Та щоб противитися цій спокусі, доводилося докладати значних зусиль. Такої ж муки я зазнав, коли кидав курити. Як тільки я вирішив не згадувати про час, ні про що інше я вже не міг думати. Таке своєрідне суперечливе відчуття скидалося на роздвоєння особистості. Що наполегливіше я старався забути про час, то щораз більше про нього думав. Я підсвідомо повертався очима до годинника на зап'ясті лівої руки. І тоді я щоразу відвертав обличчя, заплющував очі, щоб не бачити його. Врешті-решт я зняв його з руки й закинув у рюкзак. Але й тоді я в думках тягнувся до нього там, де він не переставав вицокувати секунду за секундою.
Ось так у темряві спливав час, позбавлений переміщення стрілок, неподільний і невимірний. Утративши свої покази одного разу, час перестав бути неперервною лінією, а перетворився у безформну рідину, що за власним бажанням то розширювалася, то стискалася. У потоці такого часу я засинав, прокидався, потім знову засинав і знову прокидався. І поволі я звик до того, що не бачу годинника. Я переконував себе, що час уже мені не потрібен. Та невдовзі мене охопила нестерпна тривога. Ясна річ, я звільнився від нервозної звички поглядати на годинник через кожних п'ять хвилин. Однак, повністю втративши часову координату, я почувався викинутим уночі в море з палуби корабля. Хоч як голосно я кричав, ніхто мене не чув, а корабель, лишивши мене напризволяще, рухався вперед і, швидко віддаляючись, от-от мав зникнути з мого поля зору.
Не витримавши спокуси, я добув з рюкзака годинник і надів знову на ліве зап'ястя. Його стрілки показували 6:15. Мабуть, 6:15 ранку. Коли востаннє я дивився на його циферблат, стрілки показували 7:30 вечора. Тож логічно вважати, що відтоді збігло одинадцять годин. А, звісно, не двадцять три. Однак певності в цьому я не мав. Зрештою, яка різниця, скільки годин — одинадцять чи двадцять три? Так чи інакше, незалежно від того, минуло одинадцять чи двадцять три години, я відчував щораз сильніший голод, зовсім відмінний від того, яким я уявляв собі невиразно досі. Я думав, що голод — це, по суті, відчуття порожнечі у шлунку, а насправді він виявився чимось близьким до чисто фізичного болю — так, наче мене різали або душили. Іноді цей біль наростав, як морський приплив, досягав вершини, коли я мало не непритомнів, а потім помалу відступав.
Щоб відвернути увагу від такого болю, спричиненого голодом, я намагався зосередитись на чомусь іншому. Однак думати про щось серйозно я більше не міг. Іноді в голові спливали уривки якихось думок і відразу кудись зникали. Коли я пробував їх схопити, вони прослизали між моїми пальцями, наче якісь слизькі безформні істоти.
Я встав, випростався і глибоко вдихнув. Боліли всі частини тіла. Кожен м'яз і суглоб виказували невдоволення неприродною позою, в якій я перебував тривалий час. Я поволі потягся догори, спробував згинатись і розгинатися. Повторивши таку вправу разів десять, я раптом відчув запаморочення. Я сів на дно колодязя, заплющив очі. У вухах дзвеніло, по обличчю стікав піт. Я хотів за щось вхопитися, але не мав за що. Занудило, однак блювати не було чим. Я кілька разів глибоко вдихнув, щоб набрати в легені чистого повітря, оживити кровообіг й освіжити свідомість. Але нічого не вийшло — свідомість залишалася затьмареною. "Здається, я добряче охляв!" — подумав я. І не тільки подумав, а спробував уголос сказати: "Здається, я добряче охляв!" Однак рот не слухався мене. "Якби принаймні було видно зорі!" — подумав я. Та зірок не було видно. Бо Мей Касахара щільно затулила кришкою колодязь.
Я сподівався, що, може, до полудня Мей знову прийде, але вона не з'являлася. Спершись об стіну колодязя, я терпеливо чекав її приходу. Поганий вранішній настрій все ще не покидав мене, і я не мав сили, щоб зосередитися на чомусь навіть упродовж зовсім короткого часу. Як і раніше, відчуття голоду то приходило, то відступало. Темрява навколо мене то густішала, то рідшала. І разом з цим останні крихти моєї здатності зосередитися пропадали, як меблі, викрадені з безлюдного дому.
Минув полудень, а Мей Касахара не прийшла. Я заплющив очі й спробував заснути. Бо думав, що, може, уві сні з'явиться Крита Кано. Але дрімота виявилася неглибокою, і мені нічого не приснилося. А невдовзі після того, як я перестав докладати зусиль, щоб на чомусь зосередитися, мені в голову полізли уривки-різноманітних спогадів. Вони приходили до мене тихо — як вода, що заповнює печеру. Я згадував місця, де бував досі, людей, з якими зустрічався, рани, подряпини на тілі, розмови, речі — куплені і загублені — так чітко й з такими яскравими подробицями, що сам аж дивувався. Згадував доми й кімнати, де мешкав, їхні вікна, шафи, меблі, лампи, що там були, учителів і викладачів — від початкової школи до університету. Здебільшого ці спогади, дрібні й хронологічно розрізнені, не мали між собою жодного зв'язку й раз по раз переривалися різкими нападами голоду, але відрізнялися такою дивовижною яскравістю, що стрясали мною наче буревій, який невідомо звідки налетів.
