Дійсність прагне до роздрібнення. Життя своє особливе було і в нас, хоч яке-небудь, а все ж було, і не саме офіціальне, а внутрішнє, своє власне життя.
Та, як я вже й згадував почасти, я не міг і навіть не вмів на початку мого острогу прозирнути у внутрішню глибінь цього життя, а тому всі зовнішні вияви його мучили мене тоді невимовною тугою. Часом я просто починав ненавидіти цих таких же страдників, як я. Я навіть заздрив їм і винуватив долю. Я заздрив їм у тому, що вони все-таки між своїми, в товаристві, розуміють один одного, хоч по суті їм усім, як і мені, набридло й остогидло це товариство з-під канчука й палки, ця насильна артіль, і кожен про себе дивився кудись убік від усіх. Кажу знову, ця заздрість, що нападала мене у хвилини злості, мала свою законну підставу. Справді, не мають найменшої рації ті, які ка-
жуть, що дворянинові, освіченому тощо однаковісінько важко на наших каторгах та в острогах, як і кожному мужикові. Я знаю, я чув про |це припущення останнім часом, я читав про це. Підстава цієї ідеї правильна, гуманна. Всі люди, всі душі Людські. Але ідея все ж надто абстрактна. Випущено з уваги дуже багато практичних умов, що їх не інакше можна зрозуміти, як у самій дійсності. Я кажу це не тому, що дворянин і освічений відчувають нібито витонченіше, болючіше, що вони більш розвинені. Душу та розвиток ії важко підводити під якийсь даний рівень. Навіть сама освіта тут не мірка. Я перший ладен свідчити, що в найнеосвіченішому, най-пригнобленішому середовищі зустрічав між цими страдниками риси найвитонченішого розвитку душевного. В острозі було іноді так, що знаєш людину кілька років і думаєш про неї, що це звір, а не людина, зневажаєш її. І раптом випадає ненароком хвилина, коли душа її мимовільним поривом відкривається назовні, і ви бачите в ній таке багатство, почуття, серце, таке яскраве розуміння і власного, й чужого страждання, що у вас ніби очі відкриваються, і першу мить навіть не віриться тому, що ви самі побачили й почули. Буває й навпаки: освіта уживається часом із таким варварством, із таким цинізмом, що вас бере огида, і, хоч би які ви були добрі чи упереджені, ви не знаходите в серці своєму ні пробачення, ні виправдання.
Не кажу я також нічого про переміну звичок, способу життя, їжі тощо, а це для людини з вищого шару суспільства, звичайно, важче, ніж для мужика, який нерідко голодував на волі, а в острозі принаймні сито наїдався. Не буду й про це сперечатися. Припустімо, що людині хоч трохи сильній волею все це пусте, як рівняти з іншими невигодами, дарма що по суті переміна звичок річ зовсім не пуста й не остання. Але є невигоди, перед котрими все це так блідне, що не зважаєш ні на бруд обстановки, ні на лабети, ні на вбогу, неохайну їжу. Най-гладесенький білоручка, найвипещеніший пестунчик, попрацювавши день в поті чола, так, як ніколи не працював на волі, їстиме й чорний хліб, і щі з тарганами. До цього ще можна звикнути, як і згадано в гумористичній арештантській пісні про колишнього білоручку, що потрапив на каторгу:
Дадуть капусти, ще й з водою, І їм, аж за ушми тріщить.
17 Дичич"*ьіИЙ
513
Ні; найважливіше за це все те, що кожен із новоприбулих до острогу через дві години по прибутті стає таким же, як і всі інші, стає у себе дома, таким же рівноправним хазяїном в острожній артілі, як і кожен інший. Він усім зрозумілий, і сам усіх розуміє, усім знайомий, і всі вважають його за свого. Не те з благородним, з дворянином. Хоч який він буде справедливий, добрий, розумний, його цілі роки ненавидітимуть і зневажатимуть усі, цілою масою; його не зрозуміють, а головне — не повірять йому. Він не друг і не товариш, і хоч і досягне він, нарешті, через роки, того, що його ображати не будуть, та все ж він буде не свій і повсякчас боляче усвідомлюватиме своє відчуження й самотність. Це відчуження створюється іноді зовсім без злоби з боку арештантів, а так, несвідомо. Не своя людина, та й годі. Нічого нема жахливішого, як жити не в своєму середовищі. Мужик, переселений з Таганрога в Петропавловський порт, зараз же знайде там такого ж самісінького російського мужика, зараз же збалакається й порозуміється з ним, а за дві години вони, чого доброго, любісінько заживуть собі в одній хаті чи в одному курені. Не те для благородних. Вони розділені з простолюдом глибочезною прірвою, і це помічається цілком тільки тоді, коли благородний раптом силою зовнішніх обставин сам справді, на ділі позбудеться колишніх прав своїх і обернеться на простолюдина. А то хоч ціле життя своє знайтеся з народом, хоч сорок років поспіль сходьтеся з ним, по службі, наприклад, в умовно-адміністративних формах, або навіть так, просто по-дружньому, у вигляді благодійника і в деякому розумінні батька,— ніколи самої суті не взнаєте. Все буде тільки оптичний обман, та й годі. Я ж знаю, що всі, геть усі, читаючи мою увагу, скажуть, що я перебільшую. Але я певен, що вона правильна. Я впевнився не книжно, не умоглядно, а в дійсності і мав задосить часу, щоб перевірити мої переконання. Можливо, згодом усі дізнаються, якою мірою це справедливо...
