І тому, коли він вигукнув, ідучи від Катерини Іванівни: "Ану, що ви скажете тепер, Софіє Семенівно?",— він, очевидно, ще перебував в якомусь зовні визивному, збудженому і бадьорому стані від недавньої перемоги над Лужиним. Але щось незрозуміле сталося з ним після цього. Коли він дійшов до квартири Капернаумо— ва, то відчув несподівано знесиленість і страх. В роздумі спинився він перед дверима з дивним запитанням:
"А чи треба казати, хто вбив Лизавету?" Запитання було справді дивне, бо він раптом, водночас, відчув, що не тільки не казати не може, але навіть і віддалити цю мить, хоч на якийсь час, неможливо. Він ще не знав, чому неможливо; він тільки відчув це, і ця тяжка свідомість власного безсилля перед необхідністю майже пригнітила йсіго. Щоб уже не розмірковувати й не мучитись, він швидко відчинив двері і з порога глянув на Соню. Вона сиділа, спершись ліктями на столик і закривши обличчя руками, але, побачивши Раскольникова, одразу ж підвелася і пішла йому назустріч, наче чекала його.
— Що було б зі мною, коли б не ви! — швидко промовила вона, зустрівшись з ним серед кімнати. Очевидно, їй тільки це й хотілося якнайшвидше сказати йому. Для того й чекала.
Раскольников пройшов до стола і сів на стілець, з якого вона тільки що встала. Вона стала перед ним за два кроки, точнісінько як і вчора.
— Що, Соню? — сказав він і раптом відчув, що голос його дрижить,— адже ж вся справа спиралася на "громадський стан і зв´язані з ним звички". Зрозуміли ви це?
Страждання відбилось на обличчі її.
— Тільки не говоріть зі мною, як вчора! — перебила вона його.— Будь ласка, не починайте. І так досить муки...
Вона поспішила усміхнутися йому, злякавшись, що він ще розсердиться за цей докір.
— Я через дурість свою звідти пішла. Що там тепер? Оце вже хотіла повернутись туди, та все думала, що от... ви зайдете.
Він розповів їй, що Амалія Іванівна вигонить їх з квартири і що Катерина Іванівна побігла кудись "правди шукати".
— Ой Боже мій! — схопилась Сонечка,— ходімте швидше... І вона взяла свою мантильку.
— Завжди одне й те саме! — скрикнув роздратовано Раскольников.— У вас тільки й на думці, що вони! Побудьте зі мною.
— А... Катерина Іванівна?
— А Катерина Іванівна вже, звичайно, вас не мине, зайде до вас сама, коли вже вибігла з дому,— буркотливо додав він.— Якщо вас не застане, ви ж і будете винні...
Соня в тяжкій нерішучості сіла знову на стілець. Раскольников мовчав, дивлячись вниз і щось обмірковуючи.
— Припустимо, Лужин тепер не захотів,— почав він, не зводячи очей на Соню.— Ну, а коли б він захотів або для чогось це йому потрібно було, він би запроторив вас у в´язницю, коли б не трапилися тут я та Лебезятников! Хіба не так?
— Еге ж,— сказала вона слабким голосом, і ще раз тривожно повторила, ніби не слухаючи його: — еге ж.
— А я ж і справді міг не прийти! А Лебезятников, той уже зовсім випадково нагодився. Соня мовчала.
— Ну, а коли б у в´язницю, що тоді? Пам´ятаєте, що я вчора говорив?
Вона знову не відповіла. Він трохи зачекав.
