Хтось із мешканців навіть зімітував голос півня. Коридор був іще порожнім, але двері вже ожили, то одні, то інші з них швидко відчиняли, а потім так само різко зачиняли, всюди аж гуділо від цього постійного стукотіння дверей. То тут, то там К. бачив в отворах між стінами й стелею по-ранковому скуйовджені голови, які то з'являлися, то знову зникали. Здалеку слуга тягнув візок із документами. Інший слуга йшов поряд і тримав у руках список, мабуть, він порівнював номери на дверях із записами в документах. Перед більшістю дверей візок зупинявся, тоді ці двері відчинялися, і відповідні папери передавали до кімнати, часом це був лише один аркуш, і тоді між кімнатою й коридором розпочиналася недовга розмова, мабуть, слуга вислуховував докори. Якщо ж двері виявлялися зачиненими, папери акуратно складали на порозі. У таких випадках К. здавалося, що рух дверей не припинявся, а навпаки, посилювався навіть там, де всі документи вже були роздані. Можливо, звідти жадібно стежили за паперами, які все ще лежали на підлозі. Можливо, не могли збагнути, як наважується хтось, кому достатньо лише відчинити двері для того, щоб стати щасливим власником документів, так легковажити й не визирнути назовні. Можливо, справа виглядала навіть таким чином, що пізніше ті документи, які так ніхто й не підняв, будуть розподілені поміж тими, хто раз по раз визирає в коридор, щоб перевірити, чи папери все ще лежать на підлозі і чи існує хоча б найменша надія їх отримати. До речі, ці залишені напризволяще документи переважно становили цілком поважні за обсягом стоси, К. припустив, що власники тимчасово не забирають їх із метою похвалитися, зі зловтіхи або ж зі справедливої гордості, яка мала б під'юджувати колег. Це припущення підтверджувало те, що інколи, коли К. довгий час не дивився в бік одного з таких стосів, папери раптом швидко зникали в кімнаті, а двері продовжували залишатися нерухомими, як і раніше. Сусідні двері, розчаровані або ж задоволені тим, що нарешті зник цей подразник, також затихали, але потім знову починали рухатися.
К. спостерігав за всім цим не лише з цікавістю, але й зі співчуттям. Він відчував себе майже в центрі подій, озирався на всі боки, йшов слідом за слугами, стежив за їхніми діями, і, хоча зберігав належну відстань, слуги вже не раз суворо озиралися на нього, схиливши голови та стиснувши губи. Що далі просувалася ця робота, то більш заплутаною вона ставала, можливо, траплялися помилки в списку, чи слуга не надто добре розрізняв документи, або ж чиновники мали претензії з якихось інших причин, у кожному разі, папери часто потрібно було повертати, тоді візок їхав назад, і через шпарину у дверях велися перемовини. Ці перемовини відбувалися досить непросто. Переважно саме ті двері, які перед тим найчастіше відчинялися і зачинялися, залишалися невблаганно замкненими, коли доходило до необхідності повернення паперів, ніби там нічого не хотіли чути про цю справу. І тут починалися справжні труднощі. Той, хто претендував на папери, виявляв страшенну нетерплячість, галасував у своїй кімнаті, плескав у долоні, тупотів ногами і постійно вигукував у дверну шпарину номер документа. Тоді візок часто опинявся покинутим напризволяще. Один слуга був зайнятий втихомиренням нетерплячого, а інший намагався добитися із зачинених дверей повернення паперів. Обом було нелегко. Нетерплячий урядник від спроб заспокоїти його часто ставав ще нетерплячішим, він не хотів слухати порожньої балаканини слуги, не потребував, щоб його втішали, а вимагав документи, один із таких чиновників навіть вилив на слугу з верхньої щілини над дверима цілий рукомийник. Робота іншого слуги, напевно трохи вищого за рангом, була ще важчою. Якщо урядник, від якого вимагали документи, взагалі вступав у які-небудь розмови, починалися ділові перемовини, під час яких слуга посилався на свій список, а чиновник на свої записи, що торкаються саме тих документів, які він отримав, але які нібито має віддати. При цьому ніхто з чиновників не випускав із рук жодного папірця, і слуга не мав можливості розгледіти жадібним оком навіть найменшого кутика. Для того щоб знайти нові докази, слуга повинен був іти до візочка, що поволі котився далі вздовж злегка похиленого коридора, або ж звертатися до чиновника, який вимагав папери, і обмінювати аргументи дотеперішнього власника на нові контраргументи. Такі суперечки тривали достатньо довго і часом закінчувалися взаємною згодою сторін. Чиновник віддавав частину паперів або отримував як відшкодування інші документи, якщо з'ясовувалося, що їх переплутали випадково. Та бувало, що службовцеві доводилося відмовитися від усіх потрібних йому паперів, бо він не зміг достатньо аргументовано довести свою позицію слузі або ж утомився від довгої суперечки. І тоді чиновник не віддавав документи слузі, а різко жбурляв їх у коридор, аж рвалися нитки, якими аркуші були скріплені, і папери розліталися довкола. Слуга з великими труднощами збирав і знову впорядковував їх. Але так усе одно було простіше, ніж коли слуга взагалі не отримував жодної відповіді на всі свої прохання. Тоді він змушений був стояти перед зачиненими дверима, просити, присягатися, цитувати свій список, посилатися на відповідні циркуляри, але все марно, з кімнати не долинало жодного звука, а слуга, здається, не мав права без дозволу заходити досередини. Часом навіть у цього бездоганного слуги уривався терпець, і він ішов до свого візка, сідав зверху на папери, витирав піт із чола і якусь мить не робив нічого, лише безпомічно валандав ногами. Загальний інтерес до того, що відбувалося, був дуже великим, всюди чулося перешіптування, за жодними дверима не було тихо, згори, з отворів над перегородками, стежили за подіями дивні, замотані хустинами обличчя, які ані хвилини не могли всидіти спокійно. Посеред усієї цієї метушні К. впало в око, що двері Бюрґеля увесь цей час були зачинені, слуги вже пройшли повз них, але Бюрґелеві так і не дали ніяких паперів. Можливо, він іще спав, але, з огляду на довколишній галас, його сон мав би бути неймовірно міцним. Та чому ж він усе-таки не отримав ніяких документів? Лише кілька кімнат, у яких швидше за все ніхто не жив, були обділені так само. Натомість у кімнаті Ерланґера вже розмістився інший мешканець, і до того ж дуже неспокійний. Напевно, він просто вигнав свого попередника з кімнати, хоча це й не дуже пасувало до холодного та врівноваженого характеру Ерланґера. Але те, що Ерланґер змушений був чекати на К. на порозі, свідчило на користь такого припущення.
