Потім вона запалила цигарку і мовила:
— Давай.
Івіш упала на стілець поміж молодою жінкою і білявим чоловічком з круглою борідкою. Вона реготалася, мов навіжена.
— Ні, ні! — горлала вона, розмахуючи руками перед обличчям. — Немає алібі! Не треба алібі!
Бородань запобігливо підвівся, поступаючись місцем вродливому чорнявому танцюристові. "Готово, — подумав Матьє, — за ним уже визнають право сидіти біля неї". Чорнявий красень начебто вважав це геть природним; втім, він єдиний з-поміж товариства видавався задоволеним.
Івіш показала пальцем на бороданя.
— Він тікає, бо я обіцяла його поцілувати, — регочучи, сказала вона.
— Дозвольте, — з гідністю сказав бородань, — ви не обіцяли мені, ви мені цим погрожували.
— Гаразд, не буду тебе цілувати, — сказала Івіш. — Поцілую я Ірму!
— Ви хочете поцілувати мене, крихітко Івіш? — здивовано втішилася молода жінка.
— Авжеж, гайда. — Івіш владно потягла її за руку.
Товариство здивовано розступилося, хтось м'яко і докірливо мовив:"Послухайте, Івіш!" Чорнявий красень холодно дивився на неї з тонкою посмішкою; він пантрував на неї. Матьє відчув якесь приниження: для цього елеґантного молодика Івіш була всього лиш здобиччю, він роздягав її досвідченим чуттєвим поглядом, вона була вже гола перед ним, він угадував її перса, стегна, запах її тіла... Матьє гостро стрепенувся і, насилу переставляючи ноги, попрямував до Івіш: він зловив себе на тому, що вперше ганебно бажав її через бажання іншого.
Івіш зробила чи не тисячу ґримас, перш ніж поцілувати свою сусідку. Врешті вона взяла її голову обома руками, поцілувала в уста і щосили відштовхнула.
— Від тебе тхне карамельками, — докірливо сказала вона.
Матьє зупинився біля їхнього столика.
— Івіш! — обізвався він.
Вона глянула на нього, роззявивши рота, і він запитав себе, чи впізнає вона його. Ось вона поволі підняла ліву руку й показала йому.
— Це ти, — сказала вона. — Ось глянь.
Вона вже здерла пов'язку. Матьє угледів липкий червонястий струп з крихітними пухирцями жовтого гною.
— А ти залишив свою пов'язку, — розчаровано сказала Івіш. — Та й правда, ти ж такий обачний.
— Ми не давали, та вона все одно зірвала її, — немов би вибачаючись, сказала молода жінка. — Це чортеня якесь.
Івіш хутко підвелася і понуро зиркнула на Матьє.
— Заберіть мене звідси. Я принижую себе.
Молодики перезирнулися.
— Знаєте, — сказав бородань, — ми її не змушували пити. Радше намагалися завадити їй.
— Що так, то так, — з відразою сказала Івіш. — Мамині синочки, ось вони хто.
— Крім мене, Івіш, — устряв чорнявий танцюрист. — Крім мене.
Він по-змовницькому глянув на неї. Івіш обернулася до нього і сказала:
— Крім цього нахаби, певна річ.
— Ходімо, — м'яко звелів Матьє.
Він узяв її за плечі й потяг за собою; позаду почувся приголомшений гомін.
Посеред східців Івіш поважчала.
— Ну, Івіш, — благально мовив Матьє.
Вона весело струсонула кісьми.
— Я хочу сісти тут, — сказала вона.
— Ну, прошу ж вас.
Івіш почала задихатися від сміху й задерла спідницю вище колін.
— Я хочу сісти тут.
Матьє ухопив її поперек стану й поніс. Коли вони опинилися на вулиці, він випустив її: вона більше не відбивалася. Ось вона примружилася і понуро озирнулася доокруж.
— Може, хочете повернутися до себе? — запропонував Матьє.
— Ні! — щосили крикнула Івіш.
— Одвезти вас до Бориса?
— Його немає вдома.
— А де ж він?
— Дідько його знає.
— Куди ви хочете податися?
— Хіба я знаю? Вирішуйте, якщо вже забрали мене.
