Коли хочете, то й забожусь, що таких рицарів вправді не існувало, таких подвигів вони не звершали, і таких нісенітниць ні з ким бути не могло.
— Дуріть когось дурнішого! — заперечив господар.— Так ніби я не знаю, що п'ять, а що десять, і де що по чому. Не підвозьте мені воза, бо я не вчорашній. Ваша милость хоче впевнити мене, ніби все те, що в цих прегарних книжках пишеться, то наголо брехня й бредня, а отже їх друковано з призводу панів радників королівських: невже ж то такії люди, що дали б комусь дозвіл друкувати всяку фальш і неправду, всі оті баталії і всі чари, що аж у голові тобі од них мутиться?
— Я ж казав уже вам, друже,— відповів парох,— що то все робиться, аби найгулящі розуми розважити. І так само, як у добре впорядкованій громаді дозволяється грати в шахи, в м'яча або в більярд на забаву людям, що не хочуть або не можуть чи не мусять працювати, так дозволяється й друкувати та читати отакі книжки, бо гадають (і так воно справді є), що немає таких невігласів, котрі б уважали за правду всі ті історії, що в них оповідаються. Якби я мав до того час, а слухачі охоту, я міг би багато дечого розказати про те, що потрібне для справді доброго рицарського роману,^— від того була б декому неабияка користь, а іншому, може, і втіха. Сподіваюсь, одначе, що знайду колись оказію поділитися своїми міркуваннями з людьми, які мають змогу зарадити лихові. А поки що повірте мені, пане господарю, на слово. Нате вам ваші книжки і постарайтеся самі розібратися, що в них правда, а що брехня, читайте їх собі на здоров'я — глядіть лишень, щоб буває не напав на вас той самий блуд, що на постояльника вашого, Дон Кіхота. [203]
— Е, це вже ні,— заперечив корчмар.— Не такий я дурний, щоб у мандровані рицарі шитися. Я ж таки бачу, що тепер інший світ настав, не такий, як був давнішими часами, коли тії преславні рицарі по нашій землі блудили.
Десь на середину цієї розмови нагодився Санчо; він дуже збентежився і тяжко замислився, як почув, що тепер уже не той світ настав, який був за мандрованих рицарів, і що рицарські романи мають у собі самі лише брехні та нісенітниці. Отож він і поклав собі в думці діждатися вже, чим кінчиться панова оця виправа: як не принесе вона сподіваного щастя, то покине він пана й вернеться до жінки й діток, до звичної своєї роботи.
Корчмар хотів уже був забрати ту скриньку з книжками, та парох зупинив його:
— Стривайте хвильку, дайте глянути, що там за папери такі: бач, яке гарне письмо.
Господар вийняв ті папери і дав їх священикові на прочитання. Було того рукописання аркушів вісім; на першій сторінці великими літерами виведено заголовок: "Повість про безрозсудно-цікавого". Священик пробіг очима скільки там рядків і промовив:
— Заголовок повісті, сказати правду, сподобався мені. Хотів би я її геть усю прочитати.
На те корчмар одповів:
— Коли так, то нехай ваша велебність читає. Знаєте, я вже давав її кільком гостям, так вони дуже те писання вподобали і все просили, щоб я їм назавжди оддав. Та я, бачите, зберіг її — думав тому чоловікові повернути, що забув у мене в господі цю скриньку з книжками й паперами, бо, може, він іще коли й вернеться по своє добро. І хоч мені шкода буде з книжками розстатися, я їх таки оддам власникові: дарма, що я собі трактирник, а душа в мене християнська.
— Гаразд учините, чоловіче добрий,— зауважив парох.— Та як мені ся повість припаде до вподоби, то чей же дасте хоч переписати.
— З дорогою душею,— одказав корчмар.
Поки вони отак перемовлялись, Карденіо взяв рукопис і почав читати; початок повісті сподобався йому, як перше священикові, і він попрохав його прочитати повість уголос, щоб усі почули.
