І от – ні рубчика спіднички, ні черевичка, ніякої поворозочки! А доводилось мені навіть у одного каноніка бачити корсет; правда, він знайшов його на вулиці і якраз мав анонімно надіслати до редакції. А у офіцерів, пане добродію, особливо у гусарів!.. (Голівку вниз, s'il vous plait.).
Що там тільки робиться!.. У одного, пане добродію, застав аж чотирьох молодих дам, і всі – веселенькі… З того часу, слово честі, завжди кланяюсь йому на вулиці, хоч вігі уже не запрошує мене і заборгував п'ять карбованців. Але, пане добродію, коли я міг заплатити за квиток на концерт Рубінштейна шість карбованців, то для такого віртуоза мені не жаль п'яти… Може, трохи почорнити волосся, je suppose que oui?[79]
– Дякую, – відмовився Вокульський.
– Я так і думав, – зітхнув перукар. – Ви зовсім не дбаєте про свою зовнішність, а це не гаразд!.. Я знаю кількох балерин, які охоче поділили б з вами компанію, а воно варто, слово честі, варто! Прекрасні фігури, дубові м'язи, бюст – як пружинний матрац, рухи повні грації і вимоги не надмірні, особливо у молодих. Бо жінка, прошу пана, чим старіша, тим дорожча, мабуть, через те на шістдесятилітню піхто й не зазіхає, бо вона ціни собі не складе. Тут сам Ротшільд збанкрутував би!.. А початкуючій дасте якихось три тисячі кербелів на рік, кілька подаруночків, і вона буде вам вірна… Ах, жіночки, жіночки!.. Я через них невралгії доскочив, але сердитись не можу…
Він мистецьки скінчив своє діло, вклонився за всіма правилами доброго тону і з усмішкою на обличчі вийшов.
Дивлячись на його величну міну і портфель, в якому він носив щітки та бритви, можна було подумати, що це чиновник з якого-небудь міністерства.
Коли він пішов, Вокульський навіть не згадав про молодих і невибагливих балерин; його цікавило надзвичайно важливе питання, суть якого містилася в трьох словах: фрак чи сюртук? "Якщо одягну фрак, то виглядатиму франтом, що пильно додержує етикету, який мене кінець кінцем зовсім не обходить. А якщо одягну сюртук, то можу образити Ленцьких.
До того ж вони могли запросити й ще кого-небудь… Нічого не вдієш, коли я вже зважився на такі дурниці, як власний екіпаж та скаковий кінь, то доведеться одягти і фрак!.."
Думаючи про все це, він сміявся з тієї безодні легковажних вчинків, у які спихало його знайомство з панною Ізабеллою. "О, мій старий Гопфер! – думав він. – О, мої університетські й сибірські товариші! Хто б з вас міг подумати, що мене цікавитимуть такі дурниці?.."
Він одягнув фрак і, ставши перед дзеркалом, з задоволенням оглянув себе. Це тісне вбрання якнайкраще вирізняло його атлетичну постать.
Власний екіпаж чекав уже хвилин з п'ятнадцять, зараз було пів на шосту. Вокульський одягнув легке пальто і вийшов з дому. Сідаючи в екіпаж, він був дуже блідий і дуже спокійний, як людина, що йде назустріч небезпеці.
Розділ шістнадцятий "ВОНА", "ВІН" ТА ІНШІ
Того дня, коли Вокульський мав прийти на обід, панна Ізабелла повернулась від графині о п'ятій. Вона була трохи розгнівана, трохи замріяна, а взагалі – прекрасна.
Сьогодні її спіткало щастя й розчарування. Великий італійський трагік Россі, з яким вона й тітка познайомилися в Парижі, приїхав до Варшави на гастролі. Він одразу ж відвідав графиню і з цікавістю розпитував про панну Ізабеллу. Сьогодні він мав прийти вдруге, і графиня спеціально для нього запросила панну Ізабеллу. Тим часом Россі не прийшов, тільки надіслав листа з перепрошенням, виправдуючись несподіваним візитом якоїсь високопоставленої особи.
