Ми, чоловіки, повинні з цим миритися й, звичайно, охоче миримося. Мене вона теж вічно дражнить, кличе набивальником опудал — втім, я колись і справді ним був. Я заробляв собі на життя тим, що набивав опудала покійних домашніх фаворитів — канарок, папуг і кішок, нагороджував їх гарненькими скляними очима. Згодом я перейшов на дермопластику — від ремесла до мистецтва — і вже не маю потреби в мертвих звірятах, щоб пораду вати відвідувачів музею виглядом уявно живих створінь. В такій справі, крім майстерних рук, потрібне вміння спостерігати й уважно вивчати природу, цього я не заперечую. Й усі ці якості — в тій мірі, в якій вони у мене є, — я поставив на службу нашому природничо-історичному музеєві. Вже багато років, зрозуміло не сам, а ще з двома художниками цього жанру, я працюю для створеної Кукуком інституції. Щоб відтворювати тварин інших часів, я хочу сказати — земну давнину, необхідно, певна річ, мати в наявності точні анатомічні дані, на основі яких логічно вибудовується загальний вигляд. Тому я так і радію, що професору вдалося роздобути в Парижі необхідні нам частини кістяка. За ним я доповню всі інші. Це тварина була не більше за лисицю й, безперечно, мала чотири сильно розвинені пальці на передніх лапах і три на задніх…
Уртадо аж спітнів від такої довгої промови. Я від душі побажав йому успіхів у цій надзвичайно цікавій справі й висловив жаль, що не побачу його результатів, оскільки мій пароплав відходить до Буенос-Айреса вже через тиждень. Зате я хочу побачити якомога більше того, що він вже створив. Професор Кукук був настільки великодушний, що запропонував сам бути моїм екскурсоводом по музею. От я й клопочуся щоб точніше домовитися про день і годину цієї екскурсії.
— Домовитися ми можемо, не сходячи з місця, — заявив Уртадо. І додав, що коли завтра вранці, годині об одинадцятій, я візьму на себе клопіт підійти до музею на руа да Прата, за два кроки звідси, то професор разом зі своїм скромним співробітником будуть уже на місці, й він, Уртадо, матиме за честь приєднатися до нашої "екскурсії".
Чого ж краще! Я простягнув йому руку на знак того, що вважаю справу вирішеною, панії поставилися до нашої домовлености більш менш доброзичливо: сеньйора посміхнулася поблажливо, а Зузу — глузливо. Проте в короткій розмові, що зав'язалася потому, вона знову не обійшлася без того, що пан Уртадо назвав підначуванням. З цієї розмови я дізнався, що дон Міґель зустрів професора на вокзалі, відвіз його додому і, пообідавши разом з родиною Кукук, зголосився супроводжувати дам по крамницях і, нарешті, завів їх відпочити до цього кафе, куди вони, за місцевим звичаєм, не могли б з'явитися без супроводу чоловіка. Поговорили ми й про навколосвітню подорож, яка чекала на мене — своєрідний подарунок батьків своєму єдиному синові, до якого вони, звичайно, мають слабкість.
— C'est le mot,[176] — вставила Зузу. — Справді, це можна назвати слабкістю.
— Я бачу, що ви продовжуєте турбуватися за мою скромність, мадемуазель.
— Це була б безнадійна турбота, — відпарирувала вона.
Мати повчально зауважила: — Молодий дівчині, моя дитино, слід розрізняти благопристойну стриманість від уїдливости.
І все ж саме ця уїдливість давала мені надію в один прекрасний день — хоч як мало їх було в моєму розпорядженні — поцілувати її чарівно підібгані губки.
Сама мадам Кукук зміцнила мене в цій надії, коли за повною формою запросила мене пообідати у них наступного дня. Уртадо тим часом уголос міркував, на які ж пам'ятки йому слід вказати мені, враховуючи мій настільки обмежений час. У результаті він порекомендував мені насолодитися дивовижним видом на місто та річку з громадського парку Пасеіо да Естрелья, подивитися бій биків, що має відбутися в найближчі дні; сказав кілька слів про монастир Белен — диво архітектурного мистецтва — та про палац Сінтра. Я, в свою чергу, зізнався, що найбільше мене тягне до ботанічного саду, де, як я чув, є рослинність, що відноситься радше до кам'яно-вугільної епохи, ніж до сучасної флори нашої планети, а саме деревоподібна папороть. Я так зацікавлений цією рослиною, що, якщо не говорити про природничо-історичний музей, насамперед хотів би вирушити саме в ботанічний сад.
— Це просто приємна прогулянка, — зауважила сеньйора, — і навіть не далека. — Найпростіше, на її думку, буде, якщо я після огляду музею прийду на руа Жоао де Кастільйо пообідати en famille,[177] а потім, незалежно від того, чи захоче дон Антоніо Хосе піти з нами, чи не захоче, ми всі разом поїдемо на цей ботанічний променад.
Не варто й згадувати про те, що її величаво-люб'язна пропозиція була прийнята з чемною подякою. Ніколи ще я так не радів завтрашньому дневі, запевняв я. Після того як домовленість відбулася, всі підвелися з місць. Пан Уртадо запитав рахунок і розплатився за себе й за дам. Не тільки він, але і мадам Кукук і Зузу на прощання потиснули мені руку.
— А demain,[178] — почув я ще раз. Навіть Зузу сказала:
— А demain. Grace а l'hospitalite de ma mиere,[179] — уїдливо додала вона. І потім, похнюпившись: — Я не люблю діяти за вказівкою й тому зразу не сказала вам, що зовсім не хотіла бути до вас несправедливою.
