і особливо, коли і природний нахил до того маєш, — додав він, знову засміявшись.
— Я чув одначе, що у вас тут багато знайомих. Ви ж те, що називається "людина не без зв'язків". А коли так, то навіщо вам було до мене приходити, якби я вам не був для чогось потрібний?
— Це ви правду сказали, що у мене є знайомі, — підхопив Свидригайлов, обминаючи в запитанні головне, — я вже декого зустрічав: адже третій день вештаюсь; і сам пізнаю, і мене, здається, пізнають. Воно й зрозуміло, одягнений пристойно і вважаюсь людиною небідною; адже нас і селянська реформа не зачепила: ліси та луки заплавні, отже, прибутків і не втрачено; та... не піду я до них; давно вже набридло: ходжу третій день і не показуюсь ні в кого... А тут ще таке місто! І як це воно вийшло у нас таким, скажіть будь ласка! Місто канцеляристів і всіляких семінаристів! Далебі, я багато чого раніше тут не помічав, років вісім тому, коли тут валандався... На саму тільки анатомію тепер і покладаюсь, їй-богу!
— На яку анатомію?
— А відносно цих клубів, Дюссотів, пуантів цих ваших[4-05] або, можливо, от ще прогресу — ну, це хай буде без нас, — говорив він далі, начебто не помітивши знову запитання. — Та чи й охота шулером бути?
— А ви були шулером?
— Як же без цього? Ціла компанія нас була, щонайпристойніша, років вісім тому; проводили час; і все, знаєте, люди з манерами, поети були, грошовиті були. Та й взагалі у нас, в російському товаристві, найкращі манери у тих, кого не раз били, — звернули ви увагу на це? Це ж я, в селі живши, опустився. А все-таки посадовили мене тоді в тюрму за борги, грек один там ніжинський.[4-06] Тут і нагодилася Марфа Петрівна, поторгувалась і викупила мене за тридцять тисяч сребреників. (А всього я сімдесят тисяч заборгував.) Побралися ми з нею законним шлюбом, і повезла вона мене зараз же до себе в маєток, мовби скарб якийсь. Вона ж на п'ять років старша за мене. Дуже любила. Сім років з маєтку не виїздив. І майте собі на увазі, все життя документ проти мене, на чуже ім'я, на ці тридцять тисяч тримала, так що коли б надумав я збунтуватись, — одразу б у пастку! І зробила б! Адже в жінок усе це одне з одним уживається.
— А коли б не документ, накивали б п'ятами?
— Не знаю, що вам і сказати. Мене цей документ майже не зв'язував. Нікуди мені не хотілося, а за кордон Марфа Петрівна і сама мене разів зо два кликала, знаючи, що я нудився! Та що! За кордон я раніше їздив, і завжди мені тужно бувало. Не те щоб там щось, а от на світ благословляється, затока Неаполітанська, море, дивишся, І якось сумно. Найгірше те, що справді за чимсь сумуєш! Ні, на батьківщині краще: тут принаймні в усьому інших звинувачуєш, а себе виправдуєш. Я б, може, тепер в експедицію на Північний полюс поїхав,[4-07] бо j'ai le vin mauvais,[*] і пити мені гидко, а крім горілки нічого більше не лишається. Пробував. А що, кажуть, Берг у неділю в Юсуповому саду на величезному аеростаті полетить,[4-08] попутників за певну плату запрошує, правда це?
— А що, ви б полетіли?
— Я? ні... так спитав... — пробурмотів Свидригайлов, мовби задумавшись.
"Та що він це, справді, чи що?" — подумав Раскольников.
— Ні, документ мене не зв'язував, — говорив далі Свидригайлов роздумливо, — це я сам із маєтку не виїздив... Та вже скоро рік мине, як Марфа Петрівна на іменини мої і документ той мені повернула, та до того ж ще й суму значну подарувала. У неї ж був капітал. "Бачите, як я вам довіряю, Аркадію Івановичу", — далебі, так і сказала. Ви не ймете віри, що так сказала? А знаєте: адже я хазяїном неабияким зробився, в маєтку живши; мене в цілій окрузі знають. Книги теж передплачував. Марфа Петрівна спочатку схвалювала, а потім все побоювалась, що я заучуся.
