Біллі Кербі зразу ж пішов собі, зовсім не сердитий на Шкіряну Панчоху, так ніби нічогісінько не сталося. Він простував берегом озера й час од часу заходився сміхом, пригадуючи, як Гайрам полетів перекидом, коли його турнув старий мисливець, і взагалі вся ця справа здавалася йому дуже смішною.
Але ще лісоруб не дійшов до селища, як усіх облетіла чутка про те, що Натті виявив непослух законові, погрожував йому, Біллі, рушницею і розправився з Дулітлом, відкинувши його від свого порога. Хто говорив, що тут потрібне втручання шерифа, хто натякав, мовляв, слід скликати ополчення, щоб помститися за скривджений закон. Зібрався чималий гурт громадян і вирішував, що робити з Натті. Поява Біллі із шкурою оленя значно спростила питання, бо тепер не було потреби робити обшук — лишалося тільки стягнути з мисливця штраф і тим самим задовольнити закон. Надумали, що це можна відкласти й до понеділка, адже для багатьох поселенців суботній вечір був святковим. Отже, всі подальші заходи відклали на тридцять шість годин.
РОЗДІЛ XXXI
Скажи: то, може, ти б ще зміг
Ввійти до лева у барліг, —
До Дугласа в його будинок?
Вальтер Скотт, "Марміон"
Загальне збудження помалу вщухло й поселенці почали розходитися, кожен з поважним виглядом людини, що виконала свій громадянський обов'язок. Саме тоді Олівер Едвардс, повертаючись від священика, спіткав дорогою вже знайомого читачеві адвоката на ймення Ліппет. Мало спільного було між ними, однак обидва належали до порівняно більш освіченого прошарку громади, отож, звісна річ, були знайомі. А що зустрілися вони в таку хвилину, коли нечемно було б розійтись, не перекинувшись ані словом, то й виникла така ось розмова.
— Чудовий вечір, містере Едвардс, — почав жвавий у балачці адвокат. — Але й дощик не завадив би. Поганючий цей наш клімат: або посуха, або потоп. Мабуть, ви звикли до рівнішої погоди?
— Я народився в цьому штаті, — холодно відповів Едвардс.
— Атож, хоч люди різне про це кажуть. Але людина так швидко призвичаюється до навколишніх обставин, що, зрештою, воно й байдуже, хто звідки родом. Цікаво, а яка позиція судді у справі Натті Бампо?
— У справі Натті Бампо? — непорозуміло перепитав Олівер. — На що це ви натякаєте?
— Як! Ви нічого не знаєте? — вигукнув Ліппет, так майстерно вдаючи подив, що він здався Едвардсові щирим. — О, справа досить поважна. Кажуть, старий застрелив оленя в горах, а в очах судді Темпла це, знаєте, злочин.
— Та невже? — пробурмотів Едвардс, відвернувшись, щоб співрозмовник не помітив гарячої краски, що залила його смагляве обличчя. — Але що з того? Сплатить штраф — та й край.
— П'ять фунтів готівкою? Чи ж знайдеться у Натті стільки грошей?
— Чи знайдеться! — вигукнув юнак. — Містере Ліппет, я небагатий, ба навіть бідний і відкладаю свою платню на одну справу, дорогу моєму серцеві. Але я ладен віддати все до останнього цента, тільки б Натті Бампо й на годину не потрапив за грати. А поза тим, він убив дві пуми, і винагорода за це значно перекриває штраф.
— Атож, атож, — погодився адвокат, задоволено потираючи руки. — Це ми заладнаємо, добродію, цю дрібницю ми, безперечно, заладнаємо.
— Як це розуміти — "заладнаємо"? Поясніть, будь ласка.
