— буркнув він. — Я розумію, що коли жінці доводиться вибирати між наступником трону і таким співаком, як я, мені нічого боятись... Але я ревнивий і запальний, тому прошу, щоб ти якнайменше принаджувала його до себе.
Він поцілував її, вибіг з палацика і зник у темному садку. Кама погрозила йому вслід кулаком.
— Нікчемний блазень!.. — прошептала вона. — Ти можеш бути у мене хіба що рабом, який співатиме мені для втіхи...
Розділ тридцять п'ятий
Коли Рамзес прийшов наступного ранку відвідати свого сина, він застав Сару в сльозах. На його запитання, чого вона плаче, Сара спершу відповіла, що нічого не сталось, потім, що їй сумно, і нарешті, розридавшись, упала в ноги Рамзесові.
— Пане... пане мій!.. — шепотіла вона. — Я знаю, що ти вже не любиш мене, але хоч себе не наражай...
— Хто тобі сказав, що я тебе вже не люблю? — здивовано спитав царевич.
— Бо в твоїм домі є три нові жінки... з вельможних родів...
— А, ось що тебе засмутило...
— І ти ще наражаєш себе на небезпеку заради четвертої... заради підступної фінікіянки...
Царевич знітився. Звідки Сара могла довідатись про Каму, та ще й знати, що вона підступна?..
— Як пил проникає в скриню, так і злі плітки потрапляють у найспокійніший дім, — мовив Рамзес. — Хто тобі сказав про фінікіянку?
— Хіба я знаю — хто? Лихі віщування і моє серце.
— Вже є навіть віщування?..
— Жахливі! Одна стара жриця бачила, певне, в кришталевій кулі, що ми всі загинемо через фінікійців, у всякому разі, я і... мій син!.. — плачучи, мовила Сара.
— І ти, що віриш в єдиного бога, в Єгову, боїшся байок якоїсь дурної баби, можливо, інтриганки?.. Де ж твій великий бог?..
— Мій бог — тільки мій, а ті боги — твої, тому я повинна їх шанувати.
— Отже, ця стара говорила тобі про фінікійців? — спитав Рамзес.
— Вона ворожила мені давно, ще під Мемфісом, що я повинна стерегтися фінікіянки, — відповіла Сара. — А тепер тут усі говорять про якусь фінікійську жрицю. Хіба я знаю, може, це тільки щось мариться мені в моїй замороченій голові? Казали навіть, що, якби не її чари, ти, мій пане, не кинувся б тоді на арену... Ах, а якби тебе бик убив?.. Ще й зараз, коли я думаю про нещастя, яке могло тебе спіткати, у мене холоне серце...
— Смійся з того, Саро, — весело перебив її царевич. — Той, кого я наблизив до себе, стоїть так високо, що до нього не повинні досягати ніякі жахи... А тим більше нерозумні чутки.
— А нещастя? Чи ж є на світі така висока гора, щоб її не досягли його стріли?..
— Материнство втомило тебе, Саро, — сказав царевич, — а спека розладнала твої думки, і тому ти хвилюєшся без причини. Заспокойся й бережи мого сина. Людина, — мовив царевич замислено,— хто б вона не була — фінікієць чи грек, — може шкодити лише таким самим істотам, як сама, а не нам — богам цього світу.
— Що ти сказав про грека?.. Який грек?.. — стурбовано перепитала Сара.
— Хіба я сказав — грек?.. Не пригадую. Може, й справді я сказав щось таке, а може, тобі причулося.
Він поцілував Сару і свого сина і вийшов. Але на душі в нього було неспокійно.
"Треба раз і назавжди запам'ятати, — думав він, — що в Єгипті не сховається жодна таємниця. За мною стежать жерці й придворні, — ці навіть тоді, коли п'яні чи тільки вдають із себе п'яних, а за Камою — зміїні очі фінікійців. Якщо вони досі не заховали її від мене, то тільки тому, що не дуже дбають про її цноту. Зрештою від кого?.. Від мене, якому вони самі відкрили ошуканства, які діються в їхніх храмах!.. Кама буде моя... Фінікійці надто зацікавлені в цьому, щоб хотіли накликати мій гнів на себе..."