Від усіх сторонніх спостережень К. постійно повертався подумки до слуги. Здається, цього чоловіка зовсім не стосувалося все, що К. раніше доводилося чути про слуг, про їхні лінощі, любов до зручності, їхню зверхність. Напевно, серед слуг також траплялися винятки, або ж, що виглядало більш правдоподібно, слуги поділялися на різні групи. Тут існувало, як зауважив К., чимало розмежувань, із якими він досі не зустрічався. Найбільше йому сподобалася непоступливість слуги. Він не відступав ні на крок у цьому двобої з невеличкими, але впертими кімнатами, для К. це часто скидалося на двобій із кімнатами, бо мешканців він майже не бачив. Щоправда, слуга змучувався, хто б тут не змучився, але, відпочивши трохи, зіскакував зі свого візка додолу і, стиснувши зуби та випроставшись, знову йшов у наступ на неприступні двері. Траплялося, що його відганяли двічі або й тричі підряд, у дуже простий спосіб, за допомогою все тієї ж таки клятої мовчанки, але він усе одно не здавався. Коли розумів, що відкритим наступом нічого не досягне, міняв тактику і діяв, наскільки К. міг зрозуміти, хитрощами. Він нібито відступався від затятих дверей, давав їм вимовчатися досхочу, звертався до сусідів, а за якийсь час повертався назад, дуже демонстративно та голосно кликав помічника й нагромаджував на порозі кімнати папери, ніби змінив свою думку, і тепер у впертого мешканця нічого не потрібно забирати, а навпаки, тільки додавати. Тоді йшов собі далі, але не випускав дверей з поля зору, а коли невдовзі мешканець обережно прочиняв їх, щоб забрати документи, слуга кількома стрибками опинявся перед ним, ставив ногу в щілину між дверима та одвірком і таким чином змушував непокірного принаймні до розмови, що переважно таки приводило до більш-менш прийнятного результату. А якщо й це не виходило або ж виявлялося неправильною тактикою щодо того чи того урядника, слуга знову діяв інакше. Наприклад, зосереджував увагу на тому чиновникові, який вимагав документи. Тоді відсував убік свого помічника, який працював лише механічно і від якого було досить мало користі, і починав розмову із секретарем, запихав голову до кімнати і щось довго й таємниче шепотів, напевно, обіцяв якісь пільги під час наступного розподілу або ж запевняв, що непоступливого чиновника буде покарано, у кожному разі, він часто показував на ворожі двері й сміявся, хоча й видно було, наскільки він втомився. Але траплялося й так, один раз чи двічі, коли він полишав справу напризволяще, хоча К. здалося, що й тут це була лише видимість, або ж він робив так з певною метою. Тоді слуга спокійно йшов далі, ігноруючи протести незадоволеної сторони, лише час від часу надовше заплющував очі, і це було єдиною ознакою того, що він таки страждає від усього цього гармидеру. Та обурений галас ображеного чиновника теж потроху заспокоювався, як голосний дитячий плач поволі переходить у поодиноке схлипування. А після того, як уже ставало зовсім тихо, часом лунав іще якийсь крик і грюкали двері. У кожному разі, слуга, здається, і тут чинив цілком слушно. Урешті залишився тільки один урядник, який ніяк не міг заспокоїтися, час від часу він замовкав, але тільки для того, щоб відновити сили, а потім починав кричати знову, так само голосно, як і перед тим. Було не до кінця зрозуміло, чому він так репетує та обурюється, можливо, справа була зовсім не в розподілі документів. Нарешті слуга закінчив свою роботу, і лише один папірець, вирваний із блокнота аркуш, залишився у візку, мабуть, через недогляд помічника. Невідомо, кому тепер потрібно його віддати. Це могла бути моя справа, – промайнуло в голові К.