— А я думав, що ви знову закричите: "Ой, не говоріть, перестаньте!" — засміявся він, але якось наче силуючи себе.— Що ж, знову мовчання? — спитав він через якийсь час.— Адже ж треба про щось говорити? От мені саме цікаво було б дізнатись, як би ви розв´язали тепер одне "питання", як каже Лебезятников. (Він начебто починав плутатись). Ні, справді, я серйозно. Уявіть собі, Соню, що ви знали б усі наміри Лужина наперед, знали б (тобто напевно), що через них загинула б Катерина Іванівна, та й діти; ви теж, на додачу (бо ж ви себе ні за що маєте, через те й на додачу)— Поленька теж... бо їй судилася така ж дорога. Так от: коли б раптом усе це тепер на ваш розсуд віддали: йому, чи їм жити на світі, тобто чи Лужину лишитися живим і далі підлоту чинити, чи Катерині Іванівні помирати? То як би ви вирішили: кому з них умерти? Я вас питаю.
Соня занепокоєно на нього подивилась: їй щось особливе причулося в цій нетвердій мові, яка до чогось підходила здалека.
— Я вже передчувала, що ви про що-небудь таке спитаєте, — сказала вона, пильно дивлячись на нього.
— Гаразд; хай так; але, одначе, як же б вирішили?
— Навіщо ви питаєте про таке, чого бути не може? — з огидою сказала Соня.
— Виходить, хай краще Лужин живе і підлоту чинить! Ви й цього вирішити не насмілились?
— Та я ж Божої волі знати не можу... І нащо ви питаєте про те, чого не можна питати? Навіщо такі пусті запитання? Як може статися, щоб це від мого рішення залежало? І хто мене тут суддею поставив: кому жити, кому не жити?
— Та вже коли до Божої волі дійшло, то вже тут нічого не вдієш,— похмуро пробурмотів Раскольников.
— Кажіть краще прямо, чого вам треба! — отражение скрикнула Соня,— ви знову на щось наводите... Невже ви для того тільки прийшли, щоб мучити!
Вона не витримала і раптом гірко заплакала. В похмурій тузі дивився він на неї. Минуло хвилин з п´ять.
— А ти ж маєш рацію, Соню,— тихо промовив він нарешті. Раптом він перемінився; вдавано нахабний і безсило визивний тон його зник. Навіть голос враз ослаб.— Сам же я тобі сказав учора, що не прощення прийду просити, а майже з того от і почав, що прощення прошу. Це я про Лужина і Божу волю для себе говорив... Це я прощення просив, Соню...
Він хотів усміхнутись, але щось безсиле, щось недоговорене відбилося в його блідій усмішці. Він похилив голову і закрив обличчя руками.
І раптом дивне, несподіване відчуття якоїсь гострої ненависті до Соні пройшло по його серцю. І мовби здивувавшись і злякавшись цього відчуття, він раптом підвів голову і пильно глянув на неї, але побачив, що вона дивиться на нього збентеженим і до муки турботливим поглядом; тут була любов; ненависть його щезла, мов примара. Це було не те; він прийняв одне почуття за інше. Це тільки означало, що та хвилина минула. Знову він закрив руками обличчя і похилив голову. Раптом він зблід, підвівся з стільця, подивився на Соню і, нічого не мовлячи, пересів машинально на її ліжко.
Ця хвилина була дуже подібна, в його відчутті, до тієї, коли він, стоячи за спиною в старої і вже звільнивши з петлі сокиру, відчув, що вже "і миті не можна більше гаяти".
— Що з вами? — спитала злякана Соня.
Він не міг вимовити й слова. Він зовсім, зовсім не так гадав відкрити і сам не розумів того, що тепер з ним діялося. Вона тихо підійшла до нього, сіла на ліжко поруч і чекала, не зводячи з нього очей. Серце її колотилося і завмирало. Стало нестерпно: він повернув до неї бліде, як смерть, обличчя своє; губи його безсило кривилися, силкуючись щось вимовити. Жах пройшов в її серце.
— Що з вами? — повторила вона, злегка відстороняючись від нього.
— Нічого, Соню. Не лякайся... Пусте! Справді, коли розміркувати,— пусте,— бурмотів він з виглядом людини, що марить, зовсім не тямлячи себе.— Чого тільки я прийшов тебе мучити? — додав він раптом, дивлячись на неї.— Справді. Чого? Я все запитую себе про це, Соню...