Кілька років тому, в Парижі, Россі був ідеалом панни Ізабелли; вона закохалася в нього і навіть не приховувала своїх почуттів, наскільки, звичайно, це було можливо для панянки її кола. Славетний артист знав про це, щодня бував у домі графині, грав і декламував усе, що просила панна Ізабелла, а виїжджаючи в Америку, подарував їй "Ромео і Джульєтту" італійською мовою з написом: "Все можна мухам, а мені – нічого!"
Звістка про те, що Россі приїхав у Варшаву і що не забув про неї, схвилювала панну Ізабеллу. Вже о першій годині дня вона була у тітки. Вона щохвилини підходила до вікна, на стукіт кожного екіпажа у неї скоріше билось серце, на кожен дзвінок здригалась, плуталась у розмові, на обличчі їй виступали червоні плями… І от – Россі не прийшов.
А вона сьогодні була така гарна! Навмисне для нього одягла кремову сукню (здалека шовк здавався зім'ятим полотном), у вухах у неї – брильянтові сережки (не більші за горошину) і яскраво-червона троянда на плечі.
І більш нічого. Але нехай Россі пошкодує, що не бачив її!
Прождавши чотири години, панна Ізабелла повернулась додому обурена. Проте взяла в руки примірник "Ромео і Джульєтти" і, переглядаючи його, подумала: "От якби сюди раптом увійшов Россі!.."
Тут було б навіть краще, ніж у графині. Без свідків він міг би шепнути їй якесь ніжне слівце, переконався б, що вона зберігає його подарунки, а головне, переконався б (про що так красномовно свідчить велике дзеркало), що в цій сукні, з цією трояндою, в голубому кріслі вона виглядає, як богиня.
Вона пригадала, що на обіді має бути Вокульський, і мимоволі стенула плечима. Галантерейний купець поруч з Россі, яким захоплюється весь світ, здався їй таким смішним, що їй стало просто жаль його. Якби Вокульський в цю хвилину опинився коло її ніг, вона, може, навіть занурила б пальці в його волосся і, бавлячись ним, як великим псом, прочитала. б йому оцю скаргу Ромео перед Лауренціо:
Ромео Тортури, а не милость! Небеса
Тут, де живе Джульєтта. Кожна кицька;
І пес, і миш мала – тварина кожна,
Дрібна й нікчемна, може жити тут,
Тут, в небесах, й дивитися на неї…
Ромео ж – ні, не може! Більше прав,
Шаноби і свободи в почутті
Всі мухи мають більше, ніж Ромео.
Дозволено їм вільно припадать
До чуда білого руки Джульєтти,
Блаженство раю красти в неї з уст,
Що чисті і цнотливі, як в весталки,
І червоніють з сорому, за гріх
Вважаючи свій власний дотик. О!
Ромео ж – ні, не може! Він – вигнавець!
Все можна мухам, а мені – нічого,
Їм воля, а мені –лише вигнання!
І ти сказав: вигнання – це не смерть?
Невже ж не мав ножа ти, чи отрути,
Чи ще якогось згубного знаряддя, –
Нічого ти страшнішого не мав,
Щоб знищити мене, окрім "вигнання"?
"Вигнання"!.. – О, мій отче, слово це
Кричать і виють грішники у пеклі!
О, де ж у тебе серце, отче мій?
Ти ж мій отець духовний, мій навчитель,
Сповідник, друг, порадник мій, і ти –
Ти вбив мене, сказавши: "На виганання!"
Вона зітхнула. Хто його знає, скільки разів повторював сам собі ці слова великий бездомник, думаючи про неї?..
І, може, у нього навіть немає повірника!.. Вокульський міг би бути таким повірником: він добре знає, як то мучитись за жінкою, коли ризикував задля неї життям.
Перегорнувши кілька сторінок назад, вона знову почала читати:
Ромео мій! О, нащо ти Ромео?