Мимоволі простежуючи колишні події, я згадав один беззмістовний і нікчемний випадок, який стався зі мною на роботі років три-чотири тому, та поки я відтворював його в пам'яті, щоб згаяти час, мій настрій поступово псувався й нарешті перейшов у явну злість — таку, що заглушила все — і втому, і голод, і неспокій. Я тремтів усім тілом, часто дихав. Серце голосно калатало в грудях, злість наганяла адреналіну в кров. Сталося так, що між мною та одним співробітником нашої контори з дріб'язкового непорозуміння виникла суперечка — він сказав мені кілька прикрих слів, а я відповів йому тим же. Однак урешті-решт ми зрозуміли, що посварилися через якусь дрібницю, і потім помирилися. Коротко кажучи, інцидент не мав наслідків — ніхто з нас не тримав зла один проти одного. Адже буває так, що в людини, втомленої терміновою роботою, раптом злітають з язика грубі слова. Тож цей випадок геть-чисто забувся, та от у непроглядній темряві колодязя, у повному відриві від реальності він сплив у пам'яті з незвичною яскравістю і розпалив свідомість. Я шкірою відчув цей жар, чув, як шипить від нього моє тіло. "І чого це я вислуховував такі несправедливі слова? Чому не дав відкоша?" — думав я, зціпивши зуби, а в голову одні за одними лізли слова, які треба було сказати тоді кривднику. Я шліфував, відточував їх, і чим гостріші вони ставали, тим сильніше я злився.
Раптом, наче відступила мара, усе, про що я думав, утратило будь-яке значення. Навіщо тепер ворушити колишнє? Цей співробітник, напевне, забув про нашу суперечку. Та й я про неї досі не згадував. Я глибоко вдихнув, опустив плечі, і моє тіло знову пірнуло у знайому темряву. Я спробував щось інше згадати, але безглузда злість кудись пропала, а разом з нею і спогади. У голові стало порожньо, як у шлунку.
Потім я незчувся, як спіймав себе на тому, що розмовляю сам із собою. Сам того не усвідомлюючи, мимрив якісь розрізнені уривки думок і не міг дати собі із цим ради. Чув це бурмотіння, але майже нічого не розумів. Губи мимоволі, автоматично ворушилися, нанизуючи в темряві одне за одним незрозумілі слова. Вони випливали з однієї стіни мороку і вмить поглиналися іншою. Моє тіло наче перетворилося у порожній тунель для транспортування слів з одного пункту до іншого. Так, це були уривки думок, але народжувалися вони поза моєю свідомістю.
Власне, що відбувається? Невже нерви поволі почали розладнуватися? Я поглянув на годинник. Стрілки показували 3:42. Напевне, 3:42 пополудні. Я уявив себе в яскравих променях літнього сонця, яке світить у таку пору дня. Напружив слух, але не почув жодного звуку: ні сюрчання цикад, ні пташиного щебетання, ні дитячих голосів. Може, поки я усамітнився на дні колодязя, заводний птах перестав накручувати свою пружину й весь світ зупинився? Пружина поступово ослабла, й раптом усе завмерло — течія річок, шелест листя, політ птахів у небі.
"Власне, що сталося з Мей? Чому вона не йде? Стільки часу минуло, а вона все не з'являється! — раптом подумав я. — Може, десь потрапила під машину? Якщо так, то ніхто на цьому світі не знатиме, що я тут. І тоді справді доведеться повільно вмирати на дні цього колодязя".
Потім я вирішив подивитися на все це по-іншому. Мей Касахара не така легковажна людина, щоб так просто попасти під колеса автомобіля. Напевне, ось зараз сидить у своїй кімнаті, спостерігає у бінокль за садом та уявляє собі, що я роблю в колодязі. Навмисне зволікає, щоб я занепокоївся — подумав, що звідси вже ніколи не виберуся. Якщо моє припущення правильне й Мей навмисне зволікає, то її задум вдався на сто відсотків, бо я справді злякався, що мене кинули тут напризволяще. Від самої думки про те, що я можу зігнити у цій непроглядній темряві, мені дух перехопило. Що довше я тут сидітиму, то більше слабнутиму, аж поки страшний голод не доведе мене до смерті. А перед тим я не зможу рухатися, і навіть якщо хтось скине мені драбину, я не зумію вибратися нагору. Можливо, випаде волосся і зуби, геть-чисто все…
"А як бути з повітрям? — раптом подумав я. — На дні цієї глибокої вузької бетонної ями я вже кілька днів, до того ж щільно закупорений зверху кришкою. Циркуляції повітря майже ніякої". Як тільки я про це подумав, навколишнє повітря раптом стало задушливим — чи то від гри уяви, чи то справді від нестачі кисню. Щоб перевірити, в чому причина, я кілька разів глибоко вдихнув і видихнув. З кожним вдихом дихати ставало щораз важче. Зі страху все тіло взялося потом. Разом з думкою про повітря в голові засіла у всій своїй неминучості смерть. Як каламутна вода, вона безшумно затопила свідомість. Досі я думав про голодну смерть, до якої все ще залишалося багато часу. Та от якщо не вистачатиме кисню, кінець настане набагато швидше.
"Як умирають від задухи? — подумав я. — Як довго триває агонія? Чи, може, людина поволі втрачає свідомість і ніби засинає?" Я уявив собі, як Мей Касахара прийде і виявить, що я вмер. Гукне до мене кілька разів і, не дочекавшись відповіді, кине в колодязь кілька камінців, думаючи, що я сплю. Та я не прокинусь. І тоді вона зрозуміє, що мені настав кінець.
Мені захотілося голосно закричати й кого-небудь покликати.