— Бачите, олень — це дрібниця порівняно з тим, що сталося пополудні, — вів далі адвокат довірливим, дружнім тоном, який розчулив юнака, дарма що той почував неприязнь до Ліппета. — Мабуть, хтось виказав старого судді Темплові, присягнувши, що в хатині Шкіряної Панчохи сховано оленину, й суддя виписав ордер на обшук…
— На обшук! — вражено повторив Едвардс, цим разом одвернувшись для того, щоб приховати свою блідість. — І що ж вони знайшли? Що побачили?
— Вони побачили рушницю старого Бампо, а це видовище спроможне пригасити допитливість хоч би й кого в цих лісах.
— Еге ж! Еге ж! — конвульсійно сміючись, вигукнув Едвардс. — Значить, старий зух прогнав їх! Таки прогнав?
Адвокат здивовано втупився в нього, але відразу ж знову заговорив на тему, яка дуже його цікавила:
— Дозвольте зауважити, добродію, що тут немає нічого смішного. Небагато залишиться від сорока доларів винагороди за пум і вашої платні за півроку, перш ніж вам пощастить залагодити цю справу. Напад на урядовця при виконанні службових обов'язків і загроза вогнепальною зброєю констеблеві — то не жарт, і карається не тільки штрафом, але й ув'язненням.
— Ув'язненням! — розгублено озвався Олівер. — Шкіряну Панчоху запроторять за грати! Ні, ні, це зведе старого в могилу! Вони ніколи цього не зроблять!
— Знаєте, містере Едвардс, — сказав Ліппет, раптом перейшовши на відвертий тон, — вас тут мають за освічену людину, але якщо ви скажете мені, як завадити присяжним визнати Натті Бампо винним, мавши такі докази, тоді я, у свою чергу, визнаю вас більш тямущим у законах, ніж я сам, адвокат з дипломом і трирічною практикою.
На цей час здоровий глузд узяв гору над почуттями, й Едвардс зрозумів, що все не так просто, як йому здавалося, й почав уважніше прислухатися до слів Ліппета. Помалу юнак трохи заспокоївся і тепер уже міг оцінити адвокатові поради. Незабаром Едвардс переконався, що всі пропозиції правиика — це лише виверти, побудовані на юридичних хитрощах; до того ж, для здійснення тих планів потрібно було багато часу. Однак Олівер дав зрозуміти Ліппетові, що в разі, коли дійде до суду, він готовий цілком оплатити його адвокатські послуги, чим надзвичайно догодив шановному юристові. Молоді люди розлучилися: один повільно подався до невеликої будівлі з дерев'яною вивіскою "Честер Ліппет, юрист", а другий енергійною ходою попрямував до "палацу". Ми полишимо на якийсь час адвоката й привернемо увагу читачів до його клієнта.
Увійшовши в залу, Едвардс побачив Бенджаміна й спитав, де можна знайти суддю.
— Щойно пішов до свого кабінету з тим теслею Дулітлом. А міс Ліззі у вітальні. Еге ж, містере Олівер, завдала нам клопоту та пума чи бума — не знаю до пуття, як її називати, бо це звір не англійський. Я ще взимку казав, що в горах бродить дика кішка, бо сам чув, як вона нявчала одного вечора восени, коли повертався з риболовлі. Якби вона вийшла на відкриту воду, я б дав їй ради, але розшукувати її серед дерев — для мене то все одно, що стояти на палубі одного судна й дивитися на щогли іншого. Бо не добереш, що й до чого в такелажі…
— Гаразд, гаразд, — урвав його Едвардс. — Мені треба побачити міс Темпл.
— І побачите, сер, — вона у своїй кімнаті. Боже мій, містере Едвардс, уявіть собі, яке б то було горе для судді! Побий мене грім, коли я знаю, де б він добув собі іншу таку дочку, — зовсім дорослу, хотів я сказати… Послухайте, сер, цей містер Бампо — порядна людина й добре вправляється і з рушницею, і з остенем. Я йому друг, містере Олівер, а значить, і вам…
— Спасибі, друже! — вигукнув Едвардс, схвильовано тиснучи йому руку. — Може бути, нам ще знадобиться твоя дружба, і тоді я дам тобі знати.