Зміни своє ім'я, зречися батька;
Як ні, то присягни мені в коханні,
І більше я не буду Капулетті.
Лише твоє ім'я – мій ворог лютий,
А ти – це ти, а зовсім не Монтеккі..
Що є Монтеккі? Таж чи так зовуть
Лице і плечі, ноги, груди й руки
Або якусь частину тіла іншу?
О, вибери собі нове ім'я!
Та що ім'я? Як не назвеш троянду –
Не зміниться в ній аромат солодкий.
Хоч як назви Ромео, він – Ромео,
Й найвища, досконалість все ж при ньому,
Хоч би він був і зовсім безіменний.
О, скинь же, скинь своє ім'я, Ромео!
Взамін того, що й не твоя частина,
Візьми мене всю, всю!..[80]
Як же дивно вони були подібні одне до одного: він, Россі, – актор, вона – панна Ленцька. Занехай своє ім'я, покинь сцену… Так, але що ж би тоді зосталось?.. Зрештою, навіть принцеса могла б вийти за Россі, і весь світ тільки захоплювався б її самопожертвою…
Вийти за Россі… Дбати про його театральний гардероб, може, навіть пришивати гудзики до його нічних сорочок?..
Панна Ізабелла здригнулася. Безнадійно любити його – і все… Любити й інколи поговорити з ким-небудь про цю трагічну любов. Може, з панною Флорентіною? Ні, їй бракує чуйності. Набагато більш придався б на це Вокульський. Дивився б їй в очі, страждав би за себе й за неї, вона звіряла б йому свої думки, вболіваючи над своїми і його стражданнями, і як приємно минав би час! Галантерейний купець в ролі повірника!.. А втім, про це купецтво можна б і забути…
В цей час пан Томаш, походжаючи по своєму кабінету, підкручував вуса й міркував: "Вокульський – чоловік надзвичайно спритний і енергійний! Якби я мав такого управителя (тут він зітхнув), то не позбувся б маєтку… Ну, тепер уже нічого не вдієш, зате зараз він зі мною… Від продажу будинку мені залишиться сорок, ні – п'ятдесят, а може, й шістдесят тисяч карбованців. Але не будемо перебільшувати, нехай п'ятдесят тисяч, в крайньому разі – сорок… Я віддам їх йому, він платитиме мені тисяч з вісім процентів на рік, а решту (якщо діло в його руках піде так, як я сподіваюся), решту процентів скажу йому пустити в обіг… За п'ять-шість років сума подвоїться, а за десять може збільшитись і в чотири рази… Бо в торговельних операціях гроші ростуть, як на дріжджах. Але що я кажу! Вокульський, якщо він справді геніальний комерсант, напевне, заробляє сто на сто. А в такому разі подивлюсь йому в очі і скажу прямо: "Ось що, добродію: п'ятнадцять або двадцять процентів на рік можеш давати іншим, а не мені, бо я на цьому ділі добре розуміюся". І він, звичайно, побачивши, з ким має діло, одразу зм'якне і, можливо, дасть такий процент, який мені й не снився…"
В передпокої двічі задзвонив дзвінок. Пан Томаш швиденько пішов в глиб кабінету, сів у крісло і взяв у руки спеціально приготовлений для цієї нагоди том економіки Супінського. Миколай відчинив двері, й за хвилину в кабінет увійшов Вокульський.
– А… вітаю!.. – вигукнув пан Томаш, простягаючи йому руку.
Вокульський низько вклонився цьому сивоволосому чоловікові, якого радий був би називати своїм батьком.
– Сідайте, пане Станіславе… Може, цигарку?.. Прошу вас… Ну, що ж там чувати?.. Оце читаю Супінського: розумна голова!.. Можна з ним погодитись, що народи, які не вміють працювати й заощаджувати, мусять зникнути з нашої планети… Тільки ощадливість і праця… А наші спільники щось починають вередувати, га?
– Нехай роблять, як їм вигідніше, – відповів Вокульський.