Таку репутацію юному блідолицьому створили не тільки його перемога в двобої з індіянським воїном на березі озера й не те, як прозорливо й спокійно провадив він переговори про викуп, хоча й це додавалося до подій нинішньої ночі. Адже гурони не знали, що відблиск їхнього багаття помітив з "ковчега" делавар, і гадали, що табір викрито тільки завдяки пильності та мудрості ворога, який сидів оце перед ними. Сміливість, з якою він пройшов через мис, викрадення Уа-та-Уа й насамперед самопожертва бранця, коли він, нехтуючи власною безпекою, відштовхнув від берега човник, — все це були вельми важливі ланки в ланцюзі фактів, з яких виростала його слава. Одні з цих фактів індіяни бачили самі, про інші здогадувались і геть усі чудово розуміли.
В той самий час, як йому віддавали цю своєрідну шану, Звіробій не уник і деяких неприємностей, пов'язаних з його становищем. Йому дозволили сісти на краєчок колоди біля багаття, щоб просушити одяг. Його недавній супротивник стояв навпроти нього, простягаючи одну по одній до вогню речі свого нехитрого туалету й раз у раз обмацуючи шию, на якій досі було видно сліди ворожих пальців. Решта воїнів радилася з товаришами, які щойно повернулися з вістю, що поблизу табору не виявлено більше жодного чужинця. Саме тоді до Звіробоя підступила стара гуронка, яку звали Ведмедиця; вона погрозливо сукала кулаки й люто блискала очима. Спочатку вона заверещала, але це не дало жодних наслідків, тільки побудило все живе, що було в межах досяжності її крикливої горлянки, загартованої довголітньою практикою. Тоді вона почала розводитись про шкоду, якої зазнала в боротьбі її власна персона. Шкода була не матеріальна, але, звичайно, така, що мала викликати скажену лють у жінки, котра давно вже перестала приваблювати чоловіків будь-якими принадами, та ще й жінки, схильної на кожному стрічному зігнати свою злість за суворе й зневажливе ставлення, яке вона терпіла, бувши безправною дружиною і матір'ю. Хоч Звіробій і не належав до її постійних кривдників, все ж він завдав їй болю, а вона була не така жінка, щоб дарувати образи.
— Блідолице тхоря! — репетувала розлютована фурія,[49] потрясаючи кулаками перед обличчям байдужісінького до цього мисливця. — Ти навіть не баба! Твої друзі, делавари, — баби, а ти їхня вівця. Твій власний народ зрікся тебе, і жодне плем'я червоношкірих, де є мужчини, не прийняло б тебе в свої вігвами. Ось чому ти ховаєшся серед воїнів у спідницях! Ти гадаєш, що вбив смільчака, котрий пішов од нас? Ні! Його велика душа погребувала битися з тобою; їй легше було залишити тіло, ніж потім горіти від сорому за вбивство такої нікчеми. Земля відмовилась прийняти кров, яку ти пролив, поки його душа була відсутня. Вона упокоїться у твоїх стогонах. Яку то музику я чую? То не крик червоношкірого! Жоден червоний воїн не верещатиме, мов недорізаний кабан. Той стогін виривається з горлянки блідолицього, з грудей інгіза, і звуки ці приємні, мов дівоча пісня. Пес! Смердючий тхір! Бабак! Видра! Їжатець! Свиня! Жаба! Павук! Інгіз! На цьому стара, вичерпавши весь запас епітетів і майже задихнувшись, змушена була на хвилину замовкнути, хоча й досі вимахувала кулаками перед самим носом бранця, і все її зморшкувате обличчя кривилося від лютої ненависті. Звіробій поставився до всіх цих марних спроб образити його з надзвичайною витримкою і спокоєм.
