– Я ще ніколи не чула такого набору безглуздих вигадок.
– Те, що ваша машина перебуває зараз у штаті Теннессі і що перегнав її туди Огілві – не вигадка, а факт, мадам.
– В такому разі він зробив це без нашого дозволу й відома. Більше того, якщо, як ви кажете, цією машиною вчинено злочин у понеділок увечері, то сам собою напрошується висновок, що ця ж людина користувалася нашим автомобілем і в тому випадку.
– Отже, ви обвинувачуєте Теодора Огілві…
– Обвинувачувати – це ваша справа, – урвала його герцогиня. – За це вам, здається, і гроші платять. А втім, одне обвинувачення я можу зробити – на адресу цього готелю. Його адміністрація довела, що вона абсолютно неспроможна охороняти майно своїх мешканців. – Вона обернулася до Пітера Макдермота: – Будьте певні, я цього так не залишу!
– Але ж ви написали дозвіл! – запротестував Пітер. – Ви дали Огілві доручення на машину!
Герцогиня пополотніла, її губи беззвучно ворушилися. Пітер зрозумів, що нагадав їй про єдину похибку, якої вона припустилася.
Мовчання ставало нестерпним.
– Покажіть його мені! – стрепенулася враз герцогиня.
– На жаль, його… – почав Пітер – і побачив в її очах зловтішний вогник.
18
– Ця жінка бреше, – сказав капітан Йоллес. – Але довести це нам буде дуже важко.
З Президентського люкса вони вийшли ні з чим, і тепер Йоллес повільно походжав по кабінету Пітера Макдермота, розмірковуючи вголос.
– Її чоловіка можна було б розколоти, – докинув сержант. – Якби допитати його самого, без неї…
Йоллес похитав головою.
– Виключено. По-перше, ця хитра бестія не допустить цього. А по-друге, не забувайте, з ким ми маємо справу. Один необережний крок – і ми пропали. – Він глянув на Пітера. – Ніколи не вірте тому, хто каже, ніби поліція однаково ставиться до бідних і до багатих.
Пітер неуважливо кивнув. Він вважав, що виконав свій обов'язок, а тепер слово за слідчими. І тільки з цікавості він запитав:
– А якби у вас була ота записка в гараж?..
– Якби ми її мали, – сказав сержант, – можна було б вважати, що рибку спіймано.
– Але ж нічний контролер, та й сам Огілві можуть засвідчити під присягою, що записка існувала?
– А герцогиня заявить, що це була фальшивка, – відповів Йоллес. – Що Огілві написав її сам. – Подумавши, він додав: – Ви сказали, що вона була написана на спеціальному бланку. Чи не покажете, на якому саме?
Пітер вийшов у приймальню і, пошукавши у шафі, знайшов кілька бланків. На цупкому блакитному папері вгорі було витиснено ГОТЕЛЬ "СЕЙНТ-ГРЕГОРІ", а внизу – ПРЕЗИДЕНТСЬКИЙ ЛЮКС.
Повернувшись, він дав їх детективам.
– Який шик! – пробурмотів сержант.
– Чи багато людей мають до них доступ? – поцікавився Йоллес.
– Офіційно – зовсім небагато. Але дістати такий бланк міг би, практично, кожен, кому заманеться.
– Отже, і в цьому напрямку – глухий кут, – підсумував Йоллес.
– Є ще одна можливість, – сказав Пітер.
– Яка саме?
– Ми вже, власне, обговорювали її – пам'ятаєте, ви спитали мене, а я сказав, що із звезеного до підвалу сміття вже нічого не можна видобути. Я й справді так думав… Думав, що знайти в тій купі один якийсь папірець неможливо. Але тоді ми не надавали цій записці такого значення…
Обидва детективи невідривно дивилися йому в очі.
– Але в нас є один робітник, – провадив він далі, – який спалює це сміття. Перше, ніж кинути в пічку, він його перебирає руками. Шансів, звісно, мало, і, можливо, ми вже запізнилися…
– Не бога! – вигукнув Йоллес. – Мерщій ходімо до нього!
Вони збігли на перший поверх і службовим ходом пройшли до вантажного ліфта, що спускався в підвальні приміщення. Кліті на місці не було – вона стояла десь унизу. Прислухавшись, Пітер зрозумів, що з неї вивантажують якісь ящики, і гукнув робітникам, щоб не барилися.
Поки вони чекали, сержант Беннет сказав:
– Я чув, у вас тут недавно були ще якісь неприємності.
– Так, учора вночі обікрали номер. Я так замотався, що зовсім забув про це.
– Мені розповідав один наш хлопець. Він розмовляв з вашим старшим детективом… як його…
– Фінеген. Він заступник старшого детектива. – Пітер мимоволі всміхнувся. – А старшому нашому зараз непереливки.
– Отож, щодо крадіжки: ми й досі не маємо за що зачепитися. Наші люди переглянули список мешканців, але це нічого не дало. Правда, сьогодні сталася цікава річ: в районі Лейкв'ю обчищено котедж. Двері відчинено ключем. Власниця котеджу загубила ключі вранці десь у центрі міста. Той, хто їх знайшов, видно, зразу ж подався за її адресою. Почерк у нього той самий, що й у вашого злодія: він цікавився приблизно такими ж речами і не залишив відбитків пальців.
– Його затримали?
Детектив заперечливо хитнув головою.
– Крадіжку було виявлено лише через кілька годин. Але тут ми маємо з чого починати. Хтось із сусідів бачив біля того котеджу автомобіль. Ніяких прикмет машини він не запам'ятав, крім однієї: номерний знак її був двоколірний – біло-зелений. Такі кольори с на знаках Мічігану, Айдахо, Небраски, Вермонту, а також Вашінгтона й провінції Саскачеван у Канаді.