І, не чекаючи, поки Бенджамін придумає, що б відповісти, юнак вивільнив руку з могутнього потиску стюарда і ввійшов до вітальні.
Елізабет усе ще сиділа на канапі, задумана, схиливши голову на руки. Вражений її красою і чарівністю постави, Олівер стримав своє нетерпіння і наблизився до Елізабет обережно й шанобливо.
— Міс Темпл… Міс Темпл, пробачте, що я без дозволу, але дуже вас прошу приділити мені кілька хвилин…
Елізабет підвела голову й подивилася на нього великими чорними очима, вологими від сліз.
— Це ви, Едвардсе? — запитала вона так лагідно, як досі розмовляла тільки з батьком, і цей тон до глибини душі схвилював юнака. — Як почуває себе наша бідолашна Луїза?
— Вона із своїм батьком, щаслива і вдячна, — відповів Олівер. — Міс Темпл, коли я довідався про ту страшну небезпеку, яка вам загрожувала, то від хвилювання втратив дар мови. Але, йдучи до містера Гранта, я, мабуть, трохи заспокоївся, і, очевидно, там мені пощастило краще висловити те, що я почував, бо міс Грант аж заплакала, слухаючи мої немудрі слова.
Елізабет відповіла не зразу; вона знову затулила очі руками. Але вже за хвилину заспокоїлась, глянула просто в очі Едвардсові й сказала з усмішкою:
— Ваш друг Шкіряна Панчоха став тепер і моїм другом. Я весь час думаю, як мені найкраще віддячити йому… Може, ви допоможете мені, бо знаєте його бажання і звички?
— Так! — вигукнув юнак палко, аж дівчина здригнулась. — Хай небо винагородить вас за вашу добру душу! Натті був такий необачний, що порушив закон: забив оленя. І я… На мені також лежить провина за це, бо я брав участь у полюванні, отже, і мене слід покарати. Вашому батькові поскаржились, він підписав ордер на обшук…
— Я знаю все, — урвала його Елізабет. — Доведеться зробити так, як вимагає закон: треба зробити обшук, знайти оленя і стягти штраф. Але я повторюю слова, що ви колись мені сказали: невже, так довго проживши з нами, ви не знаєте нас? Подивіться на мене, Олівере Едвардс, і скажіть: невже я схожа на людину, яка дозволить, щоб той, хто врятував їй життя, попав до в'язниці через таку дрібницю, як штраф? Ні, ні, сер. Мій батько суддя, це правда, але передусім він людина і християнин. Він усе розуміє — і не дозволить скривдити старого.
— Який тягар ви зняли з моєї душі! — вигукнув Едвардс. — Значить, його більше не турбуватимуть? Ваш батько захистить Натті! Ви так сказали, міс Темпл, і я вірю вам.
— Це саме скаже вам і батько, — відповіла Елізабет, — ось він іде.
Але вигляд Мармедюка не відповідач оптимістичним сподіванням його дочки, — чоло судді було нахмурене, рухи поривчасті. Елізабет і Олівер мовчали, а суддя, пройшовшись кілька разів по кімнаті, вигукнув:
— Наші плани руйнуються, дочко! Впертість Шкіряної Панчохи все зіпсувала — він накликав на себе гнів судових властей, і я нічого неспроможний вдіяти.
— Як? Що скоїлося? — стривожено запитала Елізабет. — Штраф — це ж пусте. Безперечно…
— Я не думав… я не міг навіть припустити, що цей самотній старий наважиться вчинити опір представникам закону, — сказав суддя. — Я сподівався, що він підкориться ордерові на обшук, а коли штраф було б сплачено, то й і з законом усе б залагодилося. Але тепер Натті доведеться відчути суворість закону;..
— І яка ж кара загрожує йому, сер? — запитав Едвардс, силкуючись говорити спокійно.
Мармедюк рвучко обернувся до нього й вигукнув:
— Ви тут? Я вас не помітив.