Через кілька днів до царевича прийшов святий жрець Ментезуфіс, помічник достойного Гергора як військового міністра. Рамзес, дивлячись на бліде обличчя й опущені очі пророка, догадався, що й цей уже знає про фінікіянку і, може, як верховний жрець, почне навіть йому докоряти. Але Ментезуфіс цього разу не торкнувся сердечних справ наступника трону.
З офіційним виразом обличчя привітавши царевича, пророк сів на вказане йому місце й сказав:
— З мемфіського палацу володаря вічності мені повідомили, що цими днями до Пі-Баста прибув халдейський великий жрець Істубар, придворний астролог і радник його милості царя Ассара.
Царевич хотів підказати Ментезуфісові, чого приїхав Істубар, але прикусив губу і промовчав.
— Шановний Істубар, — казав далі жрець, — привіз з собою грамоту про те, що достойний Саргон, родич і намісник його милості царя Ассара, залишається у нас як посол і уповноважений цього могутнього царя...
Рамзес мало не розреготався. Поважність, з якою Ментезуфіс зволив відкрити частину давно відомої йому таємниці, розвеселила царевича і викликала зневагу.
"Отже, цей штукар, — думав наступник трону, — навіть серцем не відчуває, що я знаю всі їхні ошуканства?"
— Достойний Саргон і шановний Істубар мають виїхати до Мемфіса, щоб поцілувати ноги його святості. Але спочатку ти, достойний наміснику, маєш ласкаво прийняти обох цих сановників та їхній почет.
— З великою охотою, — відповів царевич, — і при нагоді спитаю їх, коли Ассірія поверне нам несплачену данину?
— І ти, царевичу, зробив би це? — спитав жрець, дивлячись йому в очі.
— Насамперед це!.. Нашій скарбниці потрібна данина... Ментезуфіс раптом підвівся і урочистим, хоч приглушеним
голосом мовив:
— Наміснику повелителя нашого і життєдавця! Іменем його святості забороняю тобі взагалі говорити будь з ким про данину, а надто з Саргоном, Істубаром чи з кимось з їхнього почту.
Царевич зблід.
— Жрець! — сказав він, теж підводячись. — За яким правом ти розмовляєш зі мною таким зверхнім тоном?..
Ментезуфіс розгорнув шати і зняв з шиї ланцюжок, на Якому висів один із перснів фараона. Намісник оглянув його, побожно поцілував і, повернувши жерцеві, сказав:
— Я виконаю наказ його святості, мого володаря і батька. Знову обидва сіли, й царевич запитав жерця:
— Чи не міг би ти пояснити мені, чому Ассірія не повинна платити данини, яка відразу вивела б нашу державну скарбницю із скрути?
— Бо ми не маємо сили змусити Ассірію платити нам данину, — холодно відповів Ментезуфіс. — У нас сто двадцять тисяч війська, а в Ассірії — близько трьохсот. Я кажу це тобі цілком відверто, як найвищому сановникові держави.
— Я розумію. Чому ж військове міністерство, в якому ти служиш, зменшило наше хоробре військо на шістдесят тисяч воїнів?
— Щоб збільшити прибутки двору його святості на дванадцять тисяч талантів, — відповів жрець.
— Ага!.. А скажи мені, — вів далі царевич, — з якою метою Саргон їде зараз до стоп фараона?
— Я не знаю.
— Ага! Але чому я не повинен знати про це, я, наступник трону?
— Бо є державні таємниці, які знають лише кілька найвищих сановників.
— І яких може навіть не знати мій високошанований батько?..
— Звичайно, є речі, — відповів Ментезуфіс, — яких міг би не знати навіть його святість, якби він не був посвячений в найвищий жрецький сан.
