Внизу є кухня з п'ятьма кухарями, комора, де ти знайдеш різне м'ясо, рибу й печиво і, нарешті, льох з найкращими винами. Ось тут опочивальня з рухомим накриттям, щоб твої невільники овівали тебе, коли ти спатимеш. Поглянь ось на це ложе, яке зроблене з кедрового дерева і стоїть на чотирьох левиних лапах, майстерно вилитих з бронзи. Тут — шафа, в якій повно лляних і вовняних убрань, а в скринях ти знайдеш персні, ланцюги і браслети..."
"А що це таке?.." — знову спитав писар, показуючи на статую, покриту серпанком, гаптованим золотими й пурпуровими нитками.
"А це те, чого ти повинен найбільше остерігатися, — відповів бог. — Якщо ти доторкнешся до цього, — пропаде все твоє величезне багатство. А по правді кажучи, небагато таких маєтків у Єгипті. І ще хочу тобі додати, що в скриньці лежать десять талантів золотом і коштовними каменями".
"Володарю мій! — вигукнув писар. — Дозволь мені поставити в цьому палаці на чільному місці твою священну статую, перед якою я тричі на день куритиму пахощами...".
"Але тієї стережися!" — відповів Амон, показуючи на статую, покриту серпанком.
"Хіба що я втрачу розум і стану гірший від дикої свині, для якої вино однаково що помиї, — сказав писар. — Хай ця статуя у серпанку стоїть тут хоч сто тисяч років, я не доторкнуся до неї, коли така твоя воля..."
"Пам'ятай, що ти відразу втратиш усе!.." — промовив бог і зник.
Щасливий писар став походжати по своєму палацу, виглядаючи в усі вікна. Він оглянув скриньку і зважив у руках золото — воно було важке; перебрав коштовні камені — вони були справжні. Він звелів подати собі їсти: одразу ж убігли невільники, викупали його, поголили й одягли в тонкі шати.
Писар наївся і напився, як ніколи; бо він був голодний, а страви подавали надзвичайно смачні. Потім він покурив пахощами перед статуєю Амона й прибрав її свіжими квітами. А потім сів біля вікна.
На подвір'ї іржала пара коней, запряжених у різьблену колісницю. В іншому місці гурт людей із списами і сітками стримував неслухняних мисливських псів, що рвалися на полювання.
Перед коморою один писар приймав зерно від хліборобів, біля обори другий писар слухав звіт доглядачів пастухів.
Вдалині виднілися оливковий гай, високе узгір'я, заросле виноградом, лани пшениці, а по всіх полях густо посаджені фінікові пальми.
"Воістину, — сказав сам собі писар, — я зараз такий багатий, як мені й належало б бути. Одне тільки дивує мене: як я міг стільки років витримати в злиднях і поневіряннях? Мушу признатися, — розмірковував він, — що я не знаю, чи зможу збільшити це величезне багатство, бо мені більше й не треба, та й ніколи мені буде ганятися за наживою".
Почав він, однак, нудитися в покоях, отож він оглянув сад, об'їхав поля, поговорив із слугами, які падали перед ним ниць, хоч були одягнені так, що він ще вчора вважав би за велике щастя поцілувати їм руку. Але незабаром писареві надокучило й це. Він повернувся до палацу й оглянув запаси своїх комор та льохів, а також меблі в покоях.
"Все це гарне, — мовив він сам до себе, — але ще кращі були б меблі з чистого золота, а дзбани — з коштовних каменів".
Очі його мимоволі звернулися в той куток, де стояла статуя, покрита гаптованим серпанком, і — зітхала.
"Зітхай собі, зітхай! — подумав він, беручи курильницю, щоб спалити пахощі перед статуєю Амона. — Добрий цей бог, — розмірковував він далі, — що цінить розум мудреців, навіть босих, і платить їм по справедливості. Який чудовий маєток дав він мені!.. Хоч, правда, і я його вшанував, виписавши подвійним письмом ім'я "Амон" на дверях тієї мазанки. Або як чудово я вирахував йому, скільки курячих яєць він може взяти за сім куріпок. Правду казали мої наставники, що мудрість навіть богам одкриває уста".
