Схопилась муха, з льоту вдарилася об скло і жалібно задзижчала. В ту саму мить у кутку, між маленькою шафою і вікном, він розглядів салоп,[3-32] що неначе висів на стіні. "Навіщо тут салоп? — подумав він, — адже його раніше не було..." Він підійшов тихенько і догадався, що за салопом мовби хтось заховався. Обережно відсунув він рукою салоп і побачив, що тут стоїть стілець, а на стільці скраєчку сидить стара, вся скорчившись і похиливши голову, так що він ніяк не міг розглядіти обличчя, але це була вона. Він постояв над нею: "боїться!" — подумав він, тихенько виймаючи з петлі сокиру, і вдарив стару по тім'ю, раз і другий. Але дивно: вона навіть і не поворухнулася від ударів, мов дерев'яна. Він злякався, нахилився ближче і почав її розглядати; але й вона ще нижче похилила голову. Він пригнувся тоді зовсім до підлоги і зазирнув їй знизу в обличчя, зазирнув і похолов: стара сиділа і сміялася, — так і заходилась тихим, нечутним сміхом, з усієї сили стримуючись, щоб він її не почув. Раптом йому здалося, що двері зі спальні трохи прочинились і що там теж наче засміялись і шепочуться. Його взяла лють: щосили почав він бити стару по голові, але з кожним ударом сокири сміх і шепотіння зі спальні чулися дужче й дужче, а стара аж колихалася від реготу. Він кинувся тікати, але вся прихожа уже повна людей, двері на сходи відчинені навстіж, і на площадці, і на сходах униз — усе люди, голова до голови, всі дивляться, — але всі причаїлися і чекають, мовчать!.. Серце його стиснулося, ноги не рухаються, приросли... Він хотів скрикнути і — прокинувся.
Він важко перевів подих, — але дивно, сон неначе все ще тривав: двері були відчинені навстіж, і на порозі стояв зовсім не знайомий йому чоловік і пильно його розглядав.
Раскольников не встиг ще повністю розплющити очі й одразу заплющив їх знову. Він лежав навзнак і не ворушився. "Сон це триває чи ні", — думав він і непомітно знову трошечки підвів вії, щоб подивитись: незнайомий стояв на тому ж місці і, як і допіру, вдивлявся у нього. Раптом він обережно переступив поріг, старанно причинив за собою двері, підійшов до стола, почекав якусь мить, — увесь цей час не зводячи з нього очей, — і тихо, без шуму, сів на стілець біля дивана; капелюх поставив збоку, на підлозі, а обома руками сперся на паличку, поклавши підборіддя на руки. Видно було, що він приготувався довго чекати. Крізь вії, що моргали, Раскольников ледве роздивився, що чоловік цей був уже немолодий, дебелий і з густою, світлою, майже білою бородою...
Минуло хвилин з десять. Було ще видно, але вже вечоріло. В кімнаті панувала цілковита тиша. Навіть зі сходів не долинало жодного звуку. Тільки дзижчала і билася якась велика муха, вдаряючись з льоту об скло. Нарешті це стало нестерпним: Раскольников раптом підвівся і сів на дивані.
— Ну, кажіть, чого вам треба?
— А я ж так і знав, що ви не спите, а тільки удаєте, — почув він дивну відповідь. Незнайомий спокійно розсміявся. — Аркадій Іванович Свидригайлов, дозвольте відрекомендуватись...
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
I
"Невже це ще триває сон?" — подумав ще раз Раскольников. Обережно й недовірливо вдивлявся він у несподіваного гостя.
— Свидригайлов? Дурниця якась! Бути не може! — промовив він нарешті вголос, зчудовано.
Здавалося, гість зовсім не здивувався, почувши цей вигук.