Він, може, і запитував себе про це чверть години тому, але тепер, зовсім знесилений, промовив це, ледве усвідомлюючи, що каже, відчуваючи тільки безперервний дрож в усьому тілі.
— Ой, як ви мучитесь! — з стражданням в голосі промовила вона, вдивляючись в нього.
— Пусте все!.. От що, Соню (він раптом чогось усміхнувся, зовсім блідо й безсило, усміхнувся на якусь тільки мить),— пам´ятаєш, що я вчора обіцяв тобі сказати?
Соня тривожно чекала.
— Я сказав, ідучи, що, можливо, прощаюсь з тобою назавжди, але якщо прийду сьогодні, то скажу тобі... хто вбив Лизавету.
Вона раптом задрижала всім тілом.
— Ну, то от я й прийшов сказати.
— То ви це вчора серйозно...— ледве прошептала вона і швидко спитала, начебто раптом опам´ятавшись,— звідки ж ви знаєте?
Вона почала важко дихати. Обличчя її щодалі більше блідло.
— Знаю.
Вона помовчала якийсь час.
— Знайшли, чи що, його? — боязко спитала вона.
— Ні, не знайшли.
— То як же ви про це знаєте? — знову ледве чутно спитала вона і знову після майже хвилинного мовчання.
Він обернувся і пильно, пильно подивився на неї.
— Вгадай,— промовив він з тією ж скривленою і безсилою усмішкою.
Наче конвульсії пробігли по всьому її тілі.
— Та ви... мене... нащо ж ви мене так... лякаєте? — промовила вона, усміхаючись, мов дитина.
— Виходить, я з ним приятель великий... коли знаю,— говорив далі Раскольников, все ще невідривно дивлячись їй в очі, наче вже не мав сили відвести свого погляду,— він Лизавету ту... вбити не хотів... Він її... вбив ненароком... Він стару вбити хотів... коли вона була сама... і прийшов..., А тут увійшла Лизавета... Він тоді... і її вбив.
Збігла ще одна жахлива хвилина. Обоє все ще дивилися одне на одного.
— То не можеш угадати? — спитав він раптом, з таким відчуттям, наче кидався вниз з дзвіниці.
— Н-ні,— ледве чутно прошептала Соня.
— А подивись-но гарненько.
І тільки він сказав це, як знову колишнє, вже знайоме відчуття враз заледенило його душу: він дивився на неї і раптом в її обличчі начебто побачив обличчя Лизавети. Він добре запам´ятав вираз Лизаветиного обличчя, коли він підходив до неї тоді з сокирою, а вона відступала від нього до стіни, виставивши вперед руки, із зовсім дитячим переляком в очах, точнісінько, як маленькі діти, коли вони раптом починають чогось лякатись, дивляться нерухомо і неспокійно на той предмет, що їх лякає, відступаючи назад, і простягають вперед ручку, збираючись заплакати. Майже те ж саме сталося тепер і з Сонею: так само безсило, з тим же переляком, дивилася вона на нього якийсь час і раптом, виставивши вперед ліву руку, злегка, ледь-ледь уперлася йому пальцями в груди і повільно почала підводитися з ліжка, все далі від нього відстороняючись, і дедалі нерухомішим ставав її звернутий до нього погляд. Жах її зненацька передався і йому: такий самий переляк з´явився і в його очах, так само і він став дивитись на неї, і майже навіть з тією ж дитинячою усмішкою.
— Вгадала? — прошептав він нарешті.
— Господи! — вихопився страшний зойк з її грудей. Безсило впала вона на ліжко, лицем в подушки. Але за мить швидко підвелася, швидко присунулась до нього, схопила його за обидві руки і, міцно стискаючи їх, мов у лещатах, тонкими своїми пальцями, стала знову нерухомо, наче прикипівши, дивитись йому в очі.