навпроти Альони Іванівни... пам'ятаю... це я ясно пам'ятаю... солдати диван якийсь виносили і мене до стіни притиснули... а малярів — ні, не пам'ятаю, щоб маляри були... та й квартири відчиненої ніде, здається, не було. Так; не було...
— Та ти що! — гримнув раптом Разуміхін, неначе опам'ятавшись і зміркувавши щось, — маляри ж працювали в самий день убивства, а він же за три дні до того там був? Ти чого ж ото запитуєш?
— Тьху! переплутав! — ляснув себе по лобі Порфирій. — Чорт забирай, у мене з цією справою голова закрутилася! — звернувся він, немовби навіть вибачаючись, до Раскольникова, — нам же так важливо дізнатись, чи не бачив її хто часом, о восьмій годині, в тій квартирі, ото ж мені й здалося зараз, що ви теж могли б сказати... зовсім переплутав!
— То треба бути уважнішим, — похмуро зауважив Разуміхін.
Останні слова були сказані вже в передпокої. Порфирій Петрович провів їх аж до дверей надзвичайно люб'язно. Обидва вийшли потемнілі й похмурі на вулицю і якийсь час ішли, не мовлячи й слова. Раскольников глибоко перевів подих.
VI
—...Не вірю! Не можу вірити! — повторював здивований Разуміхін, з усієї сили намагаючись заперечити доводи Раскольникова. Вони підходили вже до номерів Бакалєєва, де Пульхерія Олександрівна й Дуня давно чекали їх. Разуміхін у запалі розмови по дорозі раз у раз спинявся, збентежений і схвильований уже самим тим, що вони вперше заговорили про це одверто.
— Ну й не вір! — відповів Раскольников з холодною і зневажливою усмішкою, — ти, за своїм звичаєм, не помічав нічого, а я зважував кожне слово.
— Ти підозріливий, тому й зважував... Гм... справді, я згоден, що тон Порфирія був якийсь дивний, і особливо цей мерзотник Замєтов!.. Ти маєш рацію, в його поведінці щось було, — але чому? Чому?
— За ніч обдумав.
— Та ні ж, навпаки! Коли б у них була ця безглузда думка, то вони всіма силами постаралися б її затаїти і приховати свої карти, щоб потім упіймати... А тепер — це зухвало і необережно!
— Коли б у них були факти, тобто справжні факти, або хоч які-небудь ґрунтовні підозріння, тоді б вони і насправді постарались приховати гру, сподіваючись ще більше виграти (а втім, давно б уже обшук зробили!). Але в них немає фактів, жодного, — все міраж, все з двома кінцями, сам здогад хисткий — от вони й намагаються зухвальством збити. А може, й сам озлився, що фактів немає, з досади й прохопився. А може, це й не без наміру було... Він людина, здається, розумна... Може, налякати мене хотів тим, що знає... Тут, брат, своя психологія... А втім, гидко це все пояснювати. Облиш!
— І образливо, образливо! Я розумію тебе! Але... оскільки ми вже тепер заговорили одверто (а це дуже добре, що заговорили, нарешті, одверто, я радий!), то вже я тобі прямо тепер признаюсь, що давно це в них помічав, цю думку, весь цей час, у ледь помітному тільки вигляді звичайно, як прощупування наосліп, але з якої ж речі навіть хоча б і просте прощупування! Як вони сміють? У чому тут корінь? Коли б ти знав, як я лютився! Що ж це таке: через те, що бідний студент, змучений злиднями та іпохондрією, напередодні жорстокої хвороби з маренням, яка, може, вже починалася в ньому (май собі!), підозріливий, самолюбивий, що знає собі ціну і шість місяців у себе в кутку нікого не бачив, у лахмітті і в чоботях без підошов, — стоїть перед якимись нікчемними квартальними і зносить їх знущання; а тут несподіваний борг на нього звалився, прострочений вексель із надвірним радником Чебаровим, смердюча фарба, тридцять градусів Реомюра,[3-26] важке повітря, натовп у кімнаті, розповідь про вбивство особи, в якої був напередодні, і все це — голодному! Та як тут не знепритомніти! І на самому цьому, на цьому все ґрунтувати! Чорт забирай! Я розумію, що це прикро, але на твоєму місці, Родько, я б зареготав їм просто в їхні пики, або краще: на-плю-вав би всім межи очі, та густіше, і роздав би на всі боки десятків зо два лящів, так, з розумом, як і завжди їх треба давати, та на тому б і покінчив. Плюнь! Підбадьорись! Сором!