Події, як на те, з першого кроку підтверджували мої спостереження і нервово й болісно діяли на мене. Цього першого літа я блукав по острогу сам-самісінький. Я сказав уже, що був у такому стані духу, що навіть не міг оцінити й вирізнити тих із каторжних, котрі могли б любити мене, котрі й любили мене згодом, хоч і ніколи не сходилися зо мною на рівну ногу. Були товариші й мені, з дворян, але не здіймало з душі моєї всього тяга-ру це товариство, Не дивився б ні на що, здається,.£.-ті-
кати нема куди. І ось, наприклад, один із тих випадків, котрі з першого разу найбільше дали мені зрозуміти мою відчуженість і особливість мого становища в острозі. Цього ж таки літа, геть туди кі серпню місяцю, одного буденного ясного й спекотного дня, о першій годині пополудні, коли, як звичайно, всі відпочивали перед післяобідньою роботою, раптом уся каторга піднялась, як один чоловік, і почала шикуватися на острожному дворі. Я ні про що не знав до самої цієї хвилини. В цей час я іноді так бував заглиблений у самого себе, аж майже не помічав, що навколо діється. А каторга вже днів три глухо хвилювалась. Можливо, це хвилювання почалося й багато раніше, як зміркував я вже потім, мимохіть пригадавши дещо з арештантських розмов, а разом із тим і посилену сварливість арештантів, похмурість і особливо озлоблений настрій, що помічався в них останнім часом. Я пояснював це важкою роботою, нудними, довгими літніми днями, мимовільними мріями про ліси та про вільну воленьку, короткими ночами, за які трудно було досхочу виспатися. Можливо, все це й з'єдналося тепер докупи, в один вибух, але привід для цього вибуху був — їжа. Вже кілька днів останнім часом голосно скаржилися, обурювалися в казармах і особливо сходячись у кухні на обід та вечерю, були невдоволені кухарями, навіть спробували змінити одного з них, але зараз же прогнали нового й вернули старого. Одно слово, всі були в якомусь неспокійному настрої.
— Робота важка, а нас очеревиною годують,— забурчить, бувало, хтось на кухні.
— А не подобається, то бламанже замов,— підхопить другий.
— Щі з очеревиною, хлопці, я дуже люблю,— підхоплює третій,— бо смакує.
— А як усе тебе самою очеревиною годуватимуть, смакуватиме?
— Воно, звісно, тепер час м'ясний,— каже четвертий,— ми на цегельні мучимось-мучимось, після загаду тріскати ж хочеться. А з очеревини яка їжа!
— А не з очеревиною, то з усердям 1.
Jr — От хоч би ще взяти це усердя. Так і завзялися: очеревина та усердя. Яка ж це їжа! Є тут правда чи нема?
— Еге, харч поганий.
— А кишеню набиває, либонь.
— Не з твоїм розумом патякати про це.
— Аз чиїм же? Пузо ж моє. А всім би миром сказати претензію, і було б діло.
— Претензію?
— Авжеж.
— Мало тебе, видно, за цю претензію шмагали. Статуй!
— Воно правда,— буркотливо додає інший, який досі мовчав,— хоч і скоро, та не споро. Що ж мовлятимеш на претензії, ти ось що спершу скажи, голово з гамаликом?
— Ну й скажу. Коли б усі пішли, і я б тоді з усіма мовляв. Бідність, значить. У нас хто своє їсть, а хто й на самому казенному сидить.
— Ач завидько гостроокий! Розгорілися очі на чуже добро.
— На чужий коровай очей не поривай, а рано вставай та собі учиняй.
— Учиняй!.. Я з тобою до сивого волосу в цьому ділі торгуватимуся. Виходить, ти багатий, коли згорнувши руки сидіти хочеш?
— Багата тітка: є пес та кітка.
— А справді, хлопці, чого сидіти! Значить, годі їхнім дурощам потурати. Шкуру деруть. Чом не йти?
— Чом! Тобі, либонь, розжуй та в рота поклади; звик жоване їсти. Каторга, значить,— ось чому!
— Виходить що: посвари, боже, народ, нагодуй воєвод.
— Оце саме. Розгладшав восьмиокий. Пару сірих купив.
— Ну й не любить випити.
— Недавно з ветеринаром за картами побилися.
— Цілу ніч козиряли. Наш дві години прожив на кулаках. Федька казав.
— Того й щі з усердям.
— Ой ви й дурні! Та не з нашим місцем виходити.
— А от вийти всім, то й побачимо, як він виправдається. На тому й стояти.
— Виправдається! Він тебе по ідолах1, та ото .й виправдався.
— Та ще під суд віддадуть...
Одно слово, всі хвилювалися. В той час справді була в нас погана їжа. Та й усе вже одне до одного
насунуло. А головне — загальний тоскний настрій, повсякчасна затаєна мука. Каторжний уже з природи своєї сваркий і повстаючий; проте всі разом або великою купою повстають рідко.| Причина тому — постійна розбіжність думок. Це кожен із них сам відчував: ось чому й було в нас більше лайки, ніж діла. І, однак, цим разом хвилювання не минуло марно. Стали збиратися купками, розмовляли по казармах, лаялися, пригадували із злістю все управління нашого майора; вивідували всі таємнощі. Особливо хвилювалися деякі. У всякій такій справі завжди знаходяться призвідники, ватажки. Ватажки' в цих випадках, тобто у випадках претензій,— взагалі незвичайні люди, і не в самому острозі, а в усіх артілях, командах тощо. Це особливий тип, всюди споріднений своїми рисами. Це люди гарячі, перейняті прагненням справедливості і найнаївніше, найчесніше впевнені в її неодмінній, незаперечній і, головне, негайній можливості. Люди ці не дурніші за інших, бувають серед них навіть і дуже розумні, але вони занадто палкі, щоб бути хитрими й розважними.