— З двох причин до вас завітав, по-перше, особисто познайомитись побажав, бо давно вже багато чув про вас дуже цікавого і вигідного для вас; а по-друге, сподіваюсь, що не відмовитесь, можливо, допомогти мені в одній справі, що прямо стосується інтересів сестриці вашої, Євдокії Романівни. Самого мене, без рекомендації, вона, може, й на поріг до себе тепер не пустить, через упередженість, ну а з вашою допомогою я, навпаки, сподіваюсь...
— Марно сподіваєтесь, — перебив Раскольников.
— Вони ж тільки вчора прибули, дозвольте спитати?
Раскольников не відповів.
— Вчора, я знаю. Я ж сам прибув тільки позавчора. Ну, то от що я скажу вам щодо цього, Родіоне Романовичу; виправдуватись вважаю зайвим, але дозвольте ж і мені заявити: що ж тут, в усьому цьому, справді, такого особливо злочинного з мого боку, коли міркувати без упереджень, а розсудливо?
Раскольников усе ще мовчки розглядав його.
— Те, що у своєму домі переслідував беззахисну дівчину й "ображав її своїми мерзотними пропозиціями", чи що? (Сам наперед забігаю!) Та зважте ж тільки, що і я — людина et nihil humanum,[*] одним словом, що і я — можу захопитись і покохати (що вже, відома річ, не з нашої волі робиться), тоді все найприроднішим чином пояснюється. Тут питання ось у чому: злочинець я чи сам жертва? Ну а що коли жертва? Адже пропонуючи дівчині, яку я покохав, тікати зі мною в Америку або у Швейцарію, я, може, найщиріших почуттів тоді був сповнений, та ще думав взаємне щастя збудувати!.. Адже розум пристрасті служить; я, може, себе ще більше занапащав, коли хочете!..
— Та зовсім не в тому річ, — з відразою перебив Раскольников, — просто ви огидні, маєте ви там рацію чи ні, ну, от з вами й не хочуть знатись, і женуть вас геть, і йдіть собі!..
Свидригайлов зненацька зареготав.
— Одначе ж... одначе вас не обдуриш! — сказав він, одверто сміючись, — я думав схитрувати, аж ні, ви якраз на справжнісіньку точку стали!
— Та ви й зараз ще хитруєте.
— То що ж? То що ж? — повторював Свидригайлов, сміючись нарозхрист, — адже це bonne guerre,[**] як кажуть, і цілком дозволенна хитрість!.. Але все-таки ви мене перебили; так чи інакше, повторюю: ніяких неприємностей не було б, коли б не випадок у саду. Марфа Петрівна...
— А Марфу Петрівну ви теж, кажуть, доконали? — грубо перебив Раскольников.
— А ви й про це чули? А втім, як і не почути... Ну, відносно цього вашого запитання, далебі, не знаю, як вам сказати, хоч моє власне сумління найвищою мірою спокійне щодо цього. Тобто не подумайте, щоб я боявся чогось там такого: все це зроблено було як слід і в цілковитій точності: медичне слідство виявило апоплексію,[4-01] що сталася від купання одразу ж після доброго обіду, за яким було випито мало не цілу пляшку вина, та й нічого іншого і виявити воно не могло... Ні, я от що про себе думав якийсь час, особливо в дорозі, у вагоні сидячи: чи не спричинився я до всього цього... нещастя, якимсь там роздратуванням моральним або чимсь подібним? Але дійшов висновку, що й цього зовсім не могло бути.
Раскольников засміявся.
— Варто ж так турбуватись!
— Та ви чого смієтесь! Ви уявіть: я вдарив тільки два рази хлистиком, навіть знаків не було. Не вважайте мене, будь ласка, циніком; адже я добре знаю, як це негідно з мого боку, ну й таке інше; та я теж напевно знаю, що Марфа Петрівна, можливо, навіть і рада була цьому моєму, так би мовити, захопленню. Історія з приводу вашої сестриці вичерпалася до дна. Марфа Петрівна вже третій день змушена була сидіти дома; ні з чим в те поганеньке місто показатись, та й надокучила вона там усім з оцим своїм листом (про читання листа чули?). І раптом оці два удари хлистом як з неба падають!.. Насамперед карету веліла запрягати!.. Я вже й не кажу, що в жінок є такі випадки, коли їм дуже й дуже приємно бути ображеними, хоч і роблять вигляд, що обурені. Вони в усіх є, оці випадки; людина взагалі навіть дуже й дуже любить бути ображеною, чи помічали ви це? А що вже жінки — то особливо. Навіть можна сказати, що тим тільки й перебуваються.