"Він одначе це добре зобразив", — подумав Раскольников.
— Плюнь? А завтра знову допит! — промовив він гірко, — невже ж мені їм ще й пояснювати щось? Мені й те прикро, що вчора я принизився в трактирі до Замєтова...
— Чорт забирай! Піду сам до Порфирія! І вже ж притисну я його, по-родичівському, хай викладе мені все до кореня. А вже Замєтова...
"Аж нарешті догадався!" — подумав Раскольников.
— Стривай! — закричав Разуміхін, хапаючи його раптом за плече, — стривай! Ти помиляєшся! Я зміркував: ти помиляєшся! Ну яка ж це пастка? Ти кажеш, що запитання про робітників було пасткою? Зміркуй сам: ну коли б це ти зробив, чи міг би ти проговоритись, що бачив, як мазали в квартирі... і робітників? Навпаки: нічого не бачив, коли б навіть і бачив! Хто ж посвідчить проти себе?
— Коли б я те діло зробив, то вже неодмінно б сказав, що бачив і робітників і квартиру, — з неохотою і з очевидною огидою далі відповідав Раскольников.
— Та навіщо ж проти себе говорити?
— А тому що самі тільки простаки або вже зовсім недосвідчені новачки на допитах прямо і всі як один геть усе заперечують. Людина ж, хоч трохи розвинена і бувала, неодмінно старається признатись у якомога більшій кількості зовнішніх і невідпорних фактів; тільки причини їм інші підшукує, момент такий свій, особливий і несподіваний вкрутить, який їм зовсім іншого значення надасть і в іншому світлі їх виставить. Порфирій міг саме й розраховувати, що я неодмінно так відповідатиму і неодмінно скажу, що бачив, для правдоподібності, і при тому вкручу що-небудь на пояснення...
— Але ж він би тобі одразу й сказав, що за два дні робітників там бути не могло, і що, виходить, ти був саме в день убивства, о восьмій годині. На пустому б і збив!
— Та на оце саме він і розраховував, що я не встигну зміркувати і, звичайно, поспішу відповісти найправдоподібніше, та й забуду, що за два дні робітників не могло бути.
— Та як же це забути?
— Це найлегше! На таких от дурницях найпростіше і збивають хитрих людей. Що хитріша людина, то вона менш підозріває, що її на простому зіб'ють. Хитру людину саме на найпростішому й треба збивати. Порфирій зовсім не такий дурний, як ти гадаєш...
— Падлюка ж він після цього!
Раскольников не міг не засміятись. Та в ту ж мить дивними здалися йому його власні піднесення і охота, з якими він виклав останнє пояснення, тим часом як усю попередню розмову він підтримував з похмурою огидою, видно, вважаючи це необхідним.
"Добираю смаку в деяких пунктах!" — подумав він.
Але майже в ту ж мить він зненацька якось занепокоївся, немовби несподівана і тривожна думка вразила його. Хвилювання його зростало. Вони дійшли вже до входу в номери Бакалєєва.
— Іди сам, — сказав раптом Раскольников, — я зараз повернуся.
— Куди ти? Та ми ж уже прийшли!
— Мені треба, треба; справа одна... прийду через півгодини. Скажи там.
— Як собі хочеш, я піду за тобою!