— Ви за Марфою Петрівною, здається, дуже тужите?
— Я? Може. Далебі, може. А до речі, вірите ви в привиди?
— В які привиди?
— У звичайні привиди, в які ж ще!
— А ви вірите?
— Та, можливо, й ні, pour vous plaire[*] тобто не те щоб не вірив...
— А що, з'являються?
Свидригайлов якось дивно глянув на нього.
— Марфа Петрівна навідувати почала, — проказав він, скрививши рота в якусь чудну посмішку.
— Як це навідувати?
— Та вже три рази приходила. Вперше я її побачив у день похорону, через годину після повернення з кладовища. Це було напередодні мого від'їзду сюди. Вдруге позавчора, в дорозі, на світанку на станції Малій Вішері;[4-09] а втретє дві години тому, на квартирі, де я зупинився; я був сам.
— Навіч?
— Атож. Усі три рази навіч. Прийде, поговорить хвилину й вийде у двері; завжди у двері. Навіть немовби ходу чути.
— Чому це я так і думав, що з вами неодмінно щось подібне трапляється! — промовив раптом Раскольников і в ту ж мить здивувався, що сказав це. Він був дуже схвильований.
— Що-о? Ви це подумали? — з подивом спитав Свидригайлов, — та невже? Ну, не говорив хіба я, що у нас з вами є якась спільна точка, га?
— Ніколи ви цього не говорили! — різко і з запалом відповів Раскольников.
— Не говорив?
— Ні!
— Мені здалося, що говорив. Тоді, коли я ввійшов і побачив, що ви із заплющеними очима лежите, удаючи, ніби спите, — тут я й сказав собі: "Оце той самий і є!"
— Тобто як це: той самий? Про що це ви? — скрикнув Раскольников.
— Про що? А далебі, не знаю, про що.., — одверто, і мовби сам заплутавшись, пробурмотів Свидригайлов.
Якийсь час помовчали. Обидва пильно подивились один на одного.
— Все це пусте! — з досадою вигукнув Раскольников. — Що ж вона вам каже, коли приходить?
— Вона? Уявіть собі, про найнікчемніші дрібниці, і подивуйтеся людині: саме це мене й сердить. Уперше увійшла (я, знаєте, стомився: похоронна відправа, зі святими упокій, потім літія,[4-10] закуска, — аж нарешті в кабінеті сам лишився, закурив сигару, задумався), увійшла в двері: "А ви, каже, Аркадію Івановичу, сьогодні через турботи й забули в їдальні годинник завести". А годинник цей я справді, всі сім років, щотижня сам заводив, а забуду — то завжди, було, й нагадає.[4-11] Другого дня я вже їду сюди. Вийшов, удосвіта, на станцію, — вночі трохи задрімав, увесь наче розбитий, очі заспані, — взяв кави: дивлюсь — Марфа Петрівна раптом сідає коло мене, в руках колода карт: "А чи не поворожити вам, Аркадію Івановичу, на дорогу?" А вона майстер ворожити була. Ну, І не прощу ж собі, що не погодився! Втік, злякавшись, а тут, правда, і дзвоник. Сиджу сьогодні після поганого обіду з кухмістерської,[4-12] в шлунку наче камінь — сиджу, курю — раптом знову Марфа Петрівна, входить уся вичепурена, в новій шовковій зеленій сукні з довжелезним хвостом: "Здрастуйте, Аркадію Івановичу! Чи до вподоби вам моя сукня? Ониська так не пошиє". (Ониська — це кравчиха у нас у маєтку, з колишніх кріпачок, вчилася в Москві — гарненьке дівчисько.) Стоїть, крутиться переді мною. Я оглянув сукню, потім уважно їй в обличчя подивився: "Охота вам, кажу, Марфо Петрівно, через отакі дрібниці до мене ходити, клопоту собі завдавати". — "Та, боже мій, батечку, вже й потурбувати тебе не можна!" Я їй кажу, щоб позлити її: "Я, Марфо Петрівно, женитися хочу". — "Від вас цього сподіватись можна, Аркадію Івановичу; не багато честі вам, що ви, ледве встигли дружину поховати, а вже одразу й женитись поїхали. І хоч би ж вибирали як слід, а то, я ж знаю, ні їй, ні собі, тільки добрих людей насмішите ". Взяла та й пішла, і хвостом начебто шелестить. Отака дурниця, га?