Втім, од нової зливи образ його врятувало втручання Розчахнутого Дуба, який одіпхнув відьму, наказавши їй забиратися геть, а сам підсів до бранця. Стара почалапала в курінь, але мисливець знав, що, поки він перебуватиме під владою ворогів, вона не мине нагоди, аби зігнати на ньому злість.
Розчахнутий Дуб спокійно вмостився на колоді й, трохи помовчавши, заговорив до Звіробоя. Їхній діалог, як це робили й досі, ми перекладаємо ради зручності читачів, котрі не вивчали північноамериканських говірок.
— Мій блідолиций друг — бажаний гість тут, — сказав індіянин, фамільярно кивнувши головою і посміхаючись так невимушено, що потрібна була вся проникливість Звіробоя, аби розгадати в цьому нещирість, і немало філософського спокою, щоб, розгадавши, не злякатись. — Так, він бажаний гість. Гурони запалили великий вогонь, щоб білий просушив одежу.
— Дякую, гуроне чи мінгу, чи як ще тебе величати, — відповів мисливець. — Дякую за добре слово, дякую за вогонь. І те й інше по-своєму приємне, а надто вогонь людині, яка щойно побувала в такій холодній купілі, як Мерехтливе Свічадо. Навіть гуронське тепло за певних обставин може бути приємне людині, в чиїх грудях б'ється делаварське серце.
— Блідолиций… Та, певне, мій брат має якесь ім'я? Такий великий воїн не міг прожити без імені!
— Мінгу, — сказав мисливець, і маленька людська слабість відбилася в блискові його очей та в рум'янці, що залив йому щоки, — мінгу, один з ваших хоробрих воїнів назвав мене Яструбиним Оком, — я гадаю, за бистрий і певний приціл, — коли голова його лежала в мене на колінах, а дух іще не відлетів на щасливі мисливські угіддя.
— Славне ім'я! Яструб б'є на певність. Яструбине Око — не баба. Чому він живе серед делаварів?
— Я розумію тебе, мінгу. Але все це ваші диявольські вигадки та пусті звинувачення. Провидіння закинуло мене до делаварів ще зовсім зеленим. І, наскільки це дозволяють мій колір та звичаї, я сподіваюся жити й померти в лавах цього племені. Але я не маю наміру забувати про обов'язок блідолицих людей і постараюсь виконати цей обов'язок серед червоношкірих.
— Добре! Гурони такі ж червоношкірі, як і делавари. Яструбине Око скорше гурон, ніж баба.
— Гадаю, ти знаєш, мінгу, до чого ти оце хилиш. А коли ні, то це відомо тільки сатані. Але якщо ти хочеш домогтися чогось від мене, говори ясніше, бо не можна вести чесної розмови з зав'язаними очима й кляпом у роті.
— Добре! У Яструбиного Ока не роздвоєний язик, і він звик казати те, що думає. Він знайомий з Хохулею (цим ім'ям називали Гаттера всі індіяни). Він жив у його вігвамі, але він не друг йому. Він не жадає скальпів, як нещасний індіянин, але б'ється, як мужній блідолиций. Хохуля ні білий, ні червоношкірий, він не звір і не риба. Він — водяна змія: часом живе в озері, часом на суходолі. Він полює на скальпи, як відступник. Яструбине Око може повернутися назад і сказати, що перехитрував гуронів і втік. І коли очі Хохулині затуманяться, коли із своєї нори він не зможе більше бачити лісу, тоді Яструбине Око відчинить двері гуронам. А як ми поділимо здобич, спитаєш ти? Що ж, Яструбине Око забере все найкраще, а гурони вдовольняться тим, що залишиться. Скальпи підуть у Канаду, бо блідолицьому вони не потрібні.
— Годі, годі, Розчахнутий Дубе, все цілком ясно, хоч і сказано по-ірокезьки. Я зрозумів, чого тобі хочеться, і мушу сказати, що ти своєю сатанинською вигадкою перевершив усе сатанинське поріддя мінгів. Звісно, мені неважко було б вернутися до Хохулі й сказати, ніби я втік од вас. Я міг би навіть зажити певної слави цим подвигом.
