Де він зараз? В окремій кімнаті за причиненими дверима? Можливо, вже в ліжку? На вигляд він – ні риба, ні м'ясо; такі лягають спати рано.
Ет, що буде, те й буде, вирішив Ключник. Він знав: відступивши зараз, він за день зовсім скисне і вже не наважиться прийти сюди вдруге.
Почувши, що двері ліфта розчинились і зачинились, Ключник сторожко вийшов у коридор. Зиркнув праворуч, ліворуч, пересвідчився, що ніде ні душі, і підкрався до дверей Президентського люкса. Повільно й беззвучно він вийняв із замка ключ, що повернувся легенько і плавно, і так само беззвучно розчинив двері.
Перед ним був передпокій: прямо – вхід до вітальні, ліворуч і праворуч – ще двоє дверей, і ті, і ті – зачинені. З-за дверей праворуч долинали притишені звуки радіо. У вітальні всі лампи світилися.
Ключник увійшов до передпокою, надів рукавички й зачинив за собою двері, випустивши язичок замка.
Рухи його були обережні, але швидкі. М'який килим у передпокої й вітальні скрадав кроки. В кінці вітальні Ключник зазирнув у відчинені двері. Як він і сподівався, вони вели до двох просторих спалень, розділених гардеробною кімнатою. В спальнях теж горіло світло. Визначити, де спить герцогиня, було неважко. Високий комод, два туалетних столики і стінна шафа. Ключник заходився шукати. Скриньки з коштовностями не було ні в комоді, ані в першому туалетному столику. Там було чимало інших речей – золоті вечірні сумочки, портсигари, дорогі пудрениці, що їх, за інших обставин, він охоче б поцупив. Але зараз він ставив на одну лиш карту, і влаштовував його тільки найбільший куш.
Перейшовши до другого туалетного столика, він висунув верхню шухляду. Нічого вартого уваги. В середній шухляді – теж. В третій були складені нічні сорочки. А під ними стояла оббита сап'яном висока довгаста скринька. Вона була замкнута.
Не виймаючи скриньки із шухляди, Ключник почав ножем і викруткою ламати замок. Замок був міцний і не піддавався. Так минуло кілька хвилин. Всім єством відчуваючи, як біжить час, Ключник аж спітнів.
Нарешті замок клацнув, і вічко відскочило. Під ним сяяли, мінилися неземним блиском викладені двома рядами коштовності – обручки, брошки, намисто, кліпси, тіари; всі із золота чи платини і більшість – з діамантами. Ключникові аж дух перехопило. Він простяг обидві руки до скриньки – і в цю мить у замок вхідних дверей устромили ключ.
Реакція його була блискавична. Він закрив вічко скриньки й засунув на місце шухляду. Заходячи до спальні, Ключник залишив двері прочиненими, і тепер він підскочив до них. Крізь вузьку щілину йому видно було вітальню, до якої щойно зайшла готельна покоївка. На руці в неї висіли рушники, і вона прямувала до спальні герцогині. Покоївка була літня жінка, йшла вона повільно, перевальцем. її забарність давала Ключникові шанс на порятунок.
Відскочивши від дверей, він кинувся до лампи, що стояла на тумбочці коло ліжка і щосили смикнув за шнур. Лампа погасла. Тепер – знайти щось, якийсь доказ того, що його привів сюди службовий обов'язок!
Під стінкою стояла невелика валіза. Підхопивши її, він підбіг до дверей і штовхнув їх перед носом у покоївки. Та, зойкнувши, відсахнулася й схопилася за серце.
Ключник насупився.
– Де ви ходите? Ви вже давно мали бути тут.
Жінка розгубилася. Саме на це Ключник і розраховував.
– Пробачте, сер. Тут були гості, і я…
Він обірвав її.
– Ваші виправдування мене не цікавлять. Зробіть усе, що треба, і викличте електрика. В спальні зіпсувалася лампа. Герцогині вона сьогодні буде потрібна.
