Рослинність була не така вбога, як на неторканих просторах "хвилястої" прерії. Частіше траплялися купи дерев, а на півночі, скільки сягало око, ламаною лінією простяглися ліси. В долині то тут, то там видніли прикмети примітивного землеробства — занедбані грядки з овочами, які швидко ростуть і достигають на наносних грунтах. На самому краї цього плоскогір'я юрмилися десятки жител одного з племен кочовиків-сіу. Ці легкі будівлі стояли безладно. Єдине, на що зважали, вибираючи місце для житла, — це близькість води; але часто нехтували й цією важливою умовою. Здебільшого хатини ліпилися над урвищем, аде чимало розташувалось осторонь: здавалося, неосвічені господарі спорудили їх на першому-ліпшому місці, що впало їм в око. Стійбище не було військовим табором — ані сама місцевість, ані сяка-така огорожа не захищали його від несподіваного нападу. Воно було зусібіч відкрите, зусібіч приступне, і єдиною природною перепоною на підступах до нього була річка. Коротше кажучи, стійбище виглядало так, ніби його мешканці затрималися тут довше, ніж збирались, і тепер готувалися до поквапливого, а може, й вимушеного відходу.
Це була тимчасова стоянка частини племені, яка під проводом Маторі вже давно полювала на мисливських угіддях, що лежали між володіннями його народу і землями войовничих пауні. Житла — високі, конічні, примітивні будівлі — були вкриті шкурами. Перед дверима кожної оселі, — якщо можна назвати дверима отвори, — на тонкій жердині висіли щит, спис і лук господаря. Під жердиною лежало безладною купою різне хатнє начиння його дружини — або двох чи трьох дружин, залежно від того, був то простий воїн чи видатний сміливець, а ще то тут, то там з жорстких луб'яних пелюшок визирало кругленьке спокійне личко немовляти, що його колисав вітер у сповитку, прикріпленому ременями з оленячої шкіри до тієї ж таки жердини. Більші діти весело бавилися, перекидаючись, причому хлопчики вже виказували ту владність, яка згодом стає характерною ознакою поведінки мужчини-індіанця стосовно до жінки. Юнаки збиралися в долині, де випробовували свою молоду силу, приборкуючи диких коней, що належали їхнім батькам: і часом та чи та недбайлива дівчина кидала свою роботу, аби крадькома помилуватися їхньою шаленою, нетерплячою відвагою.
Все це становило нібито звичайну картину буденного життя стійбища, яке було впевнене у своїй безпеці. Але перед самими житлами купчилися люди, здавалося, схвильовані якоюсь непересічною подією. Кілька старих і злісних карг, тримаючись гурту, були готові, коли треба, своїми хрипкими голосами підбурити нащадків на жорстокі діла, любі їхньому серцеві не менше, ніж котрійсь римській знатній дамі бої та смерті гладіаторів. Чоловіки стояли двома гуртами, відповідно до своєї доблесті та слави.
Хлопці, які досягли того непевного віку, коли їм уже дозволяли полювати, але, зважаючи на брак досвіду й розсудливості, ще не допускали на стежку війни, тинялися навколо юрби і, дивлячись на жорстоких воїнів, що були для них взірцем, намагалися наслідувати їхню поважність і стриманість — риси, які згодом повинні були стати головною прикметою їхніх характерів. Кілька молодиків, котрим уже доводилося чути лютий бойовий клич, наважилися підійти ближче до ватажків, але втручатися в розмову не сміли, не знати як потішені тим, що їм дозволено слухати мудрі слова, які злітали з вуст таких шанованих людей. Дорослі рядові воїни поводилися впевненіше, без вагань ставши поруч з менш уславленими ватажками, хоч і не насмілювалися заперечувати думку когось із визнаних відчайдухів або ж піддавати сумніву розумність заходів, що їх пропонували мудріші радники племені.
Між самими ватажками була разюча несхожість. Вони ділилися на два гурти: ті, хто відзначався фізичною силою та бойовими подвигами, й ті, хто завдячував свою славу скоріше мудрості, ніж військовим заслугам. Перших було значно більше, і мали вони куди більшу владу. Це були статурні і гордовиті чоловіки, а їхні суворі обличчя здавалися ще лютішими від тих знаків доблесті, що їх грубо накреслили на них руки ворогів. Тих же, хто доскочив верховенства завдяки своїй духовній вищості, було надзвичайно мало. Вони вирізнялися швидкими, жвавими очима, недовірливістю, що відчувалася в їхніх рухах, а також палкою переконливістю в тих гнівних суперечках, що час від часу вибухали на цій раді.
Посередині кола, що його утворили ці вибрані радники, видніла постать стурбованого, але на вигляд спокійного Маторі. У його зовнішності та вдачі поєдналися всі визначні риси всіх інших ватажків. Свою владу він завдячував як гострому розумові, так і неабиякій фізичній силі. На ньому було не менше рубців, ніж на найстаріших воїнах його племені; вся його мускуляста постать аж пашіла здоров'ям, а мужність його була незрівнянна. Найзухваліші воїни опускали очі перед грізним поглядом цього чоловіка, наділеного такими рідкісними фізичними й духовними якостями. Відвага й розум поставили його над іншими, а час певною мірою освятив цю вищість. Він так вправно навчився поєднувати владу розуму з владою сили, що в якому іншому суспільстві, де можна було б повністю застосувати свою енергію, цей тетон, певне, став би завойовником і тираном.
