Тепер мені треба сідати до праці, а тебе я попросив би за ці дні докінчити ще англійську кореспонденцію… Що ти скажеш, наприклад, про фірму "Г.-Х.-Ф. Бурместер і компанія" в Гамбурзі? – запитав він уже в переході. – Імпортна і експортна контора… Я знаю її шефа і певен, що він ухопиться за таку пропозицію…
Розмова ця відбулася наприкінці травня тисяча вісімсот п'ятдесят сьомого року, а на початку червня Христіан уже виїхав через Бюхен до Гамбурга… То була велика втрата для клубу, міського театру, "Тіволі" і всіх аматорів веселих розваг. Місцеві suitiers у повному складі, серед них доктор Гізеке й Петер Дельман, прийшли на вокзал попрощатися з Христіаном, принесли йому квіти, навіть сигари і реготали, аж за боки бралися, – мабуть, згадували ті історії, що він їм розповідав. Наостанці адвокат Гізеке під схвальні вигуки товариства приколов Христіанові на пальто великий котильйоновий орден з позолоченого паперу. Той орден Кришанові Будденброкові за видатні заслуги дали мешканки одного будинку неподалік від гавані, гостинної оселі, де вечорами перед входом висів червоний ліхтар і де завжди панувала веселість…
Розділ четвертий
Унизу задзеленчав дзвоник, і пані Грюнліх за своєю новою звичкою вибігла на сходи й перехилилася через біле лаковане поруччя поглянути, хто прийшов. Та не встигли відчинитися двері, як вона різким порухом подалася вперед, тоді відскочила, однією рукою притулила хусточку до рота, другою підібрала спідниці і, навіть не випроставшись, поспішила нагору… На сходах до третього поверху вона зустріла мамзель Юнгман і ледь чутно шепнула їй кілька слів, на що Іда з радісного переляку відповіла по-польському, щось ніби "Муй боже кохани!"
Пані Будденброк якраз сиділа в кімнаті з краєвидами і двома великими дерев'яними спицями плела чи то шаль, чи скатерку. Була одинадцята година ранку.
Раптом у ротонді з'явилася служниця, постукала в скляні двері і, підійшовши перевальцем до господині, подала їй візитну картку. Пані Елізабет узяла її, поправила окуляри, якими послуговувалась, коли сідала до плетива, прочитала картку, тоді звела очі на рум'яне обличчя служниці, ще раз прочитала і глянула на дівчину. Нарешті сказала приязно, але твердо:
– Що ти мені принесла, голубко? Що це означає, га?
На картці стояло: "Кс. Ноппе і компанія", але "Кс. Ноппе", а так само й "і" було товсто закреслене синім олівцем, лишилася тільки "компанія".
– Там, пані, прийшов якийсь чоловік, – мовила служниця, – тільки не вміє по-німецькому і якийсь дуже кумедний…
– Проси його сюди, – сказала пані Елізабет, збагнувши, що з нею хоче побачитись саме та "компанія".
Дівчина вийшла. Незабаром скляні двері знову відчинилися і впустили якусь приземкувату постать, що спинилася в темній глибині кімнати й щось протягло вимовила, начебто:
– Маю честь…
– Добрий день, – сказала пані Елізабет. – Може, підійдете ближче?
Вона легенько сперлася рукою на подушечку й трохи підвелася, бо ще не знала, чи їй годиться вставати…
– Дозволю собі… – мовив гість тим самим лагідно-співучим, протяглим голосом і, чемно схилившись, ступив два кроки, тоді знову спинився, шукаючи очима чи то стільця, чи місця, де б можна було покласти капелюха і палицю з закрученою роговою ручкою завдовжки з добрих півтора ліктя, бо все те він захопив з собою до кімнати.
