Отже, за годину.
І вони рушили до лісу.
– Найперше ми підемо до джерела, пане Перманедере, – мовив Томас. – Це витік Ау, себто річечки Ау, на якій лежить Швартау, а в сиве середньовіччя лежало й наше місто, аж поки згоріло – воно, бачите, було тоді дерев'яне, – і його збудували вже на Траві. Між іншим, з назвою цієї річечки в мене пов'язані болісні спогади. Ми хлопцями полюбляли такий жарт: щипали один одного за руку й питали: "Як зветься річка біля Швартау?" На що, хоч-не-хоч, вигукували її назву, бо дуже боліло… О! – перебив він раптом сам собі за десять кроків від узлісся. – Нас випередили. Меллендорфи й Гагенштреми.
І справді, на третій терасі лісового амфітеатру біля зсунених столиків сиділи найголовніші члени цих двох родин, що так вигідно об'єдналися, і, жваво розмовляючи, снідали. Головував сенатор Меллендорф, блідий дідок з ріденькими сивими баками, хворий на діабет. Його дружина, з дому Ланггальс, сива розпатлана дама, приклала до очей лорнетку на довгому держаку. Поряд з нею; сидів її син Август, білявий, пещений молодик. Його дружина Юльхен, з роду Гагешнтремів, маленька, жвава, з великими, чорними, блискучими очима і майже такими самими завбільшки діамантами у вухах, сиділа між своїми братами, Германом і Моріцом. Консул Герман Гагенштрем останнім часом почав швидко товстішати, бо жив у великих розкошах, – казали, що він свій день починав паштетом з гусячої печінки. Він носив коротку, широку, рудаву бороду, а його навдивовижу плаский ніс – такий самий, як у матері, – нависав над верхньою губою. Доктор Моріц, жовтий, із запалими грудьми, щирив у жвавій розмові свої гострі, рідкі зуби. Обидва брати були з жінками, бо адвокат також був уже_давно одружений з якоюсь панною Путфаркен з Гамбурга, дамою з жовтими косами й надто вже незворушним, явно англізованим, але надзвичайно красивим й правильним обличчям, – доктор Гагенштрем, визнаний естет, ніколи не дозволив би собі одружитися з негарною дівчиною. Крім них, за столом сиділо ще двоє дітей: дочка Германа Гагенштрем а й маленький син Моріда Гагенштрема, обоє вбрані в біле і вже відтепер майже що заручені, бо не годилося розпорошувати маєток Гунеусів-Гагенштремів. Усі їли яєчню з шинкою.
Обидві компанії привіталися аж тоді, як Вудденброкя підійшли вже досить близько. Пані Будденброк трохи неуважно й наче здивовано кивнула головою, Томас зняв капелюха й ворухнув губами, ніби сказав щось ввічливе й холодне, а Герда вклонилася байдуже, тільки задля годиться. Зате пан Перманедер, розпалений ходою вгору, простодушно помахав своїм зеленим капелюхом і радісно вигукнув на весь голос: "Моє шануваннячко, панство!" – після чого пані Меллендорф негайно схопила лорнетку… Тоні ж ледь підняла плечі, закинула голову, водночас намагаючись притиснути підборіддя до грудей, і привіталася ніби з недосяжної висоти, але встигла добре роздивитися крислатий, елегантний капелюшок Юльхен Меллендорф… Тієї миті вона твердо й остаточно вирішила, що їй робити…
– Дякувати богу, Томе, що ми снідатимем аж за годину! Розумієш, я б не хотіла, щоб та Юльхен дивилася мені в рот… Ти помітив, як вона віталася? Майже не ворухнулась. До того ж, як на мою скромну думку, її капелюшок – суцільний несмак…
– Ну, капелюшок як капелюшок… А щодо привітання, то ти була нітрохи не ввічливіша за неї, люба моя. – Крім того, не сердься, бо матимеш зморшки.
– Хіба я серджуся, Томе? Зовсім ні! Коли ті люди гадають, що вони "головні біля помпи", то мене просто сміх бере. Яка різниця між тією Юльхен і мною, хотіла б я знати? Що вона вийшла заміж не за шахрая, а за бовдура, як сказала б Іда? І якби вона колись опинилася в моєму становищі, то ще видно було б, чи зуміла б вона знайти собі іншого…
– А звідки відомо, що ти знайдеш іншого?
– Бовдура, Томасе?
– Куди краще бовдура, ніж шахрая.
– Не конче ні того, ні того. Але годі про це.
– А й справді. Ми й так лишилися позаду. Он як завзято береться вгору пан Перманедер…
Затінена лісова стежка йшла тепер по рівному, і невдовзі вони досягли джерела – гарної романтичної місцини з дерев'яним містком над невеликою ущелиною з поораними негодою кручами й навислими деревами з голим корінням. Срібним складаним келишком, який принесла з собою пані Елізабет, вони пили воду з маленької, викладеної камінням кринички зразу під джерелом – крижану залізисту воду. На пана Перманедера напала така галантність, що він погоджувався взяти воду тільки з рук пані Грюнліх. Він був їй вдячний понад усяку міру, водно приказував: "Так гарно, що вмерти можна!" – і намагався нікого не лишити поза увагою, з усіма побалакати: з пані Елізабет і з Томасом, з Гердою і з Тоні, з малою Ерікою… Навіть Герда, знервовано-заніміла, пригнічена дедалі більшою спекою, тепер почала оживати, і коли всі, спустившись навпростець до ресторану, посідали навколо заставленого наїдками столу на другій терасі, вона перша дуже ввічливо висловила свій жаль, що пан Перманедер скоро від'їздить, – саме тепер, коли вони вже трохи познайомились, що видно хоча б з того, наскільки рідше почали виникати між ними непорозуміння чи й просто нерозуміння, спричинені його діалектом… Вона може навіть потвердити, що її товаришка й зовиця Тоні двічі або й тричі віртуозно вимовила: "Матері його ковінька!".
