Він був у своїй лікарняній одежі — в халаті, черевиках і чорній шапочці, з якою не розлучався. Неголене обличчя його пересмикувалося гримасою, він з божевільним переляком приглядався до язичків свічок, а місячна злива вирувала довкола нього.
Марґарита відразу впізнала його, простогнала, сплеснула руками і підбігла до нього. Вона цілувала його в лоб, у губи, тулилася до колючої щоки, і довго стримувані сльози тепер збігали ручаями по її обличчю. Вона проказувала лише одне слово, нестямно повторюючи його:
— Ти... ти... ти...
Майстер відсторонив її від себе і глухо сказав:
— Не плач, Марґо, не терзай мене. Я тяжко хворий. — Він ухопився за підвіконня рукою, начебто хотів виплигнути на нього і тікати, вискалив зуби, приглядаючись до присутніх, і закричав: — Мені страшно, Марґо! У мене знову почалися галюцинації...
Ридання душили Марґариту, вона шепотіла, давлячись словами:
— Ні, ні, ні... не бійся нічого... я з тобою... я з тобою...
Коров’єв спритно й непомітно підіпхнув до майстра стілець, і той опустився на нього, а Марґарита впала на коліна, притислася збоку до хворого і так заніміла. У своїй схвильованості вона не помітила, що її голизна якось раптом скінчилася, на ній тепер був шовковий чорний плащ. Недужий опустив голову і понуро дивився в землю зболеними очима.
— Так, — заговорив після мовчанки Воланд, — його добряче обробили. — Він наказав Коров’єву: — Дай-но, лицарю, цьому чоловікові чогось випити.
Марґарита благала майстра тремким голосом:
— Випий, випий! Ти боїшся? Ні, ні, вір мені, що тобі допоможуть!
Недужий узяв склянку і випив те, що було в ній, але рука його затремтіла, і спорожніла склянка розбилася коло його ніг.
— На щастя! На щастя! — зашепотів Коров’єв Марґариті. — Дивіться, він уже отямлюється.
Справді, погляд хворого став не таким диким і неспокійним.
— Але це ти, Марґо? — спитав місячний гість.
— Не сумнівайся, це я, — відповіла Марґарита.
— Ще! — наказав Воланд.
Після другої випитої склянки майстрові очі ожили і проясніли.
— Оце інша річ, — сказав Воланд, мружачись, — тепер говоритимемо. Хто ви такий?
— Я тепер ніхто, — відповів майстер, і усмішка скривила йому рот.
— Звідки оце ви?
— З дому скорботи. Я — душевнохворий, — відповів приходень.
Цих слів Марґарита не витримала і заплакала знову. Потім, витерши очі, вона закричала:
— Страшні слова! Страшні слова! Він майстер, мессі-ре, я вас попереджаю про це! Вилікуйте його, він вартий цього!
— Ви знаєте, з ким зараз говорите, — поспитав у приходня Воланд, — у кого ви перебуваєте?
— Знаю, — відповів майстер, — моїм сусідом у божевільні був цей хлопчина, Іван Бездомний. Він розказав мені про вас.
— Атож, атож, — озвався Воланд, — я мав нагоду стрітися з цим молодиком на Патріарших ставках. Він мало мене самого не збив з плигу, доводячи мені, що мене немає! Але ви хоч вірите, що це насправді я?
— Доводиться вірити, — сказав приходень, — але, звичайно, куди спокійніше було б вважати вас виплодом галюцинації. Даруйте, — похопившись, додав майстер.
— Ну, що ж, якщо спокійніше, то й вважайте, — ґречно відповів Воланд.
— Ні, ні! — налякано говорила Марґарита і трясла майстра за плече. — Спам’ятайся! Перед тобою насправді він!
Кіт ув’язався і тут:
— А я таки справді схожий на галюцинацію! Зверніть увагу на мій профіль у місячному світлі, — кіт уліз у місячний сніп і хотів ще щось казати, але його попросили замовкнути, і він відповів: — Гаразд, гаразд, я мовчатиму. Я буду мовчазною галюцинацією, — і змовк.