Спочатку Раскольников хотів встати й піти і тим покінчити зустріч. Але якась цікавість і навіть мовби якийсь розрахунок удержали його на мить.
— Ви любите битися? — спитав він неуважливо.
— Ні, не дуже, — спокійно відповів Свидригайлов. — А з Марфою Петрівною ми майже й ніколи не билися. Ми весь час у згоді жили, і мною вона завжди була задоволена. Хлист я застосував, за всі наші сім років, усього тільки два рази (коли не рахувати ще одного третього випадку, дуже, проте, двозначного): вперше — через два місяці після нашого одруження, одразу ж, як тільки приїхали в маєток, і ось теперішній останній випадок. А ви вже думали, я такий недолюдок, ретроград, кріпосник?., хе-хе... А до речі, чи не пригадаєте ви, Родіоне Романовичу, як кілька років тому, ще за часів благодійної гласності, осоромили у нас всенародно і вселітературно якогось дворянина — забув прізвище! — та того, що німкеню відшмагав у вагоні, пригадуєте?[4-02] Тоді ще, того самого року, здається, і "Неподобний вчинок Века" стався (ну, "Єгипетські ночі", оте читання публічне, пригадуєте?[4-03] Оті чорні очі![4-04] О, де ти, золота пора нашої юності!). Ну, то от моя думка: добродієві, що відшмагав німкеню, глибоко не співчуваю, бо й справді воно... чого ж співчувати! Але при цьому не можу не заявити, що трапляються іноді такі підбурливі "німкені", що, мені здається, немає жодного прогресиста, який би напевне міг за себе поручитись. З цієї точки зору тоді ніхто не подивився на подію, а тимчасом ця точка і є справді гуманна, запевняю вас!
Сказавши це, Свидригайлов раптом знову розсміявся. Раскольникову ясно було, що перед ним людина, яка на щось твердо наважилася і собі на умі.
— Ви, мабуть, кілька днів поспіль ні з ким не говорили? — спитав він.
— Майже так. А що: певно, дивуєтесь, що я такий лагідний?
— Ні, я з того дивуюсь, що вже занадто ви лагідний.
— Через те, що на грубість ваших запитань не ображався? Так, чи що? Та... чого ж ображатись? Як запитували, так і відповідав, — додав він з дивним виразом простодушності. — Адже я нічим майже особливо не цікавлюсь, їй-богу, — говорив він далі наче в задумі. — Особливо тепер так-таки нічим і не цікавлюсь... А втім, ви можете подумати, що я не без певного наміру запобігаю перед вами, тим більше що маю діло до вашої сестриці, сам попередив. Але я вам одверто скажу: дуже скучно! Особливо ці три дні, так що я вам навіть зрадів... Не гнівайтеся, Родіоне Романовичу, але ви мені самі чомусь здаєтеся страх яким дивним. Як хочете, а щось у вас є; і саме тепер, тобто не власне в цю мить, а взагалі тепер... Ну, ну, не буду, не буду, не хмуртесь! Я ж не такий ведмідь, як ви гадаєте.
Раскольников похмуро глянув на нього.
— Ви, може, навіть і зовсім не ведмідь, — сказав він. — Мені здається навіть, що ви людина хорошого товариства або принаймні вмієте при нагоді бути порядним.
— Але ж я нічиєю думкою особливо не цікавлюсь, — сухо і мовби навіть з відтінком гордовитості відповів Свидригайлов, — а тому чом же й не побути пошляком, коли це убрання в нашому кліматі так зручно носити і...