Він знову глянув у куток. Закрита серпанком статуя знову зітхнула.
"Цікаво мені знати, — мовив сам до себе писар, — чому мій друг Амон заборонив мені доторкатися до цієї штуки, що стоїть он там, у кутку? Звичайно, за такий маєток він мав право поставити мені свої умови, хоч я йому нічого такого не зробив би. Бо якщо цей маєток — моя власність, якщо я можу користуватись усім, що тут є, то чому ж я не можу до цієї речі навіть доторкнутись?.. Сказано: не можна доторкатись! Можна ж зрештою побачити..."
Він підійшов до статуї, обережно зняв з неї серпанок, подивився... Щось дуже гарне. Ніби гарний юнак, але й не юнак... Довге, аж до колін, волосся, ніжні риси обличчя, і сповнений чарівливості погляд.
"Хто ти такий?" — спитав він статую.
"Я жінка", — відповіла вона йому таким ніжним голосом, що ввійшов у його серце, як фінікійський кинджал.
"Жінка?.. — подумав писар. — Цьому мене не вчили в школі жерців",
"Жінка?.. — повторив він. — А що це в тебе отут?.." "Це мої очі".
"Очі?.. Що ж ти можеш побачити такими очима, які можуть розтанути від першого променя сонця?"
"Бо мої очі зовсім не для того, щоб я ними дивилась, а для того, щоб ти в них дивився", — відповіла статуя.
"Дивні очі!" — промовив сам до себе писар, походжаючи по кімнаті.
Він знову зупинився перед статуєю і запитав: "А це що в тебе?" "Це мої уста".
"Клянусь богами, ти помреш з голоду! — вигукнув він.— Бо такими маленькими устами не можна наїстись!.."
"Вони зовсім не для того, щоб їсти, — відповіла статуя, — а для того, щоб ти їх цілував".
"Цілував? — повторив писар. — І цього мене не вчили в школі жерців... А це ось... що це в тебе?"
"Це мої рученьки".
"Рученьки?.. Добре, що ти не сказала, що це руки, бо такими руками ти, мабуть, нічого не могла, б зробити, навіть видоїти вівцю".
"Мої рученьки не для роботи".
"А для чого ж?" — здивувався писар, перебираючи її пальці...
( — Як я твої, Камо, — мовив наступник трону, гладячи ніжну руку жриці). "Але для чого ж такі руки?" — все допитувався писар. "Щоб я ними обнімала тебе за шию".
"Ти хочеш сказати — "хапала за шию?" — скрикнув злякано писар, якого жерці завжди хапали за шию, коли хотіли відшмагати різками.
"Не хапала, — промовила статуя, — а отак..."
— І вона обняла його за шию руками, — розповідав царевич, — отак... (Тут він обвив руками жриці свою шию). І притулила його до своїх грудей ось так... (Тут він пригорнув до себе Каму).
— Володарю, що ти робиш?.. — шепнула Кама. — Адже це смерть моя...
— Заспокойся, — відповів царевич. — Я тобі тільки показую, що та статуя робила з писарем...
"В цю мить задрижала земля, зник палац, зникли собаки, коні й невільники. Узгір'я, вкрите виноградом, обернулося на скелю, оливкові дерева — на терен, пшениця — на пісок...
Писар, отямившись в обіймах своєї коханки, збагнув, що він залишився таким же злидарем, яким був учора на дорозі. Але він не жалкував за багатством, бо біля нього була жінка, яка його кохала й пестила!" .
— Отже, все зникло, а жінка не зникла?.. — наївно вигукнула Кама.
— Милосердний Амон залишив її йому на втіху, — відповів царевич.
— О, то, виходить, Амон був милостивий тільки до писаря, — зауважила Кама. — Але що має означати вся ця історія?