— А скажіть, чому Марґарита називає вас майстром? — спитав Воланд.
Той усміхнувся і сказав:
— Це простима слабкість. Вона надто високої думки про і той роман, котрий я написав.
— Про що роман?
— Роман про Понтія Пілата.
Тієї миті знову захитались і затанцювали язики свічок, задеренчав посуд на столі, Воланд зайшовся громохким реготом, але нікого не налякав і сміхом своїм не здивував. Бегемот чомусь зааплодував.
— Про що, про що? Про кого? — заговорив Воланд, відсміявшись. — Оце тепер? Неймовірно! І ви не могли знайти іншу тему? Дайте-но подивитися, — Воланд простягнув руку долонею догори.
— Я, на жаль, не можу цього зробити, — відповів майстер, — бо спалив його в грубці.
— Вибачте, не повірю, — відповів Воланд, — цього не може бути. Рукописи не горять. — Він обернувся до Бегемота і сказав: — Ну-бо, Бегемоте, дай сюди роман.
Кіт миттю схопився зі стільця, і всі побачили, що сидів він на товстій паці рукописів. Горішній примірник кіт, вклоняючись, подав Воланду. Марґарита затремтіла і закричала, знову хвилюючись до сліз:
— Ось він, рукопис! Ось він!
Вона метнулася до Воланда і в захваті додала:
— Всемогутній! Всемогутній!
Воланд узяв до рук поданий йому примірник, перевернув його, відклав убік і мовчки, без усмішки, втупився поглядом у майстра. Але той, невідь-чого, занепокоївся, затужив, піднявся зі стільця, заломив руки і, звертаючись до далекого місяця, здригаючись, почав приказувати:
— І вночі при місяці немає мені спокою... Навіщо розтривожили мене? О боги, боги...
Марґарита вчепилася в лікарняний халат, припала до нього і сама почала приказувати тоскно крізь сльози:
— Боже, чому ж тобі не допомагають ліки?
— Нічого, нічого, нічого, — шептав Коров’єв, звиваючись коло майстра, — нічого, нічого... Ще скляночка, і я з вами за компанію.
І скляночка змигнула, зблиснула в місячному промені, й допомогла ця скляночка. Майстра посадили назад, і обличчя хворого прибрало спокійного виразу.
— Отож тепер усе з’ясовано, — сказав Воланд і постукав довгим пальцем по рукопису.
— Цілком ясно, — потвердив кіт, забувши свою обіцянку стати мовчазною галюцинацією, — тепер головна лінія цього опусу мені прозора наскрізь. Що ти кажеш, Азазелло? — звернувся він до мовчазного Азазелло.
— Я кажу, — прогундосив той, — що тебе добре було б утопити.
— Май милосердя, Азазелло, — відповів йому кіт, — і не наводь мого повелителя на цю думку. Повір мені, що кожної ночі я навідував би тебе в такому ж місячному одязі, як і бідолашний майстер, і кивав би тобі, і манив би тебе за собою. Чи добре ти мався б, о Азазелло?
— Ануте, Марґарито, — знову перебрав мову Воланд, — кажіть же ви все, що вам потрібно?
Очі Марґаритині спалахнули, і вона благально звернулася до Воланда:
— Дозвольте мені з ним порадитися?
Воланд кивнув головою, і Марґарита, припавши до вуха майстра, щось пошептала йому. Чутно було, як той відповів їй:
— Ні, пізно. Нічого більше не хочу в житті. Окрім того, щоб бачити тебе. Але тобі вкотре раю — кидай мене. Ти пропадеш зі мною.
— Ні, не покину, — відповіла Марґарита і звернулася до Воланда: — Прошу знову повернути нас у підвал у провулку на Арбаті, і щоб лампа засвітилася, і щоб все стало, як було.
Тут майстер розсміявся і, обхопивши Марґаритину голову з давно випростаним хвилястим волоссям, сказав:
— Ой, не слухайте бідну жінку, мессіре! В цьому підвалі вже давно живе інша людина, і взагалі не буває так, щоб усе стало, як було. — Він притисся щокою до голови своєї подруги, обняв Марґариту і почав приказувати: — Бідна, бідна...
