"Мабуть, стародавня іберійська кров, — подумав я, — отже, з домішкою кельтської. А можливо, що тут є ще частка фінікійської, карфагенської, римської і арабської. Так, з такою пані діла не буде". І ще я подумав, що під крильцем цієї матері донька захищена, мабуть, надійніше, ніж під лицарським заступництвом будь якого чоловіка.
Тим більше мене порадувало, що, очевидно, з міркувань благопристойности, при відвідуванні громадського місця вони все ж таки знаходилися під чоловічим заступництвом. Довговолосий пан в окулярах сидів до мене найближче, так би мовити, пліч-о-пліч зі мною, оскільки свій стілець поставив боком до столу, тож я весь час бачив його різко окреслений профіль. Мені завжди гидко дивитися на довге волосся у чоловіків, оскільки рано чи пізно воно неминуче засмальцьовує комір, але тут я подолав свою відразу й, кинувши винуватий погляд на обох дам, звернувся до їхнього супутника з такими словами: — Пробачте, добродію, за сміливість іноземця, який, на жаль, не володіє мовою вашої країни й тому позбавлений можливости порозумітися з кельнером. Ще раз прошу про бачити мене, — при цьому мій погляд знов боязко, ніби я й дивитися на них не наважувався, ковзнув поглядом по паніях, — за зухвале вторгнення! Але мені дуже потрібно отримати деякі відомості. Річ у тому, що приємний борг, не кажучи вже про власне моє бажання, наказує мені з'явитися з візитом в один з будинків у верхній частині міста на руа Жоао де Кастільйо. Згаданий будинок — я дозволяю собі заявити про це, так би мовити, в якості посвідчення моєї благонадійности — належить видатному Лісабонському вченому, професорові Кукуку. Будьте так ласкаві хоча б коротенько поінформувати мене про те, як добираються у верхню частину міста?
Яке щастя вміти вишукано і люб'язно висловлюватися, володіти даром красивого мовлення; цей дар добра фея вклала мені до колиски своєю ніжною рукою, і як же він мені знадобився для того, щоб здійснити задумане і оприлюднити свою сповідь! Мені самому сподобалося моє звернення до пана в окулярах, хоча на останніх словах я затнувся через те, що молода дівчина, почувши назву вулиці, а потім і ім'я професора Кукука, весело хихикнула, точніше — розсміялася, хоча й неголосно. Якщо відверто зізнатися, то я навіть зніяковів: адже я затіяв усю цю розмову лише для того, щоб підтвердити свої ще туманні припущення. Сеньйора докірливо похитала головою й величаво-повчально поглянула на занадто жваву дочку, але потім і сама не змогла втриматись, — усмішка промайнула на її суворих устах під ледь помітною тінню вусиків. Довговолосий, звичайно, сторопів, оскільки — я беруся це стверджувати — на противагу до паній поки що взагалі не помічав моєї присутности, проте чемно відповів: — Прошу вас, добродію. Для того, щоб дістатися туди, існують різні способи, але я не всі з них наважуюся вам рекомендувати. Можна, наприклад, взяти фіакр, хоча деякі з вулиць по дорозі нагору дуже круті й місцями пасажирам доводиться йти пішки за екіпажем. Краще вже скористатися вагончиком, запряженим мулами, які завиграшки беруть ці підйоми. Але ми, місцеві жителі, зазвичай надаємо перевагу канатній дорозі; її станція знаходиться майже поруч, на, імовірно, вже знайомій вам руа Аугушта. Канатна дорога швидко й зручно доставить вас майже до самої руа Жоао де Кастільйо.
— Чудово, — відповідав я. — Це все, що мені потрібно. Не знаю, як вам і дякувати, добродію. Я безперечно скористаюся вашою порадою. Ще раз уклінно дякую.
І я щільніше сів на своєму стільці з видом, який явно свідчив про те, що більше я йому докучати не збираюсь. Але крихітка — подумки я вже називав її Зузу, — анітрохи не злякавшись грізних і застережливих поглядів матері, продовжувала відверто глузувати, так що сеньйора врешті решт була змушена звернутися до мене з роз'ясненням.
— Шановний добродію, пробачте дівчинці оці щирі веселощі, — сказала вона звучним альтом, жорстко вимовляю чи по-французькому. — Річ у тім, що я мадам Кукук з руа Жоао де Кастільйо, це моя дочка Сюзанна, а це пан Міґель Уртадо, науковий співробітник чоловіка, і я, напевно, не помилюся, припустивши, що розмовляю з супутником дона Антоніо Хосе — маркізом де Веноста. Мій чоловік по приїзді розповів нам про зустріч з вами…
— Я щасливий, мадам, — вигукнув я з неприхованою радістю, відвішуючи уклін їй, молодій дівчині й панові Уртадо. — Яка чарівна гра випадку! Звичайно ж, я — Веноста, дорогою з Парижа сюди насолоджувався товариством вашого чоловіка. Мушу зізнатися: я ще ніколи не подорожував з такою для себе користю. Бесіда з паном професором воістину підносить душу…
— Прошу не дивуватися, пане маркізе, — раптом заговорила юна Сюзанна, — що ваше запитання мене розсмішило. Ви занадто багато питаєте. Я ще на площі запримітила, що ви зупиняєте кожного третього перехожого й про щось запитуєте. А тепер ви надумали розпитувати дона Міґеля щодо нашого місця проживання…
— Ти поводишся нескромно, Зузу, — перебила її мати, і я мав дуже дивне відчуття, коли вперше почув це зменшу вальне ім'я, яким подумки вже давно її називав.
