Візьміть коштовності".
Потім він додав:
— Скажи двічі.
— За десять хвилин він буде з коляскою на розі. Візьміть коштовності,— сказав я.
— Краще скажи: "Візьміть усі коштовності",—сказав дядько Родні.
— Візьміть усі коштовності,— повторив я.
— Добре,—сказав дядько Родні і потім запитав.— Чого ж ти чекаєш?
— Двадцяти монет,— сказав я. Дядько Родні знову вилаявся:
— Ти гадаєш, що я дам гроші раніше, ніж ти їх заробиш?— спитав він.
— Ви кажете про коляску,—відповів я.—Може, ви поїдете і забудете віддати мені гроші, а потім ми повернемось до Джефферсона, не дочекавшись вас. Крім того, минулого літа, коли ми не змогли робити бізнес з місіс Такер, бо вона захворіла, ви дали мені лише п'ятака і сказали, що то не ваша провина, якщо місіс Такер хвора.
Тоді дядько Родні стиха, з люттю вилаявся і сказав:
— Гей! Чуєш, зараз я не маю двадцяти монет, жодної монети нема в мене зараз, і є лише один шлях, щоб вони з'явились: вилізти звідси і кінчити діло. А я не можу кінчити це діло, якщо ти не зробиш свою роботу. Зрозуміло? Я вирушаю за тобою і чекатиму у колясці на розі. Біжи, швиденько!
Я перетнув подвір'я. Місяць вже зійшов, і довелося ховатися у тіні паркана, аж поки я не вибіг на вулицю.
Я чув вибухи фейєрверків, бачив ракети, що раз у раз злітали у небо, але усе це діялось у центрі міста, а на цих вулицях лише виднілися свічки та ялинкові прикраси у вікнах.
Зайшовши в провулок, я підійшов до стайні, де стояла коняка.
З-за стайні виплигнув дядько Родні, і сказав:
— А ось і я!
І показав, де мені стояти, прислухаючись до того, що робиться у будинку, а сам попрямував до дверей, щоб запрягти коляску, потім свиснув, і я підійшов до нього. Коняка вже була впряжена у коляску. Я сказав:
— Чия це коняка з коляскою? Вона значно худіша за дідусеву.
Дядько Родні відповів:
— Тепер це моя коняка, під три чорти це місячне сяйво.
Я вийшов з провулка на вулицю: там не було нікого; я помахав рукою і, побачивши у світлі місяця, що коляска під'їхала, вліз усередину, і ми помчали. Завіски на віконцях були опущені, і тому я вже не бачив ракет, хоча чув вибухи. Я сподівався, що, може, ми поїдемо центром міста, де дядько Родні зупинить коня і дасть мені хоч би дві з тих двадцяти монет, і тоді я зможу купити подарунка дідусеві, та ми ніде не зупинялись.
Дорогою дядько підняв завіску, і я побачив будинок та дві магнолії. Так, не зупиняючись, ми доїхали аж до рогу вулиці.
—— Зараз,— мовив дядько Родні,— коли відчиниться вікно, скажеш: "За десять хвилин він буде на розі. Візьміть усі коштовності". Хто б не визирнув у вікно, це байдуже. Та тобі й не треба знати, хто це. Ти краще потім не згадуй про цей будинок. Ясно?
— Так, сер,— сказав я.— А тоді ви вже дасте мені...
— Дам!— сказав він, лаючись.— Дам! Забирайся швидше звідси!
Я виліз, коляска покотилася далі, а я повернувся на ту вулицю. В будинку було темно, світилося лише одне вікно. Це й був той самий будинок, бо поруч росли два дерева. Я зайшов у подвір'я, порахував вікна і тільки-но хотів жбурнути жменьку камінців, як раптом з-за куща вискочила жінка і схопила мене за руку. Вона намагалась щось сказати — я так і не знаю що — але не встигла й рота розкрити, як з-нід іншого куща вибіг чоловік і схопив нас обох. Він затулив їй рукою рота, я це одразу зрозумів, почувши, як вона хрипить, намагаючись випручатися.
