Хто знає, чи не пошкодував він, що сказав зайве? Але я і так усе зрозумів. Які б не були причини, що спонукали його шукати незалежності в глибинах морів, усе-таки він залишався людиною! Його серце відгукувалося на людські страждання, і він щедрою рукою допомагав пригнобленим!
І тут я зрозумів, кому призначалися мільйони, відправлені капітаном Немо в той пам'ятний день, коли "Наутилус" ввійшов у води охопленого повстанням острова Крит!
Глава дев'ята
ЗНИКЛИЙ МАТЕРИК
Наступного дня вранці, 19 лютого, до мене в каюту зайшов канадець. Я очікував цих відвідин. Вигляд у нього був дуже пригнічений.
— Ну, пане? — сказав він.
— Що ж, Неде! — відповів я. — Обставини склалися проти нас! [252]
— Ех! Треба ж було цьому окаянному капітану зупинити судно саме в ту годину, коли ми готувалися бігти!
— Ну, що ж, Неде! Йому потрібно було побувати у свого банкіра.
— Банкіра?
— Вірніше, у банку! Я під цим розумію океан, де багатства капітана знаходяться в більшій цілості, ніж у будь-якому державному банку.
І я розповів канадцю, що відбулося минулої ночі, потай сподіваючись навести його на думку ніколи не залишати капітана; але моя розповідь викликала в Неда Ленда лише гіркий жаль, що йому не довелося взяти участь у прогулянці на бойовище при Віго.
— Одначе, — сказав він, — не усе ще втрачено! Промахнувся гарпуном, так би мовити! Іншого разу будемо бити без промаху. Нинішнім вечором можна спробувати...
— Куди лягає курсом "Наутилус"? — запитав я.
— Не можу знати, — відповів Нед.
— Ну, що ж! Опівдні ми про це довідаємося.
Канадець пішов до Конселя. А я, одягнувшись, вийшов у салон. Показання компаса були невтішні. Курс "Наутилуса" лежав на півдешю-півдеино-захід. Ми обернулися спиною до Європи.
Я з нетерпінням очікував моменту, коли координати місцевості будуть позначені на карті. Близько половини дванадцятої резервуари спорожнилися, і наше судно спливло на поверхню океану. Я кинувся на палубу. Нед Ленд випередив мене.
Жодної ознаки землі навколо. Нічого, крім неозорої водної пустелі. Лише кілька вітрил на обрії. Кілька вітрильних суден, які, вочевидь, ждали попутного вітру, щоб обігнути мис Доброї Надії, який прилягає до мису Сап-Рок. Небо затягли хмари. Усе віщувало бурю.
Нед був розлючений. Він напружував зір, намагаючись проникнути поглядом крізь туман, що застеляв обрій. Він ще не втрачав надії, що за цією туманною завісою лежить бажана земля.
Опівдні проглянуло сонце. Помічник капітана, скориставшись цим моментом, визначив його висоту. На морі починався шквал, ми знову пішли під воду, і люк був закритий.
Годиною пізніше, поглянувши на карту, я побачив, що ми знаходимося під 16° 17' довготи і 33°22' широти, за сто п'ятдесят льє від найближчого берега. Про втечу нічого було і думати. Можете уявити гнів канадця, коли я повідомив йому координати місцевості. [253]
Я зі свого боку особливо не журився. Наче тяжкий вантаж звалився з моїх пліч, і я міг досить спокійно узятися за свої звичайні заняття.
Увечері, близько одинадцятої годин, до мене зовсім зненацька зайшов капітан Немо. Він дуже люб'язно довідався, чи не стомила мене минула безсонна ніч. Я відповів заперечно.
— У такому разі, пане Аронаксе, я пропоную вам взяти участь в одній цікавій екскурсії.
— Дуже люб'язно з вашого боку, капітане.
— Ви опускалися в морські глибини вдень, при сонячному світлі. Чи не бажаєте подивитися на морське дно темної ночі?
— З великою охотою!
— Попереджаю вас, що прогулянка буде втомливою. Йти доведеться далеко. Підніматися на гору. Дороги тут не зовсім зручні.
— Усе це тільки збуджує мою цікавість, капітане. Я готовий супроводжувати вас.
— Ходімо ж, пане професоре! Потрібно одягнути скафандр. Ввійшовши в гардеробну, я не зустрів там ні моїх супутників, ні матросів з екіпажу. Ніхто з них, вочевидь, не брав участі в нічній екскурсії. Капітан Немо, проти звичаю, не запропонував мені взяти із собою Неда або Конселя.
Через кілька хвилин ми були готові. На спину нам причепили резервуари з великим запасом повітря, але електричними ліхтарями нас не забезпечили. Я звернув на це увагу капітана.
— Вони нам не знадобляться, — відповів він.
Мені здалося, що я погано розчув, але вдруге запитати вже не міг, тому що голова капітана сховалася під металевим шоломом. І я слідом за ним надяг на голову цю мідну кулю; у руку мені вклали ціпок із залізним наконечником; і кілька хвилин потому ми, після звичних дій, ступили на дно Атлантичного океану на глибині трьохсот метрів.
Наближалася північ. Глибокий морок панував у морських глибинах, але капітан Немо вказав на червонувату пляму в двох милях від "Наутилуса", схожу на віддалену заграву. Вогонь? З якого джерела він виходив? І як міг вогонь горіти в рідкому середовищі? Я не знаходив пояснень. Але як би то не було, світоч, що мерехтів полегшував нам шлях; світив він, щоправда, неяскраво, але я незабаром освоївся з цим червонуватим напівсвітлом. І тут я зрозумів, що в цих умовах апарати Румкорфа дійсно були б зайві.