Говорив він усе це тихо, пам'ятаючи про секретаря.
– Обов'язково викличу, сер.
– Гаразд, – Ключник холодно кивнув і вийшов.
Ідучи коридором, він намагався ні про що не думати. Це вдавалося йому, поки він не ввійшов до свого 830-го номера. Там він плюхнувся в ліжко, обличчям у подушки.
Минуло з годину, перше ніж він надумався зламати замок принесеної з люкса валізки.
Вона була напхана грошима – дрібними купюрами, що вже побували в обігу.
Тремтячими руками Ключник налічив п'ятнадцять тисяч доларів.
20
Пітер Макдермот проводив двох детективів з підвалу до виходу на Сейнт-Чарлз-авеню.
– Я хотів би, щоб про ці наші справи знало якнайменше людей, – сказав капітан Йоллес. – Скоро ми пред'явимо вашому Огілві обвинувачення, спокою нам уже не буде. Тож нехай хоч доти преса не сідає нам на шию.
– Розголос і нам ні до чого, ми б радо обійшлися без нього, – запевнив його Пітер.
– На це не розраховуйте, – похитав головою Йоллес.
Коли Пітер повернувся до ресторану, Крістіни й Олберта Уеллса там уже, звісно, не було.
У вестибюлі його перехопив нічний адміністратор.
– Містере Макдермот, вам записка від міс Френсіс.
Записка була в заклеєному конверті.
Пітер прочитав: "Я пішла додому. Якщо можете – приходьте. Крістіна". Піду, вирішив він. Напевно, Крістіні, як і йому, не терпиться обговорити події сьогоднішнього дня, а надто – сенсаційне признання Олберта Уеллса.
В готелі сьогодні однаково робити більше нічого. Таки нічого? Він згадав, що, так безцеремонно залишаючи Маршу Прейскотт на кладовищі, пообіцяв подзвонити їй. Пообіцяв – і забув… Відтоді сталося так багато подій – наче кілька днів минуло, – і згадка про Маршу чомусь зовсім не схвилювала його. Але подзвонити, мабуть, треба, незважаючи на пізній час.
Він знову зайшов до кабінету завідуючого відділом кредиту і набрав номер Марші. Вона озвалася після першого ж гудка:
– Ах, Пітере! А я не відходжу від телефону, весь час чекаю, і в готель уже двічі дзвонила, просила, щоб вам переказали.
Присоромлений, він згадав про купу непрочитаних телефонограм у себе на столі.
– Я страшенно винен перед вами, але пояснити ще нічого не можу. Принаймні сьогодні. Можу тільки сказати, що сталося безліч несподіванок.
– Гаразд. Розкажете мені завтра.
– Маршо, боюся, що завтра в мене буде такий день…
– За сніданком, – сказала Марша. – Якщо у вас буде важкий день, го ви повинні поснідати по-новоорлеанському. Наші сніданки вславилися на всю Америку.
– Я не звик снідати.
– А завтра поснідаєте. Анна готує так, що пальчики оближете. Ладна закластися, що вона готує куди краще, ніж ваші готельні кухарі.
Відмовляти Марші було просто неможливо. І він був винен перед нею: кілька годин тому кинув її напризволяще.
– Гаразд. Але сніданок мусить бути ранній.
– Призначайте час.
Вони домовилися зустрітись о пів на восьму.
За кілька хвилин Пітер уже сидів у таксі.
Він гтодзвонив Крістіні знизу, а коли піднявся, двері її квартири були відчинені.
– Мовчіть, поки не вип'ємо по дві чарки, – сказала вона. – Все це просто не вміщується в голові!
– Згода, – відповів він. – І ви, між іншим, не знаєте й половини того, що сталося!
Вона приготувала дайкірі, які остуджувалися в холодильнику. На тарілці лежали бутерброди з курятиною й шинкою, пахло свіжозавареною кавою.
Пітер раптом згадав, що після ленчу ще нічого не їв.