— Ну, хлопче,—сказав він.—Що тобі треба? Ти хто?
— Я від дядька Родні,— сказав я.
— О, тоді усе гаразд,—сказав він, а жінка почала ще дужче пручатися та хрипіти, але він затулив їй рота щільніше.— Що треба?
Мені невідомо було, що дядько робить бізнес і з чоловіками. Може, працюючи в Компресорній асоціації, він почав з ними мати справу? Крім того, він же сам сказав, що я не знатиму того, до кого йду, так що, мабуть, це і є та сама людина.
— Він каже за десять хвилин бути на розі,— сказав я,— і узяти з собою усі коштовності. Він сказав, щоб я двічі повторив: візьміть усі коштовності.
Жінка почала відчайдушно борсатися, так що, може, саме тому він відпустив мене, бо треба ж було тримати її обома руками.
— Узяти всі коштовності,— сказав він.— Непогано придумав. Чудово. Не дивно, що він наказав повторити це двічі. Гаразд. Тепер повертайся на ріг, почекай там, і коли він з'явиться, перекажи йому: "Вона наказала прийти допомогти їх нести". Скажи це також двічі. Зрозумів?
— Тоді вже мені заплатять мої двадцять четвертаків?— запитав я.
— Двадцять четвертаків, ха?— сказав чоловік, тримаючи жінку.— Оце й усе, що ти заробиш? Мало. Скажи йому, що вона велить дати тобі один з коштовних камінців. Зрозумів?
— Мені потрібні лише мої двадцять четвертаків,— сказав я.
Тоді він потяг жінку у кущі, а я побіг назад на ріг, і по дорозі я бачив спалахи ракет і чув вибухи, а коли під'їхала коляска, дядько Родоні знову почав сичати так само, як він сичав з-за вікониць Мендіної хатинки.
— Ну?— запитав він.
— Вона сказала, щоб ви прийшли допомогти їх нести,— відповів я.
— Що?— спитав дядько Родні.— Вона сказала, що його там нема?
— Ні, сер. Вона сказала, щоб ви прийшли допомогти їх нести. І щоб я повторив це двічі.— І тоді я ще додав:—А де ж мої двадцять четвертаків?
Бо він виплигнув з коляски і сів навпочіпки у темряві кущів, що росли понад вулицею. Тоді я теж підійшов до кущів і сказав:
— Ви сказали, що дасте...
— Добре, добре,— відповів дядько Родні. Він навшпиньках продирався крізь кущі; я чув його дихання.— Я дам тобі їх завтра. Завтра я дам тобі тридцять четвертаків. А зараз мерщій забирайся додому. І якщо вони вже прийшли до Мендіної халупи, ти нічого не знаєш. Ну, біжи! Хутко!
— Я б хотів мати двадцять четвертаків сьогодні,— сказав я.
Він швидко продирався крізь кущі, а я йшов майже поряд із ним, бо коли він підвівся, я ледве встиг відскочити від кущів. Він стояв і лаявся, а потім нахилився, і я побачив у нього в руці дрючка. Тоді я повернувся і побіг. Він навшпиньках поплигав далі, тримаючись у тіні кущів, а я пішов назад до коляски, бо після різдва ми відразу поїдемо у Джефферсон, і якщо дядько Родні до того часу не повернеться додому, я не побачу його аж до наступного літа, а тоді вже він, мабуть, робитиме бізнес з іншою жінкою, і з моїми двадцятьма монетами трапиться те саме, що і з нікелем, колп захворіла місіс Такер. Отож я й чекав біля коляски, дивлячись на ракети, і слухав вибухи фей-єрверків у місті. Але було вже пізно, і всі крамниці, мабуть, вже позачинялись, так що купити дідусеві подарунка я так і не зможу, навіть якщо дядько Родні повернеться і віддасть мені мої двадцять четвертаків. Я слухав вибухи і думав про те, що можна просто розповісти дідусеві, що я хотів купити йому подарунка, і тоді він, напевне, дасть мені п'ятдесят центів замість десяти, як раптом почали запускати фей-єрверки позаду того будинку, куди побіг дядько Родні. Цього разу запустили п'ять фейєрверків один за одним, і я подумав, що за мить у небо знову здіймуться ракети, але їх не було. Я стояв біля коляски, як рантом з будинків почали виходити люди і щось гукати один до одного, а згодом я побачив, що вони біжать до того будинку, куди подався дядько Родні. Згодом звідти вийшов чоловік і попрямував вулицею, яка вела до дідусевого дому, я спочатку подумав, що це дядько Родні, який забув про коляску, але потім побачив, що це не він.
