А коли голод більше допікатиме, тоді, напевне, подумаю про власну смерть. Бо до смерті, здається, ще далеко — цілих три тижні.
— У тому разі, якщо вода буде, — сказала Мей. — Так сталося з тим росіянином, начебто поміщиком, який вижив на воді. Під час революції його кинули у глибоку стару шахту. Та він зумів урятуватися, бо облизував її стіни, з яких сочилася вода. Як і ви, він перебував у цілковитій темряві. Тільки от води у вас обмаль, правда?
— Правда. Її залишилося дуже мало, — чесно признався я.
— Тому раджу вам пити ощадливо, — сказала вона. — Маленькими ковтками. І поволі думайте про смерть. Про власну смерть. Бо маєте вдосталь часу.
— А чому ти хочеш, щоб я думав про смерть? Не розумію. Яку користь матимеш, якщо я серйозно про неї думатиму?
— Жодної, — відрізала Мей. — Не матиму жодної користі. А чому ви думаєте, що матиму користь, якщо ви думатимете про свою смерть? Ідеться ж про ваше життя! А воно мене не стосується, хіба ні? Мені просто цікаво!
— Цікаво? — перепитав я.
— Саме так. Цікаво дізнатись, як люди вмирають, що тоді відчувають. От що цікаво.
Мей Касахара замовкла. Розмова урвалась, і навколо мене запанувала глибока, ніби давно очікувана тиша. Я хотів підвести голову і глянути догори. Хотів перевірити, побачу її постать чи ні. Однак світло виявилося надто яскравим. Воно могло спалити мені очі.
— Послухай, я хочу тобі щось сказати, — промовив я.
— Кажіть.
— У моєї дружини, гадаю, був коханець, — сказав я. — Я нітрохи про це не здогадувався, але впродовж кількох останніх місяців, поки ми жили разом, вона з ним зустрічалась і спала. Спочатку я цьому не вірив, та чим більше думав, тим більше в цьому переконувався. Тепер, оглядаючись назад, я згадую різні дрібниці, й усе стає зрозумілим. Вона поверталася додому не в однаковий час і здригалася від мого доторку. Але я не звертав уваги на ці сигнали. Бо довіряв їй. Не підозрював, що вона завела з кимсь роман. Мені таке ніколи й на думку не спадало.
— Гм-м, — промимрила Мей.
— І от раптом одного дня вона залишила наш дім і не повернулася назад. Того ранку ми разом снідали. Вона пішла на роботу, як завжди, у звичному одязі. Мала при собі сумочку і по дорозі забрала з хімчистки свою блузку і спідничку. От і все. Не попрощалась і не залишила жодної записки. Увесь свій одяг та інші речі — усе кинула. І, напевне, вже не повернеться. Принаймні з власної волі. Я так уважаю.
— Куміко-сан зараз з тим чоловіком?
— Не знаю, — відповів я, злегка похитавши головою. І тоді мені здалося, ніби навколишнє повітря схоже на невідчутну на дотик важку воду. — Та, мабуть, тепер вони живуть разом.
— А тому ви занепали духом і спустилися на дно колодязя?
— Безперечно, занепав. Але не тому спустився сюди. Не заховався, щоб утекти від дійсності. Як я вже казав, мені було потрібне місце, де я наодинці міг би спокійно зосередитись і подумати. Де і як наші стосунки зіпсувались і пішли в хибному напрямі? От чого я не можу збагнути. Звісно, я не хочу сказати, що досі все в нас ладилося якнайкраще. Чоловік і жінка, яким перейшло за двадцять, з різними характерами, випадково зустрілись і почали жити разом. На світі немає подружжя без проблем. Однак я думав, що в головному у нас все добре складеться і що дрібні проблеми самі собою розв'яжуться. Та я прорахувався. Здається, прогледів щось велике й припустився суттєвої помилки. От саме над цим мені захотілося подумати.
Мей Касахара мовчала. Я ковтнув слину й провадив далі:
— Я не впевнений, чи ти зрозумієш, але, одружившись шість років тому, ми вдвох намагалися створити зовсім новий світ — так, наче збиралися побудувати новий дім на пустирі. Ми чітко уявляли собі, чого хочемо. Не прагнули мати якусь казкову оселю. Нам досить було чогось, де ми вдвох могли б сховатися від негоди. Нічого особливого не потребували. А тому все здавалося нам надзвичайно простим. Послухай, ти ніколи не хотіла податися хтозна-куди й стати зовсім іншою?
— Звісно, хотіла, — відповіла Мей. — Постійно про це думаю.
— От що ми хотіли зробити після одруження. Я прагнув вибратися із шкаралупи того "я", яким був досі. Подібного бажала й Куміко. У цьому новому світі ми намагалися досягти такого стану, який відповідав би вродженій суті нашого "я". Ми думали, що тоді зможемо жити таким способом, який підходив би нам найкраще.
Здавалось, Мей ворухнулася в потоці світла. І начебто очікувала продовження моєї розповіді. Однак зараз я не знав, що їй сказати. Нічого не пригадував. Відлуння власного голосу в бетонній трубі колодязя втомило мене.
— Ти розумієш, що я маю на увазі?
— Розумію.
— І що ти про це думаєш?