Я так сторопів від цього раптового пом'якшення її в'їдливої зауваги, що навіть назвав її Заза.
— Mais, mademoiselle Zaza…[180]
— Заза! — вона пирснула й повернулась до мене спиною.
Мені довелося кричати їй вже услід:
— Зузу! Зузу! Excusez ma bevue, Je vous en prie![181] Повертаючись до себе в готель повз мавританський вокзал вузенькою руа ду Прінсіпе, що сполучає Русіу з Авеніда да Лібердаде, я весь час лаяв себе за цю злощасну обмовку. Заза! Вона існувала сама по собі, біля свого закоханого Лулу, а не під крильцем гордовитої матері іберійки, що було таки величезною різницею!
Розділ сьомий
До Лісабонського музею "Sciencias Naturaes", що на руа да Прата, від руа да Аугушта справді палицею кинути. Фасад музею непоказний — ні колон, ані широких урочистих сходів. Входиш і, ще не пройшовши турнікет, біля якого за столиком зі стосами фотографій та листівок сидить касир, опиняєшся в залі, яка вражає своїми розмірами й де тебе обступають хвилюючі картини природи. Там, наприклад, посередині влаштований поміст, що нагадує сцену, весь зарослий травою, позаду якого темніє лісова гущавина, частково намальована, частково відтворена зі справжніх стовбурів та листя. Перед нею стояв на струнких, близько поставлених ногах білий олень у шляхетному уборі своїх широко розгалужених рогів, немов тільки що вийшов звідти. Сповнений гідности й в той же час лякливої чуйности, він дивився на відвідувачів блискучими, спокійними, але уважними очима, повернувши вперед насторожені вуха. Верхнє світло в залі падало прямісінько на лужок і на трепетну постать цієї обережної й гордої істоти. Здавалося, варто зробити ще крок — і він одним стрибком зникне в лісовій гущавині. Боязкість цього самотнього створіння там, нагорі, змусила й мене здригнутися. Я стояв, не наважуючись рушити з місця, і навіть не відразу помітив сеньйора Уртадо, який, заклавши руки за спину, чекав мене біля помосту. Він рушив мені назустріч, зробив знак касирові, що я проходжу безоплатно, й зі словами дружнього вітання повернув переді мною турнікет.
— Вас, пане маркізе, як я бачу, вразила зустріч з нашим білим оленем. Цілком зрозуміло. Чудовий екземпляр. Ні, ні! Не я поставив його на ноги. Це зроблено іншим, ще до мого знайомства з музеєм. Пан професор чекає на вас. Дозвольте мені…
Але йому довелося, посміхаючись, почекати ще якусь хвилину, бо я кинувся до дивної постаті оленя, щоб гарненько роздивитися її зблизька, на щастя він не міг справді кинутись тікати.
— Це не лань, — пояснив Уртадо, — а особина, що належить до класу благородних рудих оленів, серед яких іноді трапляються й білі. Втім, я, ймовірно, розповідаю знавцеві те, що йому давно відомо. Адже, ви, маркізе, мабуть, мисливець?
— Тільки іноді та й то з обов'язку. Але тут мені, їй богу, й на думку не спаде полювання. Я, здається, не міг би вистрілити в такого звіра. Він якийсь… леґендарний. А разом з тим, сеньйоре Уртадо, олень просто жуйна тварина, еге ж?
— Певна річ, пане маркізе. Так само, як і його родичі — північний олень і лось.
— І корова. Адже це навіть помітно. Леґендарна істота, а проте це помітно. Він білий, як виняток, і гіллясті роги роблять його схожим на царя лісів, його біг — втілення ґрації. Але тулуб видає його сімейну приналежність, проти якої, зрештою, не доводиться заперечувати. Якщо пильніше придивитися до його тулуба й крупа, мимоволі думаєш про коня; але кінь — він нервовіший, хоча, як відомо, й походить від тапіра. Взагалі ж олень видається мені коронованою коровою.
— Ви критичний спостерігач, пане маркізе.
— Критичний? Ні, ні, анітрохи. У мене тільки є певне відчуття форм і характерів життя, природи — ото й усе. Я їх відчуваю, цікавлюся ними. У жуйних тварин, наскільки я знаю, найдивовижніший шлунок. У ньому кілька відділень, і з одного такого відділення вони викидають вже з'їдену їжу назад в пащу. І ось лежать собі і з насолодою знову й знов пережовують ці запашні грудки. Ви, можливо, скажете, що негоже носити корону лісового царя тому, в кому закоренилася настільки кепська сімейна звичка. Але я шаную природу в усіх її проявах, і мені нічого не варто подумки перевтілитися в жуйну тварину. Зрештою, існує ж загальна симпатія.
— Безперечно, — погодився сторопілий Уртадо. Він був трохи збентежений моєю пишномовною манерою висловлюватися; так ніби можна в іншій манері говорити про те, що мається на увазі під загальною симпатією. Але оскільки від збентеження він виглядав сумним і заціпенілим, то я поспішив нагадати йому про господаря дому.
— Ви маєте рацію, маркізе. А я не смію вас тут довше затримувати. Прошу ліворуч…
Зліва по коридору знаходився кабінет Кукука. При нашій появі він підвівся з-за письмового столу, зняв окуляри для роботи зі своїх зірчастих очей, і мені здалося, ніби я бачу ці очі уві сні. Він сердечно привітався зі мною й висловив задоволення з приводу того, що випадок вже звів мене з його дружиною і дочкою, а також з приводу домовлености про завтрашню зустріч.
Декілька хвилин ми просиділи за його столом, поки він мене розпитував, де я зупинився і які мої перші враження від Лісабона.