Матьє трохи подумав.
— Гаразд, — сказав він.
Підтримуючи, він підвів її до таксі й сказав водієві:
— Вулиця Юрґенс, 12.
— Я везу вас до себе додому, — сказав він. — Ви зможете відпочити на моєму дивані, а я запарю вам чай.
Івіш нічого не мала проти. Вона ледве залізла до авта і знеможено впала на сидіння.
— Вам зле?
Вона була біла, мов крейда.
— Нездужається мені, — пробурмотіла вона.
— Я попрошу зупинитися біля аптеки, — сказав Матьє.
— Ні! — вигукнула вона.
— Ну, то ляжте зручніш і заплющіть очі, — сказав Матьє. — Незабаром приїдемо.
Івіш ледве чутно застогнала. Раптом вона позеленіла і вистромилася через вікно. Матьє побачив, як її вузька худорлява спина стрясається від блювоти. Він простягнув руку і вчепився у ручку дверцят: він боявся, щоб двері не відчинилися. За хвилю нудота припинилася. Матьє хутко відкинувся назад, дістав люльку і ретельно натоптав її тютюном. Івіш упала на сидіння, і Матьє сховав люльку до кишені.
— Приїхали. — мовив він.
Івіш насилу випросталася. Вона простогнала:
— Який сором!
Матьє вийшов перший і простягнув їй руки. Та вона їх відштовхнула і легко стрибнула на бруківку. Він хутко розрахувався з водієм і обернувся до Івіш. Вона байдуже дивилася на нього: з рота в неї тхнуло кислим духом блювотиння. Матьє пристрасно вдихнув цей запах.
— Вам ліпше?
— Я вже не п'яна, — понуро сказала Івіш. — Та в мене голова розвалюється.
Матьє обережно повів її по східцях.
— Кожен крок стугонить у голові, — вороже сказала вона. На другому майданчику вона зупинилася, щоб звести подих.
— Тепер я все згадала.
— Івіш!
— Все. Я їздила з цими покидьками і ламала комедію. І я... я провалилася на іспиті.
— Ходімо, — сказав Матьє. — Ще один поверх.
Вони мовчки піднялися. Зненацька Івіш запитала:
— Як це ви мене знайшли?
Матьє нахилився, вставляючи ключа у замкову шпарину.
— Я скрізь розшукував вас, — сказав він, — а потім зустрів Ренату.
Івіш пробурмотіла за його спиною:
— Я ввесь час сподівалася, що ви прийдете.
— Заходьте, — відступаючи убік, сказав Матьє. Проходячи, вона ледве торкнулася його, і він відчув бажання вхопити її в обійми.
Івіш зробила кілька непевних кроків і ввійшла до кімнати. Потім похмуро роззирнулася.
— Це ваше помешкання?
— Еге ж, — сказав Матьє. Він уперше приймав її у себе. Він зиркнув на свої зелені шкіряні фотелі й робочий стіл, побачив їх очима Івіш, і йому зробилося соромно.
— Ось диван, — сказав він. — Ляжте.
Івіш мовчки вклалася на дивані.
— Хочете чаю?
— Мені зимно, — поскаржилася Івіш.
Матьє знайшов свій плед і вкрив її. Івіш заплющила очі й поклала голову на подушку. Вона страждала, на її чолі, біля перенісся, прорізалися три вертикальні зморшки.
— Хочете чаю?
Вона не відповідала. Матьє взяв електричного чайника і пішов налляти в нього води з крана. У шафці він знайшов висхлу половинку цитрини, вона була майже як шкло, з твердою шкуринкою, та якщо добре придушити, то з неї можна було вичавити одну чи дві сльозини. Він поклав її на тацю, де вже стояли дві чашки, і повернувся до кімнати.
— Я поставив чайника, — сказав він.
