Чисте повітря, кажуть вони, тепле сонце. Ха-ха-ха! От йолопи! Бовдури! Дурні! Справжні дурні... Навіщо Гольц-манові чисте повітря й тепле сонце, скажіть, будь ласка,* без театру й без сцени? Ха-ха-ха! З великого горя, очевидно, Гольцман засміявся так заразливо й закашлявся при цьому так, що стара Сура-Бруха знову прибігла з засуканими рукавами з кухні. Цього разу вже без курки, але з великим ополоником у руках: "Знову напав на тебе кашель?.."
Від Сури-Брухи тхнуло цибулею і перцем, а це викликало в Гольцмана ще більший кашель. Але він стримувався з усіх сил. Він затримував у собі кашель і розгнівався на матір, наказав їй піти на кухню, назад до цибулі, удавав, що сміється, чудно кривив рота, сплюнув у хустку й заховав її глибоко в кишеню, щоб стара не побачила, що він випльовує червоне... Марно! Суру-Бруху не обдуриш. У матері гостре око. Вона добре бачить своє лихо і заламує руки: "Лишенько! Громом мене вдарило! Біда й горе матері!" — силоміць укладає хворого в ліжко і наказує Златці, щоб та швиденько привела лікаря.
Перелякана, жовта й бліда, ще більш засмучена, ніж завжди, та ще, здається, з заплаканими опухлими очима, Златка бере пальтечко й біжить до лікаря.
Йдучи галасливими вулицями Лондона, Златка думає про себе: "Здається, таке пекло... Стільки коней, трамваїв, автомобілів мчать туди й сюди". Хоч би хто зглянувся та переїхав її на смерть!
Па Гольцманів насунула хмара. Велика чорна туча, близька неминуча катастрофа зависла над їхніми головами.
Розділ 17
ЩАСЛИВІ ПАСАЖИРИ
Велетенським звіром здавався здалеку великий білий пароплав "Атлантик" на морі. З дивною упертістю посувалася ця потвора на воді, борюкалася з вітром, прорізала сердиті хвилі Атлантичного океану й пливла все далі й далі від Саутгемптона до Нью-Йорка.
Запаморочені пасажири, що спершу були захоплені розкішною подорожжю й не могли вдосталь надивитися на красу природи й натішитися чудесами, що їх бачиш на морі, почали відчувати наче якийсь чад у голові і перестали заглядати в глибоку, широку, високу безконечність, що складається з неба й води, води й неба, без початку і без кінця.
Поодинці залишали пасажири палубу, і кожен ішов до себе, у свій закуток, кожен до своєї каюти, де лягав з важкою, немовби свинцем налитою головою на своє ліжко, кожен залишався на самоті з своїми сумними думками й переживаннями.
Мало, дуже мало було таких, які ще кріпилися, проходжувались туди й назад на палубі або збиралися купками, пили пиво з великих кухлів і курили грубі сигари, розмовляли, голосно реготались і розповідали байки, анекдоти й небилиці, мовби їх не обходило все, що діялося навколо.
Серед цих небагатьох щасливих пасажирів були двоє добре знайомих нам друзів: бородатий містер Кламер з Лондона і його компаньйон Нісон Швальб, колишній агент, тепер директор, менеджер, антрепренер, режисер і касир нової театральної трупи: "Кламер, Швальб і К°".
Так, друже читачу, нема вже трупи "Гольцман, Швальб і К°". Викинули прізвище Гольцмана і натомість поставили прізвище Кламер, подія, яка нікого не зачепила, крім Гольцмана. І це не повинно нас дивувати: людство складається з армії, що рушає на війну. Ціла армія не зупиниться через те, що один солдат упав посеред дороги. Той, хто впав, має вибір: якщо бог дасть йому снаги, він підведеться, а як ні — його не пошанують. Усі ходитимуть по ньому чобітьми та калошами, топтатимуть його і розтопчуть так, що ніхто й не озирнеться. Правда, це дуже сумно, але хто винен Гольцманові, що він так занедбав свій кашель і лікарі не випускають його з ліжка, міряють йому температуру, лічать пульс і забороняють розмовляти.