Дядько Родні не повертався; тоді я рушив до того подвір'я, де зібралися люди, бо коляску мені було видно, і я б помітив, якби дядько вийшов з кущів. Підійшовши до двору, я побачив, що шість чоловік несуть щось довге, а двоє інших підбігли й зупинили мене, причому один із них сказав:
— Клянуся пеклом, це щеня з Джефферсона. Тоді я побачив, що люди несуть віконницю, а на
ній лежить щось прикрите ковдрою. Спочатку я подумав, що це вони допомагають дядькові Родні нести коштовності, але ніде не видно було самого дядька, як рготом один з чоловіків сказав:
— Хто це? Теж з їхнього кодла? А, чорт, нехай хто-небудь відведе його додому.
Один із них взяв мене на руки, і я сказав, що мені треба дочекатися дядька Родні. Чоловік відповів, що з дядьком усе буде гаразд, але я сказав:
— Та я ж хотів чекати на нього тут.
І тоді один із тих, що були позаду, сказав:
— Хай йому грець, швидше забирай його звідси.
Ми рушили вперед. Я їхав верхи на плечах у того чоловіка, а коли озирався, бачив у місячному світлі шестеро чоловіків, що несли віконницю з лантухом. Я спитав:
— Це дядьків, лантух? Чоловік відповів:
— Ні, якщо це й належало дядьку раніше, то тепер воно вже дідусеве.
І я одразу здогадався, що то таке.
— Це телячий бік,— сказав я.—Ви хочете віднести його дідусеві.
Тоді інший чоловік якось кумедно хихикнув, а той, на кому я їхав верхи, сказав:
— Так, ти можеш вважати це телячим боком.
— Це різдвяний подарунок для дідуся. А від кого? Від дядька Родні?— спитав я.
— Ні,— сказав чолов'яга.— Не од нього. Можна вважати, що від усіх людей Моттстауна. Від усіх мотт-стаунських чоловіків.
Нарешті ми побачили дідусевий будинок. Тепер тут усюди горіло світло, навіть на ґанку, і я побачив у холі людей, жінок у хустках, а стежкою, що вела до ґанку, теж ішли люди. Потім я почув, що у хаті хтось ніби співає,—тут з дому вийшов тато і пішов до воріт, а коли ми підійшли ближче і чоловік поставив мене на землю, я побачив, що біля воріт стоїть також Розі. Але то була не пісня, бо пісні співають інакше; мабуть, просто тітка Луїза знову плаче, і мабуть, їй тепер так само не подобається різдво, як раніше воно це подобалося дідусеві.
— Це подарунок для дідуся,— сказав я.
— Так,— одказав тато.— Ти підеш з Розі і ляжеш
спати. Мама незабаром прийде. Будь слухняним хлопчиком. Слухайся Розі. Гаразд, Розі, веди його. Швиденько!
— Ви могли б мені цього й не казати,— відповіла Розі і узяла мене за руку.— Ходім.
Але ми не повернулись на дідусеве подвір'я, а навпаки. Розі вийшла з воріт, і ми попрямували вулицею. Я подумав, що ми обійдемо навколо будинку, щоб потім здивувати дорослих, однак, нічого схожого: ми попростували вулицею. Я спитав:
— Куди це ми йдемо? Розі відповіла:
— Ночуватимемо у місіс Джордон.
І ми пішли далі. Я мовчав. Тато забув про те, що я втік з дому, і, може, якщо я ляжу спати і добре поводитимусь, він не згадає про це аж до наступного ранку.