— Вибач мене, мамо, — мовила у відповідь юна Зузу, — але в молодості як не кажи, а все нескромно; маркіз, молода людина, напевно, не старший за мене, теж був трошки нескромний, коли затіяв розмову від столика до столика. А крім того, я навіть йому не сказала того, що якраз збиралась сказати. Мені хотілося запевнити маркіза, що тато по приїзді зовсім не кинувся негайно розповідати про зустріч з ним, як це можна було вивести з твоїх слів. Він устиг розповісти нам купу різних цікавих речей, перш ніж мимохідь згадав про такого собі пана де Веноста з яким разом повечеряв…
— Дитино моя, — несхвально похитавши головою, зауважила уроджена да Крус, — правда теж не має бути нескромною.
— Що ви, мадемуазель, — сказав я, — це правда, в якій я ніколи не сумнівався. Я й не уявляв, що…
— Дуже добре, що ви нічого не уявляли…
Мати: — Зузу!
Доня: — Молодий хлопець, chere maman, який носить таке ім'я й чисто випадково ще й непоганий з себе, на кожному кроці наражається на небезпеку казна-що про себе уявити.
Тут уже залишалось лише засміятися. Пан Уртадо теж розділив загальну веселість. Я сказав:
— Мадемуазель Сюзанна, мабуть, недооцінює значно більшу небезпеку казна-що про себе уявляти, яка на кожному кроці загрожує дівчині з її зовнішністю. Тим більше що випадок мадемуазель Сюзанни ускладнений ще й цілком природною гордістю мати такого papa й таку maman (уклін в бік сеньйори).
Зузу почервоніла, мабуть, за матір, яка й не подумала червоніти, а можливо, з ревнощів до неї, але тут же з вражаючим самовладанням зіґнорувала цю миттєву незручність. Вона мотнула голівкою в мій бік і байдуже зауважила:
— Які в нього красиві зуби.
Такої прямолінійности ще в житті не зустрічав! Зузу, мабуть, заслуговувала б на осуд за дещо зайву задерикуватість, якби на обурене: "Zouzou, vous кtes tout а fait impossible"[175] сеньйори не відповіла:
— Та він же їх увесь час показує! Отже, йому приємно це чути. І взагалі такі речі зовсім ні до чого замовчувати. Мовчати шкідливо. А констатація факту не шкодить ні йому, ні будь-кому іншому.
Своєрідне створіння! Своєрідне і таке, що трохи не вписується в рамки загальноприйнятого, а також її світського та національного середовища. Це я усвідомив значно пізніше. Мені ще тільки належало дізнатися, з якою майже фанатичною наполегливістю ця дівчина керувалася у своєму житті відомою сентенцією: "Мовчати шкідливо".
Розмова якось соромливо перервалася. Мадам Кукукда Крус легенько тарабанила по столу кінчиками пальців. Пан Уртадо смикав свої окуляри. Я перший порушив мовчанку: — Нам залишається тільки визнати педагогічні таланти мадемуазель Сюзанни. Вона мала цілковиту рацію вже в першому випадку, помітивши, що смішно припускати, ніби шановний пан Кукук почав свій звіт про поїздку зі згадки про мою особу. Я готовий побитися об заклад, що в першу чергу професор розповів про придбання, заради якого, власне, і їздив до Парижа, тобто про окремі частини скелета якогось дуже цікавого, але, на жаль, давно вимерлого виду тапіра, що жив у достойну поваги епоху еоцену.
— Ви вгадали, маркізе, — підтвердила сеньйора. — Насамперед саме про це нам і розповів дон Антоніо, так само як, мабуть, і вам. І месьє Уртадо наш люб'язний супутник, більше ніж будь хто інший, зрадів цьому придбанню, тому що воно обіцяє йому цікаву роботу. Я відрекомендувала вам мсьє Уртадо як наукового співробітника мого чоловіка, але у нього є ще й інший фах. Мсьє Уртадо не тільки робить для нашого музею найкращі опудала різноманітних сучасних тварин, але й за скам'янілими останками надзвичайно переконливо відновлює вигляд давно вимер лих істот. "То ось звідки воно, це волосся до плечей! — подумав я.
— Але чи так уже це потрібно?" А вголос сказав: — Це ж треба, пане Уртадо! Їй богу, все не могло скластися щасливішим чином! Про вашу захоплюючу діяльність мені багато розповідав професор, і раптом такий щасливий випадок, з перших кроків у цьому місті я вже маю честь познайомитися з вами…
І що ж на все це зволила сказати фройляйн Зузу, дивлячись кудись убік? А ось що:
— Яка радість! Раджу вам кинутися йому на шию! Нас, напевне, не можна порівняти з паном Уртадо, якщо знайомство саме з ним викликало у вас таке бурхливе захоплення. Проте, маркізе, за вашим виглядом ніяк не скажеш, що ви цікавитеся наукою. Коло ваших інтересів, безперечно, обмежується балетом і кіньми…
Звичайно, на її слова не слід було звертати уваги, але я все-таки відповів: — Коні? По-перше, моя пані, наш кінь дуже й дуже пов'язаний з тапірами еоцену. По-друге, і балет може навести людину на наукові роздуми, варто лише згадати про первісний кістяк гарненьких ніжок, які там виробляють всілякі антраша. Даруйте мені цю вільність, але ви перша заговорили про балет. В іншому ви, звісно, маєте право бачити в мені вертопраха, людину найприземленіших інтересів, цілковито байдужу до всього високого, до космосу й трьох первотворень, до вселенської симпатії. Цього вам ніхто заборонити не може, але раптом ви таки помиляєтесь?
— Тепер, Зузу — втрутилася maman — пора пояснити, що ти зовсім не те хотіла сказати.
Але Зузу як води в рот набрала.
Зате потішений пан Уртадо поквапився згладити її виступ.
— Мадемуазель, — сказав він, — любить дратувати, пане маркізе.