— Та ви, одначе, може, все це вигадуєте? — озвався Раскольников.
— Я рідко кажу неправду, — відповів Свидригайлов, задумливо й мовби зовсім не помітивши грубості запитання.
— А раніше, до цього, ви ніколи привидів не бачили?
— Н-ні, бачив, один тільки раз у житті, шість років тому. Філька, дворовий у мене був; його саме тоді поховали, а я й крикнув, забувши: "Філько, люльку!" — ввійшов він і прямо до шафки, де стоять у мене люльки. Я сиджу, думаю: "Це він, щоб мені помститися", бо перед самою його смертю ми дуже посварились. "Як ти смієш, кажу, з продраним ліктем до мене заходити, — геть, негіднику!" Повернувся він, вийшов і більше не приходив. Я Марфі Петрівні тоді не сказав. Хотів панахиду по ньому відправити, та якось совісно було.
— Підіть до лікаря.
— Це я й без вас розумію, що хворий, хоч, далебі, не знаю на що; по-моєму, я чи не вп'ятеро від вас здоровіший. Я вас не про те спитав, — чи вірите ви, що привиди з'являються? Я вас спитав: чи вірите ви, що привиди є?
— Ні, нізащо не повірю! — з якоюсь навіть злістю скрикнув Раскольников.
— Адже зазвичай що кажуть? — бурмотів Свидригайлов, мовби сам до себе, дивлячись убік і трохи схиливши голову. — Вони кажуть: "Ти хворий, отже, те, що тобі привиджується, є тільки марення". Але ж у цьому немає строгої логіки. Я згоден, що привиди ввижаються лише хворим; та це ж тільки доводить те, що привиди можуть ввижатися самим лише хворим, а не те, що привидів немає взагалі.
— Звичайно, немає! — роздратовано наполягав Раскольников.
— Немає? Ви так гадаєте? — вів далі Свидригайлов, повільно зводячи на нього очі. — Ну, а що, коли так розміркувати (от допоможіть-но): "Привиди — це, сказати б, клапті й уривки інших світів, їх начало. Здоровій людині, звичайна річ, їх не треба бачити, бо здорова людина є найбільш земна людина, отже, й має жити самим тутешнім життям, для повноти і для порядку. Ну, а скоро захворів, скоро порушився нормальний земний порядок в організмі, зараз же й починає виявлятися можливість існування іншого світу, і що більше хворий, то і зіткнень з іншим світом більше, так що, коли людина й зовсім помре, то прямо й перейде в інший світ". Я це давно обміркував. Якщо в майбутнє життя вірите, то й цьому міркуванню можна повірити.
— Я не вірю в майбутнє життя, — сказав Раскольников.
Свидригайлов сидів у задумі.
— А що, коли там самі павуки або щось подібне до того, — сказав він зненацька.
"Це ненормальний", — подумав Раскольников.
— От нам усе уявляється вічність, мов ідея, яку не можна збагнути, щось величезне, величезне! Та чому ж неодмінно величезне? І раптом, замість усього цього, уявіть собі, буде там одна кімнатка, така собі на зразок сільської бані, з пліснявою, а по всіх кутках павуки, і от і вся вічність. Мені, знаєте, щось подібне іноді ввижається.
— І невже, невже вам не привиджується щось більш втішне і справедливе! — з болісним почуттям вигукнув Раскольников.
— Більш справедливе? А звідки знати, може це і є справедливе, і знаєте, я неодмінно навмисно так зробив би! — відповів Свидригайлов, непевно усміхаючись.
Якийсь холод охопив раптом Раскольникова, коли він почув цю химерну відповідь.