— Добре, прочитаю,— погодився парох.— Тільки, може, пора вже йти спати, а не читанням бавитись?
— Як на мене,— зауважила Доротея,— то я краще одпочину, слухаючи для розваги якоїсь повісті, бо на душі мені ще не так спокійно, щоб я могла заснути, хоч воно й треба було б.
— От і гаразд,— сказав парох.— Прочитаю я вам так собі, для цікавості, а може, кому воно й до смаку припаде.
Майстер Ніколас почав його теж припрохувати, а Санчо й собі. Побачив парох, що всім може зробити приємність, а можливо й собі заразом, та й каже:
— Отож слухайте всі уважно. Повість зачинається такими словами: [204]
РОЗДІЛ XXXIII,
де розказується повість про безрозсудно-цікавого
У Флоренції, пребагатому й преславному місті італійському, в провінції Тоскана, жили собі колись Ансельмо й Лотаріо, заможні й родовиті шляхтичі, і такі були між собою друзі, що всі, котрі їх знали, називали переважно не на ймення, а казали на них нерозлийвода. Обидва були нежонаті, молоді, одного віку й однакового звичаю,— усі ці обставини тільки зміцнювали їхню обопільну приязнь. Щоправда, Ансельмо вкидався в любощі дужче, ніж Лотаріо, бо той більше в полюванні кохався, та бувало, що Ансельмо кидав своє і йшов за Лотарієм, або, навпаки, Лотаріо забував свої уподобання, аби Ансельмові у слід уступити,— словом, думки і душі в них ішли в один лад, як коліщата в добре направленому годиннику.
Якось Ансельмо закохався напропале в препишну панянку з того ж таки міста; була вона доброго роду дитина і з себе кругом хороша, то й поклав юнак, порадившися перше з Лотарієм (бо в усякому ділі зважав, було, на його думку), тую панянку сватати. Не хто ж і за старосту став, як Лотаріо, і так добре в тій справі товаришеві услужив, що за малий час Ансельмо володів уже тим пожаданим скарбом, а Камілла, діставши собі такого любого мужа, не здякувалась Богові та й Лотарієві, яко ґречному, що вони їй таке велике щастя приспорили.
Перші дні по тому шлюбі (сказано, весілля) Лотаріо по-давньому заходив до свого приятеля в гості, якнайщиріше поздоровляв його, і звеселяв, і забавляв, та як уже весілля одгуляли, як весільчани пороз'їздились і віншувальники порозходились, він умислив навмисне рідше бувати в Ансельмовій господі, бо гадав (а розумна людина інакше гадати й не може), що як друг ожениться, то вже годі до нього вчащати, як за кавалерських часів бувало, бо хоч правдива й щира приязнь не може й не мусить викликати жодних підозр, проте подружня честь — така делікатна річ, що остерігайся врази і од рідного брата, не те що од товариша.
Постеріг Ансельмо те його ніби цурання і почав гірко на товариша свого нарікати: якби, каже, знав, що, женившися, муситиму з тобою розцуратись, то зроду був би не женився; поки я, каже, нежонатий ходив, то жили ми з тобою в злагоді, як одна душа, і люди нас недарма нерозлийвода прозивали,— то ми тепер мали б через надмірну обережність твою з доброго дива одбігти того славного і любого прізвища? Благаю ж (якщо тільки друг може благати друга), благаю, каже: заходь до мене, як перше, будь у господі моїй, як у себе вдома, а щодо малжон-ки моєї Камілли, то вона у всьому ту думку має, яка мені сподобна; знавши про щире товаришування наше, вона й сама дивується непомалу, чого се ти почав нас уникати.