Трохи осторонь від юрмища індіанців стояли люди, зовсім не схожі на них. Вони були вищі на зріст і значно м'язистіші, і риси їхніх засмаглих від американського сонця облич виказували саксо-норманське походження. Дослідникові, що вивчає такі проблеми, було б цікаво простежити ті відмінності між нащадками західних європейців та найвіддаленіших на схід азіатів, що збереглися й тепер, коли обидва народи, ставши в перебігу історії сусідами, мають багато спільного у своїх звичаях і характерах. Мова йде про скватерову родину. Вони стояли з байдужим виглядом, ліниві та бездіяльні, як завжди, коли що-небудь нагальне не будило їхньої сили, перед чотирма чи п'ятьма наметами із шкур, що їх гостинно надали їм їхні спільники-сіу. Засади, на яких грунтувався цей несподіваний союз, стали цілком зрозумілі, коли зважити, що в долині внизу мирно паслися коні й худоба під невсипущим оком безстрашної Гетті. Скватерові фургони стояли довкола жител на кшталт примітивної огорожі; це свідчило, що переселенці не дуже довіряли індіанцям, але й не хотіли — чи то з певних міркувань, чи то з властивої їм байдужості — виказувати цього. На їхніх тупих обличчях застигла дивна суміш лінивого задоволення і млявої цікавості, коли вони стояли, спершись на рушниці, й спостерігали за всім, що відбувалося на раді. Але навіть наймолодші не виказували ні нетерплячості, ні хвилювання, ніби всі вони хотіли перевершити незворушність найфлегматичніших своїх спільників-дикунів. Вони майже не розмовляли, а коли щось і казали, то обмежувались уривчастими зневажливими зауваженнями на адресу індіанців, ніби підкреслювали вищість білої людини над червоношкірою геть у всьому. Одне слово, Ішмаел із синами розкошував, байдикуючи, хоч, правду сказати, трохи потерпав за своє непевне майбутнє, непокоячись, чи не зрадять його ці тетони. І тільки Ебірам не поділяв радощів цього сумнівного спокою.
Все своє життя він чинив усілякі підлості й мерзоти, і зрештою цей викрадач людей настільки знахабнів, що наважився на відчайдушну авантюру, про яку вже знає читач із нашої оповіді. Він не мав аж надто великого впливу на сміливішого, але не такого діяльного Ішмаела, і коли б скватера не прогнали зненацька з родючої долини, яку він захопив і сподівався утримати, нехтуючи закон, Ебірам нізащо не вплутав би зятя в таку справу, що вимагала неабиякої рішучості й передбачливості. Читач уже знає про те, як їм спочатку пощастило і як потім вони розчарувались; отож тепер Ебірам сидів осторонь, міркуючи, як би домогтися успіху в цьому ділі, що ставало дедалі непевнішим, бо ж він добре розумів, чого Маторі з таким захватом дивиться на невинну жертву його підлих замірів. Отут ми й залишимо негідника з його сумнівами та підступами й розповімо про деяких інших дійових осіб нашої драми.
Вони займали інший куток сцени. Праворуч на невисокому пагорку в самому кінці стійбища лежали Мідлтон і Пол. Ноги й руки їм до болю туго зв'язали ременями з буйволячої шкіри і з витонченою жорстокістю поклали їх так, щоб кожен у стражданнях товариша бачив власні муки. Ярдів за десять від них височів міцно вбитий у землю стовп, а до нього прикручено стрункого та ставного, мов Аполлон, індіанця-пауні. Посередині стояв трапер, у якого відібрали рушницю, торбину й ріг, але, ніби на посміх, залишили свободу. Однак п'ять чи шість молодих воїнів із сагайдаками за спинами і довгими тугими луками через плече, тримаючись неподалік, пильнували бранців і всім своїм виглядом ніби промовляли, що дарма й сподіватися втекти такому старезному й немічному чоловікові. На відміну від інших свідків цієї важливої ради бранці жваво обговорювали те, що, певне, неабияк їх цікавило.
— Капітане, — сказав бортник з кумедно заклопотаним виразом обличчя, наче ніякі випробування не могли здолати його життєрадісності, — цей клятий ремінь із сириці справді-таки врізався тобі в плече а чи то мені лише здається, бо і в самого рука затерпла?
— Коли так страждає душа, тіло не відчуває болю, — відказав витонченіший, проте навряд чи стійкіший Мідлтон. — От якби з десяток моїх вірних гармашів на це кляте лігво!
— Авжеж, ти б іще зажадав, аби ці тетонські халупи перетворилися на гнізда шершнів, а комахи вилетіли б і всипали цьому збіговиську напівголих дикунів! — Потішений своєю вигадкою, бортник, посміюючись, відвернувся від товариша і на якусь хвилю забув про свої страждання, бо уявив, як цей напад подолав би навіть відому терплячість індіанців, коли б стала дійсністю химерна думка.
Мідлтонові було не до балачок; але старий, зачувши ці слова, підступив ближче і втрутився в розмову.
— З усього видно, вони надумали жорстоке, диявольське діло, — сказав трапер і похитав головою, ніби сумніваючись, чи й він, хто бував-таки у бувальцях, знайде вихід з такої скрути. — Нашого друга пауні вже прив'язали до стовпа тортур, і я бачу по очах та обличчю вождя сіу, що він їх підбурює ще й не на таке паскудство.
— Послухай, старий трапере, — сказав Пол, звиваючись у путах, щоб зазирнути старому в печальне обличчя. — Тобі всі оті індіанські мови заіграшку, та й на всіх капостях червоношкірих та знаєшся нівроку.