Івіш не відповіла: вона спала. Матьє присунув стільця до дивана і вмостився на ньому, намагаючись не вчиняти шуму. Три зморшки вже щезли, чоло було гладеньке і чисте, Івіш посміхалася із заплющеними очима."Яка ж вона юна!" — подумав Матьє. Всю свою надію вклав він у цю дитину. Вона була така квола, така легенька на цьому дивані: вона нікому не могла допомогти, навпаки, їй треба було допомагати жить на білому світі. А Матьє не міг допомогти. Івіш поїде до Лаону, там вона здичавіє за зиму або за дві, а потім знайдеться якийсь хлоп'яга, як водиться, молодий, і забере її. "Ну, а я одружуся із Марсель". Матьє підвівся і, м'яко ступаючи, пішов поглянути, чи не закипів чайник, потім вернувся і сів біля Івіш, він ніжно дивився на це мале, хоровите й осквернене тіло, яке уві сні видавалося таким шляхетним; він думав про те, що кохає Івіш, і був здивований, бо кохання його не давало про себе знати, воно не було якимсь особливим піднесенням чи іншим почуттям, радше воно було непорушним прокляттям на обрії життя, провісником лиха. В чайнику забурхала вода, й Івіш розплющила очі.
— Я зроблю вам чаю, — озвався Матьє. — Хочете?
— Чаю? — розгублено поспиталася Івіш. — Та ви ж не тямите, як його робити.
Вона долонями нагорнула коси на щоки і підвелася, продираючи очі.
— Дайте пачку, — звеліла вона, — я приготую вам російський чай. Тільки ж для цього потрібен самовар.
— У мене тільки чайник, — простягаючи їй пачку, сказав Матьє.
— Ого, та ще й чай цейлонський! Що ж, тим гірше.
Вона почала поратися біля чайника.
— А чайничок для запарювання?
— Тож бо й воно, — сказав Матьє. І побіг на кухню.
— Дякую.
Вигляд у неї був так само понурий, та вона трохи пожвавішала. Ось вона налляла води в чайничок і за кілька хвиль сіла.
— Нехай запариться, — сказала вона.
Запала мовчанка, потім вона знову обізвалася:
— Не подобається мені ваше помешкання.
— Так я і думав, — посміхнувся Матьє. — Та якщо ви трохи отямитеся, то ми зможемо вийти надвір.
— А куди нам іти? — поспиталася Івіш. — Ні, — покрутила вона головою, — мені приємно тут. Всі ті кав'ярні кружеляють увіччю; ну, а люди, це просто жах якийсь. Тут негарно, зате спокійно. Можете завісити штори? Ми засвітим оцю лампадку.
Матьє підвівся. Він зачинив віконниці і порозв'язував шнури. Важкі зелені штори поволі стулилися. Він засвітив лампу на столику.
— Ось і ніч, — зачаровано мовила Івіш.
Вона відкинулася на подушки дивану.
— Як затишно, таке враження, наче днина вже скінчилася. Мені хотілося б, аби вже смеркло, коли я вийду звідси, я боюся знову побачити білий день.
— Ви будете тут, скільки вам захочеться, — сказав Матьє. — До мене ніхто не повинен прийти. Навіть якщо і прийде хтось, то ми йому не відчинимо. Я геть вільний.
Це була неправда: об одинадцятій вечора на нього чекала Марсель. Нехай чекає, розлючено подумалося йому.
— Коли ви їдете? — поспитався він.
— Завтра. Потягом ополудні.
Якусь хвилю Матьє мовчав. А потім обізвався, пильнуючи за своїм голосом:
— Я проведу вас на вокзал.
— Ні! — відрубала Івіш. — Це такий жах, ці слиняві прощання, вони тягнуться неначе ґума. Крім того, я буду з ніг падати від утоми.
— Як хочете, — сказав Матьє. — Ви телеґрафували батькам?
— Ні. Я... Борис хотів це зробити, та я не дала йому.
— Тоді вам потрібно самій повідомити їх.
Івіш похнюпилася.
— Авжеж.
Запала мовчанка. Матьє дивився на похнюплену голову Івіш і її тендітні плечі: йому здавалося, ніби вона потроху вже покидає його.
— Виходить, — сказав він, — це наш остатній вечір у цьому році?
— Ха, — іронічно захихотіла вона, — у цьому році!
— Івіш, — сказав Матьє, — ви не повинні... По-перше, я приїду до вас у Лаон.
— І не думайте.