– Я догадувалася, – кивнула Крістіна, коли він сказав їй це. – А тому пригощайтеся!
Жуючи бутерброди, він дивився, як вправно вона порається в малесенькій кухні, і на серці в нього було легко й спокійно; ці стіни немовби захищали його від усіх знегод. Він думав: Крістіна сподівалася, що він прийде й приготувала все це спеціально для нього. Піклування, гостинність? Не тільки. їх по-справжньому тягне одне до одного, це та спорідненість душ, те взаєморозуміння, коли слова не потрібні.
Відставивши склянку з-під коктейля, він узяв чашку з кавою й сказав:
– Тепер уже можна й поговорити. З чого почнемо?
Вони пробалакали дві години, не помічаючи часу, відчуваючи тільки, що кожна хвилина зближує їх. І врешті-решт дійшли висновку – що завтрашній день буде дуже цікавий.
– Я, мабуть, не спатиму цілу ніч, – сказала Крістіна. – Просто не засну. Не зможу.
– Я теж, – підхопив Пітер. – Тільки з іншої причини.
Де поділися його недавні сумніви! Він мав тепер тільки одне бажання – бути з нею. І він пригорнув до себе Крістіну й поцілував її.
А потім сталося те, що могло і мусило статися між людьми, які кохають одне одного.
П'ятниця
1
Можна зрозуміти, думає Пітер Макдермот, чому герцог і герцогиня Кройдонські підкочують зв'язаного, круглого, як куля, старшого детектива Огілві до краю готельного даху, в той час як далеко внизу до них звернуто море облич. Дивує інша бридка сцена – за кілька кроків далі: дуель між Кертісом О'Кіфом і Уорреном Трентом, які люто штрикають один одного закривавленими шпагами. Чому капітан Йоллес, який стоїть біля виходу з горища, не розборонить їх? Придивляючись до нього, Пітер бачить причину: капітанова увага прикута до величезного пташиного гнізда з одним-єдиним яйцем, що повільно розколюється. За мить з яйця вистрибує горобець завбільшки з людину, з веселим обличчям Олберта Уеллса. Але Пітер уже знову дивиться на край даху, де Огілві, скочуючись, збиває з ніг Крістіну, і тепер Марша Прейскотт допомагає герцогові й герцогині підштовхувати їх до страшного провалля. Натовп на вулиці все ще дивиться вгору, а капітан Йоллес стоїть собі, прихилившись до одвірка, й позіхає!
Треба рятувати Крістіну, думає Пітер, треба діяти самому. Він усім тілом поривається до неї, але ноги не слухаються його, вони наче прикипіли до місця. Він хоче крикнути – і теж не може. В німому відчаї вони з Крістіною дивляться одне на одного…
Та нараз герцог з герцогинею, Марша, О'Кіф, Уоррен Трент завмирають – вони щось почули. Ось і горобець – Олберт Уеллс – схиляє набік голову, слухає. І Огілві, Йоллес, Крістіна – теж. До чого ж вони прислухаються? Нарешті і Пітер чує: дзеленчання таке оглушливе, наче всі телефони світу задзвонили разом. Цей звук наближається, розростається, зараз він, мов хмара, поглине їх. Пітер затуляє вуха долонями, але пронизливий дзенькіт чимраз гучнішає. Він заплющує очі, потім розплющує їх.
Він лежить у своєму ліжку. Стрілки будильника показують пів на сьому…
Новоорлеанські куранти вибили пів на восьму, коли Пітер Макдермот під'їхав на таксі до особняка Прейскоттів.
Двері йому відчинив Вен, негр, який прислуговував їм у середу ввечері.
– Доброго ранку, сер! Заходьте, будь ласка, – приязно всміхаючись, сказав він. – Міс Марша просила провести вас на галерею. Вона буде там за кілька хвилин.
Марша піднялася на галерею слідом за ними.
– Доброго ранку! – вигукнула вона, радісно сяючи.