То був чоловік років сорока, огрядний, з короткими руками й ногами, в розстебнутому сурдуті з грубого брунатного сукна, в світлій квітчастій Жилетці, туго напнутій на животі, на якій красувався золотий ланцюжок від годинника, прикрашений справжнім букетом, цілою колекцією брелоків в рогу, кістки, срібла та коралів, і в надто коротких штанях невиразного сіро-зеленого кольору, пошитих, мабуть, з незвичайно цупкої тканини, бо їхні холоші колесом без єдиної зморшки спадали на короткі широкі черевики. Кругла голова з приплющеним носом, ріденькими русявими вусами, що тороками нависали над ротом, і таким самим рідким, скуйовдженим чубом була схожа на тюленячу. Зате борідка в ямці під спідньою губою, на противагу вусам, відстовбурчувалась, як щітка. Неймовірно товсті, гладкі щоки так розрослися вгору, що від очей лишилися тільки дві вузенькі блакитні щілинки, в куточках яких збиралися зморшки. Все це надавало його набряклому обличчю дивного виразу: злісного і водночас безпорадного, зворушливо-простодушного. Від невеличкого підборіддя у вузьку білу краватку прямовисно спадала воласта шия, яку навіть важко було уявити в стоячому комірці. Нижня частина обличчя, щоки, ніс, шия і потилиця зливалися в суцільну, безформну подушку… Шкіра на тому роздутому м'ясиві була так туго натягнена, що біля вух і обабіч носа взялася червоними плямами. В одній руці, коротенькій, гладкій і білій, гість тримав палицю, а в другій – зеленого тірольського капелюха, прикрашеного пучком шерсті із сарни.
Пані Елізабет зняла окуляри; не знаючи, чи їй годиться сісти, чи встати, вона все ще спиралася на подушечку.
– Чим можу служити? – мовила вона ввічливо, але твердо.
Тоді незнайомий рішуче поклав капелюха й палицю на віко фісгармонії, вдоволено потер звільнені руки, щиро глянув на пані Елізабет світлими, заплилими очицями й сказав:
– Вибачте, ласкава пані, за картку: не було під рукою іншої. Мене звуть Перманедер, Алоїз Перманедер із Мюнхена. Може, чули вже моє прізвище від своєї шановної доні…
Все це він сказав кострубатою говіркою, голосно, з простацькими інтонаціями, ковтаючи окремі звуки, і довірливо підморгнув їй своїми очима-щілинками, що, певне, означало: "От ми й порозумілися…"
Тепер пані Елізабет зовсім підвелася, схилила набік голову і, простягнувши руки, рушила йому назустріч.
– Пан Перманедер! То це ви? Звичайно, моя дочка розповідала про вас. Я знаю, як багато ви зробили, щоб їй було приємно й цікаво гостювати в Мюнхені… Отже, доля закинула вас до нашого міста?
– Ошелешив вас, га? – мовив пан Перманедер; він сів у крісло, на яке йому елегантним рухом показала господиня, і почав задоволено потирати обома руками свої коротенькі стегна…
– Пробачте, що ви сказали? – перепитала пані Елізабет.
– Ошелешив вас, бачу! – відповів пан Перманедер і перестав терти коліна.
– Дуже мило, – сказала пані Елізабет, нічого не зрозумівши, але вдала задоволену і відкинулась на спинку канапи, склавши на колінах руки.
Проте гість помітив її розгубленість; він подався вперед і, бозна-чому описавши коло, насилу вимовив:
– Кажу, що я вас… теє-то як його… здивував, шановна пані!
– Авжеж, любий пане Перманедере, це правда! – радісно потвердила пані Елізабет.
Настала пауза. Щоб її чимось заповнити, пан Перманедер протягло зітхнув:
– Ото хрест тяжкий!
– Гм… що ви сказали? – запитала господиня й трохи відвела вбік очі.
– Хрест тяжкий, кажу! – на весь голос, майже сердито проказав пан Перманедер.
– Дуже мило, – примирливо мовила пані Елізабет.