Я йшов поруч із капітаном Немо назустріч дороговказному вогнику. Дно, рівне спочатку, непомітно піднімалося. Ми йшли [254] великими кроками, спираючись на ціпки; але все-таки посувалися повільно, бо ноги грузли в суцільному місиві водоростей і дрібного каміння.
Ми йшли, а над головою чувся дрібний частий стукіт. Шум підсилювався, немов там, над нами, вибивали барабанний дріб. Незабаром я зрозумів причину цього шуму. Над океаном йшов дощ. Я мимоволі подумав, що дощ може промочити мене до кісток! У воді промокнути від дощу! Але я мало не розреготався. Яка безглузда думка! Треба сказати, у скафандрі зовсім не відчуваєш, що знаходишся у воді, і зауважуєш тільки, що навколишнє середовище трохи щільніше повітря.
Йшли ми близько півгодини. Дно ставало кам'янистим. Медузи, мікроскопічні ракоподібні, морські пера випромінювали слабке фосфоресціююче світло. Я мигцем бачив купи каміння, покритого цілими мільйонами тварин, схожих на квіти, і пасмами водоростей. Ноги ковзали по грузькому килимі з морських рослин, і, якби не було ціпка, я не раз упав би. Обернувшись, я усе ще бачив світло від прожектора "Наутилуса", що починало бліднути в міру того, як ми віддалялися від судна.
Накопичення каменів на океанському дні, про яке я щойно згадав, усе-таки носило на собі сліди упорядкованості, незбагненної для мене. Мою увагу привернули гігантські борозни, що губилися в мороці. Спостерігалися й інші дивні явища. Але я не допускав і думки про подібну можливість. Мені здавалося, що під свинцевими підошвами моїх чобіт хрустять висохлі кістки. Чи не йдемо ми полем, засіяним кістками? Я хотів звернутися з питанням до капітана, але мова знаків, яким він обмінювався з товаришами під час підводних екскурсій, мені була, на жаль, невідома!
Тим часом червонувате світло, що слугувало нам путівником, ставало усе яскравіше; немов заграва віддаленої пожежі висвітлювала обрій. Вогонь серед водної стихії неабияк збуджував у мені цікавість. Чи не породжувалося це світіння дією електричної енергії? Чи не був я очевидцем явища природи, ще невідомого нашим ученим? І чи не рукою людини — майнула в мене думка — підтримується це підводне вогнище? Чи не зустріну я в глибинних шарах океану друзів і однодумців капітана Немо, які живуть своєрідним життям, як і він? І чи не побачу я тут цілу колонію вигнанців, котрі знехтували земні умовності, котрі шукали і здобули незалежність у глибинах океану? Божевільні і химерні припущення буквально роїлися в моїй голові. [255]
І в тому стані крайнього збудження, у якому я перебував, виявившись у країні чудес, мені уявлялося цілком природним зустріти в морських глибинах одне з тих підводних міст, про які мріяв капітан Немо!
Наш шлях висвітлювався усе яскравіше і яскравіше. Білувате сяйво виходило з вершини гори, що височіла на рівні вісімсот футів. Але це сяйво було лише відображенням світлових променів, переломлених у шарах води. Саме вогнище, джерело цього непоясненного сяйва, знаходилося по той бік гори.
По лабіринту кам'яних брил, що захарастили дно Атлантичного океану, капітан Немо крокував упевнено. Він добре знав цей похмурий шлях! Очевидно, він так часто проходив тут, що не боявся заблудитися. Я йшов за ним цілком спокійно. Він уявлявся мені якимось генієм морів! Я милувався його високою постаттю, що вимальовувалася чорним силуетом на тлі заграви.
Була перша година ночі. Ми підійшли вже до підошви гори. Але, щоб піднятися по її крутосхилу, доводилося іти иеходжени-ми стежками серед густої лісової хащі.
Так! Тут були хащі мертвих, позбавлених листя і життєвих соків дерев, що скам'яніли під дією солей у воді. І серед цієї викопної хащі там і тут здіймали свої вершини гігантські сосни. То був ліс, що перетворився на кам'яне вугілля, але вугілля, що ще не злежалося шарами! Ліс, котрий ще тягся нагору, чіпляючись корінням за розмитий грунт. І його скам'янілі галузі, точно вирізані з чорного паперу, чітко вимальовувалися на тлі вод. Уявіть собі Гарц, ліс на схилах гір, який опинився на дні морському! Гірські стежки заросли водоростями, зокрема фукусами, між якими копошилася сила-силенна ракоподібних істот. Я йшов, піднімаю--чись на скелі, крокуючи через повалені стовбури дерев, розриваючи морські ліани, що утворили живопліт серед омертвілих деревних кістяків, лякаючи риб, що пурхали з гілки на гілку, немов птахи. Захопившись, я не відчував утоми. Я йшов слідом за своїм невтомним вожаком.
Яке видовище! Якими словами описати його? Якими барвами зобразити підводні дерева і скелі, з їхніми підніжжями, зануреними в морок, з їхніми вершинами, забарвленими в пурпур загра-? вою віддалених вогнів, відбитих у водах? Ми піднімалися иа. стрімчаки, що слідом за нами обрушувалися з глухим гулом лавини. А обабіч стежки зяяли похмурі галереї, у яких губився погляд. І раптом перед нами відкривалися широкі галявини, здавалося, розчищені рукою людини, мимоволі наводячи на думку, [256] що от-от назустріч нам вийде який-небудь мешканець цих підводних країн!
Капітан Немо усе йшов уперед. Я не хотів відставати і бадьоро крокував слідом за ним. Ціпок був мені опорою. Один хибний крок, і тобі грозила загибель на цих вузьких манівцях, прокладених па краю прірви! Але я крокував упевнено, не відчуваючи запаморочення.