— Не буває, кажете? — сказав Воланд. — Це правильно. Але ми спробуємо. — І він покликав: — Азазелло!
У ту ж мить зі стелі на підлогу обвалився спантеличений і мало не збожеволілий громадянин в одній білизні, але чомусь з валізою в руках і в кепці. Від страху цей чоловік трясся і присідав.
— Могарич? — спитав Азазелло в того, хто звалився з неба.
— Алоїзій Могарич, — відповідав той, ловлячи дрижаки.
— Це ви, прочитавши статтю Латунського про роман цього чоловіка, написали на нього скаргу з повідомленням про те, що він зберігає в себе нелегальну літературу? — запитав Азазелло.
Новоявлений громадянин посинів і зайшовся покаянним плачем.
— Ви хотіли перебратись у його кімнати? — якомога задушевніше прогундосив Азазелло.
Шипіння розлюченої кішки розітнулось у кімнаті, й Марґарита, завиваючи:
— Знай відьму, знай! — вчепилася в обличчя Алоїзія Могарича нігтями.
Зчинився шарварок.
— Що ти робиш? — страдницьки прокричав майстер. — Марґо, не ганьби себе!
— Протестую, це не ганьба, — горлопанив кіт.
Марґариту відтягнув Коров’єв.
— Я ванну прибудував... — цокотячи зубами, кричав покривавлений Могарич і з великого переляку почав торочи ти щось несосвітенне, — лише, щоб побілити... сам купорос...
— От і добре, що ванну прибудував, — схвально сказав Азазелло, — йому потрібно ванни брати... — І гукнув: — Геть!
Тоді Могарича перевернуло догори ногами і винесло зі спальні Воланда через відкрите вікно. Майстер витріщився, шепочучи:
— Але ж це, мабуть, дивовижніше за те, що розказував Іван! — до краю вражений, він розглядався на всі боки і нарешті сказав коту: — А, даруйте... це ти... це ви... — він запнувся, не знаючи, як звертатися до кота, на "ти" чи на "ви", — той самий кіт, ви сідали у трамвай?
— Я, — підтвердив потішений кіт і докинув: — Приємно чути, що ви так ґречно звертаєтеся до кота. Котам звичайно чомусь кажуть "ти", хоча жоден кіт ні з ким ніколи не пив брудершафта.
— Мені здається чомусь, що ви не такий уже й кіт... — нерішуче відповів майстер. — За мною все одно похопляться в лікарні, — боязко додав він Воланду.
— Та чого це їм похоплюватись! — заспокоїв Коров’єв, і якісь папери та книжки опинилися в його руках. — Це історія хвороби вашої?
— Так.
Коров’єв пошпурив історію хвороби в камін.
— Нема документа, нема й людини, — вдоволено казав Коров’єв, — а це домова книга вашого забудовника?
— Так...
— Кого прописано в ній? Алоїзія Могарича? — Коров’єв дмухнув на сторінку домової книги. — Раз, і нема його, і, майте на увазі, — не було. А коли цей забудовник дивуватиметься, скажіть, що йому Алоїзій наснився. Могарич? Який там Могарич? Жодного Могарича не було! — Тут прошнурована книга щезла з рук Коров’єва. — І ось вона вже на столі в забудовника.
— Ви правильно сказали, — говорив майстер, вражений чистотою роботи Коров’єва, — що раз нема документа, нема й людини. Ото саме мене й нема, в мене немає документа.
— Я вибачаюсь, — гукнув Коров’єв, — це якраз галюцинація, ось він, ваш документ, — і Коров’єв подав майстрові документ. Потім він закотив очі й солодко прошепотів Марґариті: — А ось і ваші маєтності, Марґарито Миколаївно, — і передав Марґариті зошит з пообсмалюваними краями, висхлу троянду, фотографію та, з особливою дбайливістю, ощадну книжку, — десять тисяч, як ви зволили внести, Марґарито Миколаївно.