— Я ще неповнолітня й не знаю, що таке подружнє життя, — відповіла Мей, — і тому, звичайно, не знаю, з якої причини ваша дружина зв'язалася з іншим чоловіком, а вас покинула й пішла з дому. Та з вашої розповіді я зрозуміла, що ви, здається, від самого початку хибно думали. Бо хіба можна робити так, як ви щойно казали. Мовляв, я "тепер створю новий світ або створю себе нового". От що я думаю. Ви можете вважати, що зробили новий світ або нове власне "я", але ж унизу під цим залишилося ваше колишнє "я", і якщо щось станеться, воно висуне свою голову й скаже: "Привіт!" А ви, здається, цього не розумієте. Ви не від світу цього. І ваш намір змінитися не від світу цього. Навіть я це розумію. А чого ж ви, доросла людина, цього не втямили? Гадаю, саме ваша необізнаність — найбільша проблема. Тому вам доведеться за все розплачуватися — за світ, який ви намагалися покинути та за своє "я", яке намагалися змінити. Розумієте, що я кажу?
Я мовчав, утупившись у темряву, що огорнула мої ноги. Не знав, що відповісти.
— Послухайте, Заводний Птаху! — сказала Мей спокійним голосом. — Думайте. Думайте. Думайте.
І з цими словами вона щільно затулила колодязь кришкою.
Я вийняв з рюкзака баклагу й потрусив нею — у темряві пролунав легкий плюскіт. Води залишилося приблизно чверть. Я сперся головою об стіну й заплющив очі. "Напевне, Мей сказала правду", — подумав я. Очевидно, така людина, як я, не від світу цього. Звідти все прийшло й туди піде. А я — лише доріжка для людини, відомої як "я".
"Заводний Птаху, навіть я це розумію! А чого ж ви, доросла людина, цього не втямили?"
11
Страждання від голоду
Довгий лист від Куміко
Віщий птах
Я кілька разів засинав і стільки ж прокидався. Сон був короткий, уривчастий і неспокійний, як у літаку. Як тільки він ставав глибоким, я раптом здригавсь і прокидався; коли ж мало настати повне пробудження, я знову непомітно занурювався в дрімоту. І так повторювалося без кінця. За відсутності світла час котився, немов віз з розхитаним колесом. Незручна, неприродна поза не дозволяла мені заспокоїтися. Прокидаючись, я щоразу перевіряв час на годиннику. Він протікав важко й нерівно.
Знічев'я я брав у руку ліхтарик і його світло спрямовував навмання то сюди, то туди — на землю, на стіну, на кришку колодязя. Та завжди знаходив там ту саму землю, ту саму стіну, ту саму кришку. Тіні, які відкидав при переміщенні промінь, то видовжувалися, то скорочувалися, то розширювалися, то звужувалися. Коли таке заняття мені набридло, я витрачав час на те, щоб старанно обмацати своє обличчя — знову перевірити його обриси. Досі я ні разу не переймався формою власних вух. Якби мене попросили намалювати їх хоча б ескізно, я, напевне, не зумів би. А от зараз я міг точно й докладно відтворити кожен їхній край, усі западинки й вигини. І от що дивно: коли я все перемацав, то виявив, що праве й ліве вуха значно відрізняються одне від одного. Як таке могло статися і який наслідок випливав з такої асиметрії (а якийсь наслідок, напевне, таки випливав), я не здогадувався.
Стрілки годинника показували 7:28. "Відтоді, як я сюди спустився, я, мабуть, уже тисячі дві разів поглядав на годинник", — подумав я. В усякому разі, зараз 7:28 вечора. На бейсбольному матчі в таку пору закінчується розіграш третьої подачі й починається четверта. У дитинстві я любив залазити на верх трибуни й спостерігати, як поволі гасне літній день. Сонце вже сховалося за обрієм, але на небі все ще зберігалася чарівна яскрава заграва. Щогли освітлення, ніби на щось натякаючи, кидали на землю свої довгі тіні. Гра почалася, і поволі, несміливо, один за одним, спалахували прожектори. Однак навколо все ще було настільки світло, що можна читати газету. Згадка про денну спеку стояла на порозі й перешкоджала приходу літньої ночі.
Однак штучне освітлення спокійно й водночас наполегливо перемагало сонячне сяйво, заповнюючи все навколо святковими барвами. Яскрава зелень трави на бейсбольному полі, чітко окреслені чорні майданчики, новенькі білі лінії на них, блиск лаку на бітах гравців, що очікують своєї черги бити м'яч, тютюновий дим у потоках світла (який у безвітряну погоду здавався мені неприкаяними душами, що не знаходять собі прихистку) — усе це починало виразно проявлятися. Підлітки, що розносили пиво, розглядали на світлі банкноти, затиснувши їх між пальцями, уболівальники зривалися з місць, щоб, простеживши за траєкторією високого м'яча, голосно скрикувати або розчаровано зітхати. Повертаючись у свої гнізда, у бік моря пролітали невеликі пташині зграї. От що можна було побачити на бейсбольному стадіоні о пів на восьму вечора.
У пам'яті почали спливати бейсбольні матчі, які мені довелося бачити. Пригадую, ще в дитинстві до Японії на товариські ігри приїжджала команда "Saint Louis Cardinals", і ми з батьком ходили дивитися її гру. Перед початком матчу її гравці вишикувалися вздовж периметра майданчика і почали кидати на трибуни підписані м'ячі, принесені в кошиках. Ошалілі глядачі один поперед одного намагались їх спіймати, а я, не встаючи з місця, й не помітив, як один з м'ячів упав мені на коліна. Це була несподівана, дивовижна подія, схожа на чаклунство.
Я знову глянув на годинник. Була 7:36. Минуло вісім хвилин відтоді, як я востаннє дивився на циферблат. Лише вісім хвилин. Зняв годинник, приклав до вуха. Він ішов справно. Я здвигнув плечима у темряві. З відчуттям часу поступово діялося щось дивне. Я вирішив якийсь час не звертати уваги на годинник. Хоча мені нічого іншого не залишалося, як дивитися на нього, робити це щохвилини — просто якась хвороба.