— Сміх, та й годі! Коли навіть не розмовляти — тоді яка ж різниця між людиною й твариною?
Ні. Тут жодні хитрощі не допоможуть. Ми мусимо попрощатися з нашим Гольцманом на деякий час, побажати йому цілковитого одужання і податися разом з нашою новою компанією, що їде пароплавом з Лондона до країни, яка приваблює очі цілого світу, відколи її відкрив Колумб аж по сьогодні, ось уже понад чотириста років.
Вищезгадана парочка, містер Кламер і Нісон Швальб, сиділи собі, мов ті голубки, вдвох за одним столиком, пили пиво, курили сигари й балакали, балакали, балакали. Вони не змовкали ні на хвилину. Про що вони розмовляли? Ні про що. Очевидно, обидва заповзялися позмагатися, хто кого перебалакає і хто кого переможе в "блефі"3.
Містер Кламер розповідав давні історії про своє кафе "Національ", про російських жебраків і про лондонські добродійні товариства, де він, Кламер, споконвіку був почесним членом, і просто всякі байки, приперчені дотепами й жартами, раз у раз додаючи: "Як кажуть англійці..."
Проте Нісонові Швальбу ці всі байки та анекдоти не новина. Навпаки. На кожний анекдот, якого розповідає містер Кламер, Швальб каже, що він це знає вже здавна. І не тільки знає — він сам навіть був присутній при цьому. Маєте доказ — тоді мало не вибухнув скандал. Ось послухайте...
І Нісон Швальб розповідає, який саме був скандал, з великим запалом та з темпераментом, закінчуючи божбою: "Отак, як бачите мене на світі" і "Щоб я так мав чуже добро..." А хвилі океану, що, наче дикі звірі, лютували обабіч пароплава, гуркочуть під такт, підіймаються щораз вище й вище, намагаються перехлеснути через палубу, затопити, перекинути, проковтнути пароплав з усім, що є на ньому. Та нашим приятелям байдужісінько: вони п'ють пиво, курять сигари й балакають, балакають без кінця.
Щасливі пасажири.
Розділ 18
МІЖ НЕБОМ І ВОДОЮ
Ще один чоловік залишився на верхній палубі пароплава "Атлантик". Але він не пив пива, не курив, а просто сидів чи, точніше, лежав окремо, одним один на шезлонгу, загорнений у теплий плед і вкритий червоною байковою ковдрою. Це був ще зовсім юний пасажир з дуже симпатичним блідим обличчям. Страхітливі хвилі, що, наче дикі роздратовані звірі, мчали обабіч пароплава, ставали дедалі лютіш.! й запекліші.
Щоразу здавалося, що коли не ця хвиля, яка мчить здалеку, то інша, напевне, подолає, перехлесне, затопить, перекине, проковтне пароплав з усім, що є на ньому.
Блідість обличчя юного пасажира свідчила, що він уже давно знаходиться тут очманілий від хвороби. Напівзаплющивши очі, він лежав простягтись, підтримуючи обома руками затуманену голову, і дивився в низьке небо, яке мов злилося з океаном. Важко було впізнати, де небо, а де вода. Здавалося, небо ясне, світить сонце, жодної хмаринки, жодного вітру. Чого ж так бушує океан? Чого так лютує старий? Чого кидає пароплав туди й сюди, вгору і вниз? Чи, може, то юнакові тільки так здається? Чому з кожною хвилиною він почуває себе все гірше й гірше, ось-ось знепритомніє? Знепритомніє? Ні, це смерть, смерть, смерть!
Він напружує очманілу голову, намагається згадати, скільки днів перебуває отак між небом і водою,— та не може. Не може пригадати, звідки й куди їде. Ба навіть забув, як його звати. Що його прізвище Рафалеско, це він знає. Але справжнє ім'я — хоч голову відріжте. Ой голова! Голова!