— Відгадай. Ти ж чула, чого зрікся бідний писар за поцілунок жінки...
— Але трону він, напевно, не зрікся б, — перебила жриця.
— Хто знає?.. Якби його дуже попросили, — пристрасно шептав Рамзес.
— О ні!.. — вигукнула Кама, вириваючись з його обіймів. — Хай він не зрікається трону, бо що ж тоді залишилося б від його обіцянок Фінікії?..
Обоє дивились одне одному в очі довго-довго. І тоді царевич відчув ніби рану в серці і. ніби з тієї рани витікало якесь почуття. Не пристрасть, ні, пристрасть лишилась, а пошана й довір'я до Ками.
"Дивні ці фінікіянки, — подумав наступник трону, — можна за ними гинути з любові, але не можна їм вірити..."
Він відчув, що втомився, і попрощався з Камою. Глянув по кімнаті, наче йому важко було покинути її, і, виходячи, мовив собі в думці:
"А все-таки ти будеш моєю, і фінікійські боги не вб'ють тебе, якщо дбають про свої храми й жерців".
Не встиг Рамзес вийти за поріг, як до покою Ками вбіг молодий грек, дуже вродливий і дуже схожий на єгипетського царевича. Обличчя його палало від люті.
— Ліконе!.. — злякано скрикнула Кама. — Що ти тут робиш?
— Підла гадино! — відповів грек звучним голосом. — Ще й місяця не минуло від того вечора, коли ти присягалась, що кохаєш мене, що втечеш зі мною до Греції, а вже другому коханцеві кидаєшся на шию... Чи померли боги, чи втекла від них справедливість?..
— Шалений ревнивець! — вигукнула жриця. — Ти іще вб'єш мене...
— Тебе напевно уб'ю я, а не твоя кам'яна богиня... Цими руками я задушу тебе, — крикнув він, простягаючи руки, як кігті, — якщо ти станеш коханкою...
— Чиєю?..
— Хіба я знаю?.. Мабуть, обох: того старого ассірійця і того царевича, якому я розвалю каменем голову, якщо він буде тут волочитися... Царевич!.. Має всіх дівчат з усього Єгипту і... ще йому хочеться чужих жриць. Жриці для жерців, а не для чужинців...
Кама вже заспокоїлась.
— А хіба ти не чужий нам? — запитала вона глузливо.
— Змія!.. — знову вибухнув грек. — Я не можу бути чужим для вас, бо своїм голосом, яким обдарували мене боги, служу вашим богам... Скільки разів, використовуючи мою схожість з наступником єгипетського трону, ви обманювали дурних азіатів, що він потай визнає вашу віру?..
— Тихіше! Тихіше! — шептала жриця, затуляючи йому рот рукою.
Мабуть, в її дотикові було щось чарівне, бо грек заспокоївся й почав говорити тихіше:
— Слухай, Камо. Незабаром до Себенітської затоки прибуде грецький корабель, який веде мій брат. Постарайся, щоб верховний жрець вирядив тебе до Пі-Уто, звідки ми втечемо нарешті на північ Греції, в таке місце, яке ще не бачило фінікійців...
— Але побачить їх, якщо я там сховаюсь, — перебила жриця.
— Якщо хоч волосина впаде з твоєї голови, — шептав розлютований грек, — я присягаюсь, що Дагон... що всі тутешні фінікійці поплатяться життям або згниють у копальнях! Побачать вони, що може грек...
— А я тобі кажу,— відповіла тим самим голосом жриця, — що, поки я не зберу двадцяти талантів, і кроку не ступлю... А в мене їх тільки вісім...
— Звідки ж ти візьмеш решту?
— Мені дадуть Саргон і намісник.
— На Саргона згоден, а царевича не хочу!..
— Дурний ти, Ліконе! Хіба ти не бачиш, чому трохи подобається мені цей хлопчак?.. Бо він схожий на тебе!..
Грек зовсім заспокоївся.
— Ну, ну!..