Аріса довідався про інші новини, яких не знав і не прагнув знати, — скажімо, про смерть Лоренсо Даси в кантабрійському селі, з якого той був родом. Він згадав, як протягом багатьох років бачив старого в запеклих шахових сутичках у кафе "Парафіяльне" — голос у нього був хрипкий від безугавного базікання, і він ставав дедалі гладший та брутальніший у міру того, як засмоктувало його болото невеселої старості. Після тієї прикрої зустрічі за пляшкою ганусівки, яка відбулася ще в минулому столітті, вони ніколи не обмінялися жодним словом, і Флорентіно Аріса був певен, що Лоренсо Даса згадує про нього з не меншою злістю, ніж він про нього, і навіть після того як зумів улаштувати для дочки вигідний і багатий шлюб — єдине, що давало старому снагу досі жити на світі. Але Флорентіно Аріса був сповнений такої рішучості здобути точні відомості про здоров'я Ферміни Даси, що знову прийшов до кафе "Парафіяльне", аби розпитати про неї в батька, і це сталося саме тоді, коли там відбувався знаменитий турнір, у якому Херемія де Сент-Амур виступав сам-один проти сорока двох суперників. Отоді Флорентіно Аріса й довідався, що Лоренсо Даси вже немає живого, і зрадів від щирого серця, навіть знаючи про те, що за цю радість йому доведеться сплатити високу ціну — і далі жити в невіданні. Кінець кінцем він схилився до думки, що припущення про лікарню для безнадійно хворих — слушне, і йому лишилося втішати себе хіба що відомим приспівом: "Якщо жінку їсть недуга, більш не знайде вона друга". В дні розчарування і смутку він потроху звик до думки, що звістка про смерть Ферміни Даси — якщо, звісно, вона помре, — ніяк не зможе його обминути.
Але цієї звістки він так і не дочекався. Бо Ферміна Даса була жива й здорова, знайшовши собі притулок у маєтку, де жила, всіма забута, її кузина Ільдебранда Санчес, за півліги від села Флорес-де-Марія. Вона пішла з дому без сварки й без скандалу і за згодою чоловіка, коли обоє, мов підлітки, заплуталися в єдиній кризі, яка спіткала їх за двадцять п'ять років нічим не затьмареного подружнього життя. Вона заскочила їх зненацька посеред спокою зрілості, коли вони вже почували себе в безпеці проти будь-якої несподіваної напасті, коли діти вже виросли й дістали добре виховання, а майбутнє обіцяло їм тихомирну старість, не скаламучену ні горем, ні хвилюванням. То був цілком несподіваний для обох поворот життя, трагічний вузол, який вони не захотіли розв'язувати за допомогою лайки, сліз або посередників, як то водиться на Карибському узбережжі, а поставилися до своєї проблеми з мудрою терпимістю, властивою європейцям; та оскільки самі вони були, по суті, не звідти і не звідси, то кінець кінцем геть заплутались у своїй скруті й повелися і не так, як це робиться там, за океаном, і не так, як тут. Зрештою Ферміна Даса таки вирішила піти з дому, навіть не знаючи, чому і задля чого це робить, не тямлячи себе від люті, а він не спромігся відмовити її від цього наміру, пригнічений усвідомленням своєї вини.
Ферміна Даса й справді відпливла на кораблі опівночі, у великій таємниці й прикривши обличчя чорною мантильєю, але то був не трансатлантичний лайнер компанії "Кюнар" курсом на Панаму, а пароплавчик, що здійснював регулярні рейси до Сан-Хуан-де-ла-Сьєнаги — міста, в якому вона народилася й дожила до дівоцтва і туга за яким з плином років ставала все нестерпнішою.