Пан Перманедер не завдав собі клопоту зробити якісь уточнення до слова "від'їзд", а насамперед узявся до ласощів, під якими аж стіл угинався і які по той бік Дунаю йому не часто доводилось куштувати.
Вони повагом споживали делікатеси пана Діймана, причому мала Еріка чи не найдужче тішилась серветками з шовкового паперу, що здавались їй незрівнянно кращими за великі лляні серветки в них удома; вона з дозволу кельнера навіть узяла їх кілька в кишеню на пам'ять. Попоївши, вони ще довго сиділи біля столу й розмовляли. Пан Перманедер попивав пиво і одну за одною курив чорні сигари, а консул – цигарки; найцікавіше те, що ніхто не думав про від'їзд пана Перманедера, і взагалі навіть мови не було про майбутнє. Навпаки, всі ділилися спогадами, обмірковували політичні події останнього часу, і пан Перманедер, нареготавшися з анекдотів сорок восьмого року, що їх пані Елізабет розповідала із слів свого небіжчика чоловіка, почав розказувати про революцію в Мюнхені та про Долу Монтез, яка страшенно зацікавила пані Грюнліх. Поволі минав час, і десь аж о першій пополудні, коли розпашіла Еріка в супроводі Іди вернулася з прогулянки цілим оберемком стокроток, жерухи та всякої трави і нагадала про горіхове печиво, яке ще треба було купити в містечку, товариство рушило стежкою вниз. Але спочатку пані Елізабет – сьогодні вони були її гістьми – оплатила чималий рахунок дзвінкою золотою монетою.
Дійшовши до ресторану, вони наказали за годину подати карету, бо хотіли ще трохи відпочити вдома перед обідом, а тоді поволі, тому що сонце немилосердно пекло на курній дорозі, подалися в напрямку низеньких будиночків містечка.
Зразу за мостом через річку Ау товариство несамохіть поділилося і в такому порядку йшло цілу дорогу: попереду мамзель Юнгман – вона мала таку сягнисту ходу, що могла товаришити Еріці, яка невтомно ганялася за метеликами, – потім пані Елізабет, Томас і Герда, а наостанці й навіть трохи віддалік пані Грюнліх із паном Перманедером. Спереду було гамірно, бо дівчинка сміялася з радощів, а Іда вторувала їй своїм басистим, добродушним іржанням. Посередині всі троє мовчали: Герда знову була похмура й пригнічена курявою, а стара пані Будденброк і її син думали про своє. Ззаду також було тихо… Але то тільки здавалося, бо насправді Тоні півголосом провадила з своїм баварським гостем щиру розмову…
І про що ж вони говорили? Про пана Грюнліха…
Паті Перманедер слушно зауважив, що Еріка "ловка дитина", хоч майже зовсім не схожа на маму, на що Тоні відповіла:
– Вона викапаний батько, і треба визнати, що це їй не на шкоду, бо зовні Грюнліх був джентльмен, що правда, те не гріх! Наприклад, він мав дуже оригінальні золотаві баки, таких я ні в кого більше не бачила…
Потім, хоч Тоні ще в Нідерпаурів у Мюнхені досить докладно розповіла йому історію свого одруження, пан Перманедер знову зацікавився всім тим і, співчутливо й несміливо позираючи на неї, почав випитувати всі подробиці банкрутства…
Він був погана людина, пане Перманедере, інакше батько не забрав би мене від нього, повірте мені. Не всі люди на світі мають добре серце, цього мене, бачите, життя навчило, хоч я ще й молода як на жінку, що вже десять років живе вдовою чи майже вдовою. Він був поганий, а Кессельмаєр, його банкір, ще гірший за нього, пришелепуватий і в'їдливий, як цуценя. Але це зовсім не означає, що себе я вважаю за ангела і не відчувала ніякої вини… не зрозумійте мене зле! Грюнліх нехтував мене і коли навіть лишався вдома, то втуплювався в газету; він дурив мене, примушував безвиїзно сидіти в Еймсбютелі, бо в місті я могла б довідатися, в якому багні він застряг… Але я всього тільки слабка жінка, маю свої вади і напевне не завжди поводилась так, як годилося б. Наприклад, своєю легковажністю, марнотратством і новими халатами давала чоловікові підставу журитися й нарікати… Одне тільки можу сказати в своє виправдання: коли я виходила заміж, то була ще зовсім дитина, дурне, недосвідчене дівчисько. Чи повірите: я, наприклад, аж перед самими заручинами довідалася, що вже чотири роки як знову введені федеральні закони, про університети й пресу! До речі, чудові закони!.. Ох, справді сумно, пане Перманедере, що людина живе тільки раз, що не можна почати життя наново. Ми тоді багато що зробили б інакше, мудріше….
Тоні замовкла, напружено вдивляючись у стежку перед собою; вона досить спритно дала йому ниточку – адже тепер сама напрохувалась відповідь, що хоч життя й не можна почати наново, та всё ж таки можна вдруге, щасливіше вийти заміж. Проте пан Перманедер не скористався нагодою, обмежився тільки тим, що почав останніми словами лаяти пана Грюнліха, аж його кругла борідка наїжачилась…
– Ото дурило мерзенне! Хай би він тільки попався мені до рук, пес брехливий, я б йому показав, де раки зимують…
– Пхе, пане Перманедере! Прошу вас, перестаньте! Ми повинні вибачати й забувати… "Мені карати", – каже господь… Спитайтеся лишень моєї матері.