– І що ж це вам дасть?
– Протягом наступних двох-трьох днів усі наші хлопці зупинятимуть і перевірятимуть машини з такими знаками. Чого на світі не буває! Може, пощастить…
Пітер неуважливо кивнув головою. Після позавчорашньої крадіжки злодій або затаївся, або втік. І взагалі – під три чорти того злодія: є справи куди важливіші.
В цю мить знизу виринув ліфт.
Лиснюче від поту обличчя Букера Т. Грема розпливлося в радісній усмішці, коли він побачив Пітера Макдермота – єдиного представника готельної адміністрації, який хоч зрідка навідувався в підвал, туди, де стояла сміттєспалювальна піч. Для Букера Т. Грема кожен такий візит був воістину святковою подією.
Капітан Йоллес аж скривився від густого, задушливого смороду. Перекрикуючи ревіння вогню, червоні відблиски якого танцювали на закурених стінах, Пітер попередив:
– Розмовлятиму я сам!
Йоллес кивнув. Як усі люди, що побували тут перед ним, він думав, що пекло, напевне, виглядає так само, і дивувався, як може людина витримати тут хоча б годину.
Пітер Макдермот тим часом розмовляв з дужим негром. Той уважно оглянув і залишив собі бланк Президентського люкса, але при цьому невпевнено похитав головою й сказав щось, показуючи на десятки переповнених контейнерів на підлозі й на візках. Лише тепер Йоллес зрозумів, чому Макдермот твердив, що знайти в цих горах сміття папірець – практично неможливо. Ось у відповідь на якесь запитання негр знову похитав головою. Макдермот повернувся до своїх супутників.
– Майже все це – вчорашнє сміття, звезене сюди сьогодні, – пояснив він. – Приблизно третину з того, що надійшло, вже спалено і, звісно, невідомо, чи те, що ми шукаємо, не потрапило в піч. Решту ж Грем ще має перебрати. Він спробує пошукати записку, але, як ви самі бачите, надії майже ніякої. Перше ніж сміття потрапляє сюди, його спресовують, і волога з недоїдків усе просочує. Я запропонував Гремові помічників, але він відмовився – каже, що люди, які не знаються на цьому ділі, тільки заважатимуть йому.
– Що він робитиме, якщо знайде записку? – спитав Йоллес.
– Зразу віднесе її нагору. Я звелю, щоб мене розшукали й повідомили – хай навіть уночі – а я вже, в свою чергу, зв'яжуся з вами.
19
Ключникові Мілну знов не таланило.
З раннього вечора він, сподіваючись, що герцог з герцогинею от-от підуть обідати, стовбичив на дев'ятому поверсі біля службових сходів. Звідти було добре видно вхід до Президентського люкса, а помітивши когось, він міг сховатися за дверима службового ходу. Він уже не раз це робив, коли зупинявся ліфт, або в коридорі з'являвся хтось із мешканців.
Все було б добре, але… Але протягом цілого вечора герцог з герцогинею не виходили із свого помешкання.
Щоправда, обіду їм у номер не приносили, і тому в Ключника ще жевріла надія.
Один раз, подумавши, чи не пропустив він, бува, герцога з герцогинею, Ключник наважився навшпиньках наблизитися до дверей люкса. Зсередини долинали голоси, один з них – жіночий.
Потім його тривога ще поглибилася: до Президентського люкса почали сходитися гості. Вони з'являлися поодинці й по двоє, і двері до люкса вже не зачинялися. А незабаром ліфт привіз і офіціантів з холодними закусками. Ключник тепер чув дедалі гучніший гомін, цокання келихів.
Наступна година принесла нову загадку: коридором до Президентського люкса пройшов насуплений кремезний молодик – мабуть, представник готельної адміністрації, а слідом за ним – ще двоє якихось типів з такими ж похмурими обличчями. Придивившись до них, Ключник спочатку вирішив, що ці двоє з поліції, але, поміркувавши трохи, відкинув цю ідею, як витвір хворобливої фантазії.
Ці троє (вони прийшли останні) незабаром пішли, а десь за півгодини почали розходитися й інші гості. Коридором повз Ключника пройшло багато людей, але він був певен, що його не помітив ніхто.
Коли двері ліфта зачинилися за останнім відвідувачем, у коридорі запанувала мертва тиша. Було вже близько одинадцятої, час досить пізній. Ключник вирішив почекати ще десять хвилин, а потім поставити на сьогоднішній операції хрест.
Його недавній оптимізм поступився місцем гіркому розчаруванню.
Лишатися ще на добу в готелі було надто ризиковано. Від ідеї проникнути в номер уночі чи на світанку він, поміркувавши, відмовився: якщо хтось прокинеться, ніяка байка його вже не врятує, пояснити, як він опинився у Президентському люксі, буде неможливо. Справа ускладнювалася ще й тим, що, крім герцога й герцогині, в номері його могли застукати їхній секретар чи покоївка. Остання, як він дізнався, мешкала на іншому поверсі, й сьогодні її чомусь не було видно. Але секретар жив у люксі, нічний візит міг розбудити його. Та й собаки герцогині…
Отже, альтернатива була ясна: або просидіти в готелі ще один день, або – розпрощатися з мрією про діаманти герцогині.
В ту мить, коли Ключник вже намірився йти геть, у коридор вибігли бедлінгтонські тер'єри, а слідом за ними з'явилися герцог і герцогиня Кройдонські.
Ключник стрибнув за двері службового ходу. Серце його шалено калатало. Нарешті! Саме в ту мить, коли він утратив надію, доля давала йому шанс!..
Звісно, шанс цей був не блискучий. Подружжя зібралося, очевидно, на коротку прогулянку. І десь у номері лишається їхній секретар.