— Що ж, і ти мене хочеш мучити! — скрикнув Раскольников з таким гірким роздратуванням, з таким розпачем у погляді, що в Разуміхіна й руки опустились. Якийсь час стояв він на ґанку і похмуро дивився, як Раскольников швидко йшов у напрямі свого провулка. Нарешті, зціпивши зуби і стиснувши кулаки, тут-таки поклявшись, що сьогодні ж вичавить Порфирія, як лимон, зійшов нагору заспокоювати вже стривожену довгою їх відсутністю Пульхерію Олександрівну.
Коли Раскольников підійшов до свого будинку, скроні його були в поту, і дихав він важко. Поквапливо піднявся він сходами, ввійшов у незамкнену свою квартиру й одразу ж защепнув двері. Потім, злякано і безтямно, кинувся в куток до тієї самої дірки в шпалерах, в якій колись лежали речі, засунув туди руку і якийсь час старанно обшукував дірку, обмацуючи всі куточки і всі складки шпалер. Не знайшовши нічого, він встав і глибоко перевів подих. Підходячи оце вже до ґанку Бакалєєва, він раптом уявив, що якась дрібничка, якийсь ланцюжок, запонка або навіть папірець, у який вони були загорнуті і на якому, можливо, є помітка, зроблена рукою лихварки, могли як-небудь тоді прослизнути і загубитись в якійсь щілинці, а потім раптом виступити перед ним несподіваним і невідпорним доказом.
Він стояв немовби в задумі, і дивна, принижена, напівбезтямна усмішка блукала на його губах. Він узяв, нарешті, кашкета і повільно вийшов з кімнати. Думки його плуталися. Замислено зійшов він у підворіття.
— Та ось вони самі! — вигукнув хтось голосно; він підвів голову.
Двірник стояв біля дверей своєї комірки і показував прямо на нього якомусь невисокому чоловікові, на вигляд схожому на міщанина, одягненому в щось подібне до халата, в жилетці; здалека він дуже скидався на бабу. Голова його, в засмальцьованому кашкеті, хилилася вниз, та й весь він був наче згорблений. Дрябле, зморшкувате обличчя його свідчило, що йому вже за п'ятдесят; маленькі заплилі очиці дивились похмуро, суворо і незадоволено.
— Що таке? — спитав Раскольников, підходячи до двірника.
Міщанин скосив на нього очі спідлоба й оглядів його пильно та уважливо, не поспішаючи; потім повільно повернувся і, не вимовивши й слова, вийшов з підворіття на вулицю.
— Та що таке! — скрикнув Раскольников.
— Та ось якийсь питав, чи тут студент живе, вас назвав і в кого живете. Ви саме нагодилися, я показав, а він і пішов. Чудно та й годі!
Двірник теж був трохи здивований, а проте, не дуже, і, трохи подумавши ще, повернувся і зайшов назад у свою комірчину.
Раскольников кинувся слідом за міщанином і одразу ж побачив його на другому боці вулиці; він ішов усе тією ж рівною і неквапливою ходою, уткнувши очі в землю і начебто щось обмірковуючи. Раскольников скоро наздогнав його, але якийсь час ішов позаду; нарешті порівнявся з ним і збоку зазирнув йому в обличчя. Той одразу ж помітив його, швидко оглянув, але знову опустив очі, і так вони йшли якусь хвилину поруч, не мовлячи й слова.
— Ви про мене питали... у двірника? — промовив, нарешті, Раскольников, але якось дуже тихо.
Міщанин нічого не відповів і навіть не глянув. Знову помовчали.
— Та що ви... приходите питати... і мовчите... та що ж це таке? — Голос Раскольникова уривався, і слова ніби не хотіли ясно вимовлятись.
Міщанин цього разу підвів очі і зловісним, похмурим поглядом подивився на Раскольникова.
— Убивця! — проказав він раптом тихо, але ясно і виразно...
Раскольников ішов поруч.