Таким чином ця тема теж була вичерпана.
– Дозвольте поцікавитись, – озвалася пані Елізабет, – що вас примусило вибратися в таку далеку дорогу, шановний добродію? З Мюнхена сюди не близький світ…
– Один справуночок! – відповів пан Перманедер і помахав коротенькою рукою. – Невеличкий справуночок з броварнею у Валькмюле, шановна пані!
– Ах, правда, ви ж торгуєте хмелем, любий пане Перманедере! "Ноппе і компанія", еге ж? Повірте мені, я не раз чула від свого сина консула дуже гарні відгуки про вашу фірму, – ввічливо мовила вона.
Проте пан Перманедер почав скромно відмагатися:
– Воно то так, але це все пусте. Головне, що мені страх хотілося навідати вас, шановна пані, й знову побачити пані Грюнліх! А як уже закортить, то ніяка дорога не страшна!
– Дякую вам! – щиро мовила пані Елізабет і ще раз простягла йому руку, вже долонею догори – Але треба сказати дочці, якого ми маємо гостя! – додала вона, підвелася й підійшла до вишитої сонетки, що висіла біля скляних дверей.
– Боже святий, яка мені буде радість! – вигукнув пан Перманедер і повернувся разом з кріслом до дверей.
– Попроси сюди пані Грюнліх, голубко, – наказала пані Елізабет служниці.
Вона сіла назад на канапу, і панові Перманедеру довелося знову обертатися разом з кріслом.
– Яка мені буде радість… – ще раз неуважно проказав він, оглядаючи шпалери, велику чорнильницю з севрської порцеляни на секретері й гарні меблі. Тоді кілька разів підряд промовив: – Ото хрест тяжкий! – і заходився терти коліна й без видимої причини тяжко зітхати. І так майже весь час, поки з'явилася пані Грюнліх.
Вона явно причепурилася: одягла світлий корсет, поправила коси. Лице в неї було свіжіше й краще ніж будь-коли. В куточку рота лукаво показувався кінчик язика…
Тільки-но вона зайшла, як пан Перманедер зірвався на ноги і навдивовижу моторно кинувся їй назустріч. Усе в ньому ожило. Він схопив її за руки, потис їх і вигукнув:
– А ось і пані Грюнліх! Слава тобі господи! Вітаю вас! Ну, як вам тут велося, га? Що ви тим часом поробляли в цьому північному краї? Господи Ісусе, мені аж памороки забило з радості! Не забули ще міста Мюнхена і наших гір? Ото ми погуляли з вами, еге ж? Матері його ковінька! А тепер знову побачились! Хто б сподівався…
Тоні також привітала пана Перманедера дуже жваво, присунула стільця до його крісла і разом з ним почала згадувати про перебування в Мюнхені… Тепер розмова пливла легко, пані Елізабет, прислухаючись до неї, поблажливо й підбадьорливо кивала панові Перманедеру, подумки перекладала на літературну мову той чи інший його вислів, і коли їй це вдавалось, задоволено відхилялася на спинку канапи.
Панові Перманедеру довелося ще раз, тепер уже пані Антонії, пояснити, чого він приїхав, але "справуночкові" з броварнею він вочевидь надавав так мало ваги, що скидалося на те, ніби йому в місті зовсім нема чого робити. Натомість він з великою цікавістю розпитував про другу дочку й про синів пані Елізабет і голосно жалкував, що нема Клари й Христіана, бо "завше мав охоту зазватися з цілою родиною…".
На питання, скільки він пробуде в місті, пан Перманедер відповів дуже невиразно. Та ось пані Елізабет сказала:
– Мій син от-от має надійти на сніданок; може, зробите нам таку приємність, пане Перманедере, і пригоститесь чим бог послав?..
Не встигла вона докінчити, як пан Перманедер прийняв запрошення так радо, немов тільки й чекав на нього.
Прийшов консул.