— Дивно! — сказав, поміркувавши, царевич. — Єгипет — власність фараона, і, незважаючи на це, в державі можуть діятися справи, невідомі фараонові?.. Поясни мені це, будь ласка.
— Єгипет насамперед і навіть виключно і неподільно є власністю бога Амона, — відповів жрець. — Отже, цілком зрозуміло, що найвищі таємниці знають лише ті, яким Амон оповіщає свою волю й наміри.
Царевич, слухаючи це, мав таке відчуття, ніби його перевертають на ложі, втиканому кинджалами, та ще й припікають знизу вогнем.
Ментезуфіс хотів був устати, але намісник затримав його.
— Ще одне слово, — сказав він лагідно. — Якщо Єгипет такий безсилий; що нам не можна навіть згадувати про ассирійську данину... — Йому перехопило дух. — ...Якщо, він такий нікчемний, — говорив він далі,— то де гарантія, що на нас не нападуть ассірійці?
— Від цього можна забезпечити себе угодою, — відповів жрець.
Наступник трону махнув рукою.
— Немає угоди для слабких! — сказав він. — Ніякі срібні таблиці, списані угодами, не захистять, кордонів, якщо за ними не стоятимуть списи й мечі.
— А хто сказав тобі, царевичу, що вони не стоять?
— Ти сам. Сто двадцять тисяч людей мусять відступити перед трьохсоттисячним військом. А. коли Ассірія захопить нашу країну, від Єгипту залишиться пустеля.
В Ментезуфіса спалахнули очі.
— Якби вони вдерлися до нас, — вигукнув він, — кістки їхні ніколи не побачили б своєї землі!.. Ми озброїли б усіх вельмож, робітничі полки, навіть злочинців з копалень... Ми забрали б скарби з усіх храмів, і Ассірія зустрілась би з півмільйонним військом єгипетських воїнів...
Рамзеса захопив цей спалах патріотизму жерця. Схопивши його за руку, він сказав:
— Але якщо ми можемо мати таке велике військо, то чому б нам не напасти на Вавілон?.. Хіба великий воєначальник Нітагер не благає нас про це вже кілька років?.. Хіба, його святість не турбують заворушення в Ассірії?.. Коли ми дамо їм зібрати сили, тоді воювати буде важче, але якщо ми почнемо самі...
Жрець перебив його.
— А ти знаєш, царевичу, — мовив він, — що таке війна, і то ще така війна, яка вимагає переходу через пустелю? Хто нам ручиться, що перше, ніж ми дійдемо до Євфрату, половина нашого війська й носіїв не загине від різних труднощів у дорозі?
— Ми надолужили б це однією битвою! — відповів Рамзес.
— Битва!.. — повторив жрець. — А ти знаєш, царевичу, що таке битва?..
— Думаю, що знаю! — гордо відповів царевич, ударивши рукою по мечу.
Ментезуфіс знизав плечима.
— А я тобі кажу, володарю: ти не знаєш, що таке битва. Ти маєш про неї зовсім фальшиве уявлення з маневрів, де ти завжди виходив переможцем, хоч не раз міг бути переможеним...
Царевич спохмурнів. Жрець засунув руку за свої шати і раптом спитав:
— Відгадай, що я тримаю в руці?
— Що?.. — перепитав здивований царевич.
— Відгадай швидко і точно, — натискав жрець,— бо як помилишся, пропадуть твої два полки...
— Ти тримаєш перстень, — відповів, звеселівши, Рамзес, Ментезуфіс розкрив долоню. В ній був клаптик папірусу.
— А тепер що я тримаю
— Перстень.
— От і не перстень, а амулет богині Гатор, — сказав жрець — Бачиш, володарю, — вів далі жрець, — отак і в битві. В бою доля щохвилини простягає до нас руку й наказує якнайшвидше відгадувати заховані в ній несподіванки. Ми помиляємось або відгадуємо, але горе тому, хто частіше помиляється, ніж вгадує!..