— Тобі погано? Може, перейдеш до себе в каюту? Ходім.
Так сказав йому Нісон Швальб, нахилившись над ним і віддано дивлячись йому в очі. Але Рафалеско глянув на нього так, немовби не впізнаючи його: хто це говорить? Хто стоїть над ним? Він хотів сісти, та не зміг.
Рафалеско напружив усі сили своєї пам'яті: владико небесний, що з ним діється? Де він на світі? Чому не може навіть свого імені пригадати? Цим ім'ям його звали колись товариші в хедері, брати й сестри вдома, батько й мати... Батько й мати? Де вони тепер?..
— Візьми чарочку коньяку. Послухай мене, пригуб, тобі полегшає.
Рафалеско не міг второпати, хто це стоїть над ним? Хто вдивляється йому в очі? Здається, знайома особа. Здається, знайомі очі... Хто ж ця людина?.. Чому так болить голова? Хто це так стогне? То пароплав. Хто так свистить? То свистить вітер. І хвилі наздоганяють одна одну. Ось підносяться вони вище будинків, ось розсипаються, наче пісок, маленькими краплинками. Раптом вибухає грім, і блискавка сліпить очі. Марення! То зовсім не грім. То так говорить море. То так бушують хвилі, що підіймаються й розсипаються. І блискавка не блискавка. То відблиск сонця, що своїм промінням купається в розбурханих водах сердитого океану.
— Послухай мене, посмокчи шматок лимона, тобі полегшає...
Ага! Він уже знає, хто це. То Гольцман! Бернард Гольц-ман? Чому ж його обличчя таке червоне, масне й свіже? В одній руці він тримає пляшку коньяку, а в другій лимон і просить Рафалеска що-небудь покуштувати...
— Послухайся мене, візьми шматочок лимона. Або дай сюди руку, обіпрись на мене, я тебе відведу вниз, до тебе в каюту... Гей! Містер Кламер!
Так вигукнув Нісон Швальб, повернувши голову до свого компаньйона. Де там! І сліду не лишилось! Містер Кламер уже там, де Нісонів брат Ізак, де сестра Генрієтта і де ломжинський кантор з його музичною сімейкою. Всі лежать покотом, кожен у себе в каюті, і стогнуть, місця собі не знаходять, бачать смерть перед очима. Тільки він один, Нісон Швальб, тримається на ногах. Нісон Швальб єдиний з усього товариства, єдиний з нової мандрівної трупи, яка їде в Америку,— єдина жива істота, що не втратила свіжості й бадьорості.
А море рокоче. Шумлять його хвилі. Насувається буря з дощем і снігом. Вітер б'є в обличчя і розганяє всіх останніх, що лишилися на палубі, крім стюардів та матросів, які вже звикли до всякої негоди, і крім капітана, що засунув люльку в рота і з сухою усмішкою дивиться на розлютований океан, як на примхливу дитину.
Біле величезне створіння, що зветься пароплавом "Ат-лантик", мчить з дивною впертістю все далі й далі, у глибоку, широку, високу безконечність, яка складається з неба й води, води й неба — без початку й без кінця.
1
Кічен — кухня (англ.).
2
Чікен — курка (англ.).
3
Блеф — брехня (англ.).
Розділ 19 ЖІНОЧА РУКА
Він почав потроху визволятися від марення. Чад помалу випаровувався з голови. Він швидше відчув, ніж побачив, що лежить у себе в каюті на ліжку, і чиюсь руку відчув у себе на чолі, ніжну, теплу жіночу руку. Але чия то рука, хто ця жінка — цього він не знав.
Що він на воді, це Рафалеско почував по гострому за пах> сердитого океану і по гуркоту хвиль, які, бавлячись, наче дикі звірі при світлі ясного сонця, все ще лютували, високо підкидаючи пароплав і стукаючи Рафалескові у віконце, щоб устав, вийшов на палубу, подивився, які чудеса є на світі: "Годі, годі вже тобі лежати".