На всі оці й подібні докази та вмовляння Лотаріо відповідав так розсудливо, розважно й розумно, що Ансельмо оцінив належно його Добрі наміри; друзі стали на тому, що Лотаріо приходитиме до новоженців у гості двічі на тиждень і, крім того, на свята. Хоч вони ж [205] і домовились, Лотаріо поклав собі завше так триматися, аби добрій славі Ансельмовій жодного ущербку не сталось,— йому-бо честь друга була дорожча над свою власну. Він гадав (і гадка та була цілком слушна) , що чоловік, якому Бог послав гарну дружину, мусить добре пильнувати, яких приятелів до дому свого запрошує, і за тим глядіти, з якими подругами жінка його водиться, бо чого не зробиш і про що не домовишся на вулиці, в церкві, на гулянні привселюдному чи десь на відпусті (одвідувати такі місця чоловік жінці не закаже), те легко може влаштуватися вдома у подруги чи родички якої любої та вірної. А ще, казав Лотаріо, жонатий повинен мати приятеля, що звертав би його увагу на деякі речі: а то, буває, з великої любові до жінки чоловік сам не каже їй, щоб не досадити, що роби отак, а отак-о не роби, а від того, гляди, й неслава яка стане; як же приятель зведе йому те на очі, то лихові завше можна зарадити. Тільки де ж узяти такого друга, вірного, мудрого і щирого, як Лотаріо каже? Гй-Богу, не знаю. Таким другом був хіба що сам Лотаріо. Він так дбайливо і ретельно пильнував честі свого друга, що всупереч домовленості всіляко намагався обмежити й скоротити свої одвідини, аби ледачі ґаволови та шепотинники-злоріки речей недобрих не кували та не плели, не судили — чого се, мовляв, такий багатий, шляхетний і достойний молодик (а Лотаріо й сам уважав себе за тако-х го), чого се він учащає до тієї красуні Камілли? Щоправда, добрі звичаї і скромність Ансельмової дружини могли хоч якому злому язику гамульця вправити, але Лотаріо не хотів давати зайвих приводів до пліток і в ті дні, коли мав іти до Ансельма в гості, все знаходив якусь нагальну роботу в себе вдома, через що друзям доводилось частенько сперечатись: один усе скаржився, а другий виправдувався. Раз якось гуляли вони вдвох за мурами міськими по полю, і Ансельмо звернувся до Лотарія такими словами:
— Ти можеш подумати, друже мій Лотаріо, ніби я не досить удячен Богові за ті премногі блага, якими він мене з ласки своєї ущедрив, учинивши мене сином таких достойних батьків, обдарувавши гойно природними, мовляв, дарами і добрами земними і давши мені надто тебе за друга, а Каміллу за жону — два скарби, що я їх ціную і не по повній, може, заслузі, лише по моїй спромозі. А проте, володіючи всіма цими благами, що звичайно роблять людей цілком щасливими, я почуваю себе таким злиденним і упослідженим, як, мабуть, ніхто в білому світі, бо вже не день і не два мучить і томить мене таке чудне й несамовите бажання, що я аж собі дивуюся, сам себе картаю й караю, гамую і тлумлю в собі те бажання, що незмога вже мені його в душі таїти, несила й людям виявити; та як уже судилось йому наяв вийти, то нехай я довірю свою таємницю архівам твоєї мовчазності,— сподіваюся, що під твоїм захистом і з твоєю щиродружньою допомогою я звільнюся незабаром од цієї навісної змори, і радості, яку мені принесе твоя турбота, не буде краю, як нема краю розпачі, до якої довело мене моє шаленство.
Ансельмові слова зачудували Лотарія; проти чого се, думав він, такий довгий вступ, така широка передмова? І туди, й сюди розкидав думкою, яке то могло бути бажання, що товариша його так тяжко мордувало, а влучити і близько не влучив; щоб же якось вийти з недомислу, що огорнув його, сказав Ансельмові: [206]
-— Вочевидь кривдиш ти дружбу нашу велику, що отак манівцями та науверти до мене говориш: вияви ж мені прямо твою потаємну думку і будь певен, що я знайду спосіб на твою гризоту, дам раду на твоє лихо.