— Добре! Я саме й хочу, щоб блідолиций це зробив.
— Авжеж, авжеж, це цілком ясно. Не треба більше слів. Я розумію, чого ти домагаєшся від мене. Прийшовши в Хохулину господу, попоївши його хліба, посміявшись та погомонівши з його гарненькими дочками, я можу напустити йому в очі такого туману, що він не бачитиме навіть власних дверей, не те що берега.
— Добре! Яструбине Око мусив народитися гуроном. Кров у нього біла тільки наполовину.
— Ну, тут ти дав маху, гуроне. Це все одно, що коли б ти вовка назвав дикою кішкою. Я білий по крові, білий серцем, вдачею, думками, хоча трішечки й червоношкірий почуттями та звичками. Отже, коли очі старого Гаттера добряче затуманяться і його гарненькі дочки міцно поснуть, а Гаррі Непосида, або Велика Сосна, як ви його тут охрестили, спокійно дріматиме, нічого не знаючи про небезпеку, й усі будуть певні, що Яструбине Око вірно стоїть на чатах, мені досить тільки поставити де-небудь смолоскип, як сигнал, відчинити двері й дозволити гуронам попровалювати голови всім, хто є у будинку.
— Саме так, мій брат не помилився! Він не може бути білим! Він гідний стати великим вождем серед гуронів!
— Смію сказати, ти б мав рацію, аби він міг це зробити… А тепер, гуроне, вислухай хоч раз у житті кілька слів правди з уст простої людини. Я народився християнином, я народився серед людей, яких навчали їхні батьки і які заповідатимуть своїм дітям, доки й життя існує, ніколи не чинити злочинства. Хитрощі на війні цілком законні. Але хитрість, обман і зрада серед друзів створені тільки для дияволів. Я знаю, знайдеться чимало білих людей, здатних дати вам, індіянам, хибне уявлення про наш народ, але ті люди зрадили свою кров, свою натуру, то все здебільша відступники або ж просто мерзотники. Жоден справжній білий не зміг би вчинити за твоїм бажанням і, коли говорити по щирості, то й жоден справжній делавар. З мінгами, можливо, справа стоїть інакше.
Гурон вислухав цю одповідь з явним незадоволенням. Але він ще не відмовився від свого задуму й був надто лукавий, щоб втратити останній шанс на успіх, передчасно виказавши свою досаду. Силувано усміхаючись, він, здавалося, слухав дуже уважно, а потім усе почуте довгенько обмірковував.
— Хіба Яструбине Око любить Хохулю? — раптом запитав він. — Чи, може, він любить його дочок?
— Ні те, ні інше, мінгу. Старий Том не та людина, що може заслужити мою любов. Що ж до дочок, то вони справді вельми гарненькі й можуть сподобатись першому-ліпшому юнакові. Але є причина, що заважає міцно покохати і першу, і другу. Гетті — добра душа, тільки природа наклала на розум бідолахи важку руку.
— А Дика Троянда?! — вигукнув гурон, бо слава про вроду Джудіт поширилась серед індіянів, які блукали по незайманих лісах, так само, як і серед білих колоністів. — Хіба Дика Троянда не досить запашна, щоб бути пришпиленою до грудей мого брата?
Звіробій був чоловік шляхетний і не бажав бодай якимось натяком зашкодити добрій славі беззахисної дівчини. Тому він, щоб не казати неправди, визнав за краще мовчати. Гурон не зрозумів цього мовчання й подумав, що причина стриманості мисливця — нещасливе кохання. Але сподіваючись облестити чи підкупити бранця і в такий спосіб загарбати скарби, якими його уява наповнила "замок", він наступав далі.
— Яструбине Око говорить як друг, — сказав індіянин. — Він знає, що Розчахнутий Дуб не кидає слів на вітер.