Огляньтеся довкола і скажіть: личить за такої години спати командирові корабля чи ні?
— А що таке... Що таке, добродію Слідопите? — промимрив Ken, ще не зовсім прочумавшись.— Ви що, може, теж пристали вже до спілки буркунів? Я ще й захоплювався вашою кмітливістю, коли ви без компаса й без нічого проводили нас через найнебезпеч-ніші мілини Освего, а відколи ми на кораблі, я був у не меншім захопленні від вашого послуху й витримки. Чесно кажучи, я ніколи не чекав почути від вас такий гіркий докір.
— Щодо мене, добродію Кепе, то я свідомий того, хто я за покликанням, і це не дає мені права вказувати іншим, —що і як їм робити. Проте ми не повинні забувати, що з нами Мейбл Дангем, а вона зовсім іншої, ніж ми з вами, природи: це ніжне, як янгол, створіння,— власне, таке, яким і має бути дівчина. Отож я говорю від її імені, а не від себе.
— Ага, ага... починаю розуміти... Вона, дорогий друже, дівчина й справді хороша, проте їй, як вояковій дочці й небозі справжнього мореплавця, не годилося б ставати надто страхопудливою, надто м'якотілою у якийсь там шторм. Що вона, перелякалася?
— Зовсім ні, що ви! Мейбл хоч і жінка, проте розсудлива і вміє триматися. Я від неї жодного слова не чув про все, що робилося на борту, хоча вона воліє, добродію Кепе, щоб Джаспера—Прісну Воду поставили знову на своє місце і все на тендері стало, як було. Така вже людська натура!
— А я з цьому і не сумніваюся! Зразу видно, що жінка, та ще й зДангемів.! У ■•неї будь-яка погань краща за її рідного 'дядька і знає більше за старого мореплавця! Отака вона, людська вдача, добродію Слідопите. Та дідько мене забери, коли я хоч на крок відхилюся ліворуч або праворуч від свого курсу через так звану людську вдачу якогось двадцятирічного зухвалого дівчиська чи хоч би й...— тут Кеп притишив голос,— чи через, когось із тих, що виструнчуються на парадах п'ятдесят п'ятого піхотного полку його королівської величності! Не для того я провів цілих сорок років на морі, щоб на цій сажав-ці мене вчили якоїсь там людської натури... А все ж таки й затятий цей ураган! Такий вітер бере, ніби сам Борей 1 власноручно роздуває міхи... Але що то бовваніє за вітром?— раптом промовив Кеп, протираючи очі.— Земля! Не будь я Кеп, якщо то не земля! Земля, та до того ж ще й гориста.
Слідопит не відразу відповів, а тільки похитав головою, занепокоєно спостерігаючи за Кеповим обличчям.
1 Борей—бог північного вітру в міфології стародавніх греків.
2 Лонг-Айленд — острів біля північно-східиого узбережжя США (входить д,о штату Нью-Йорк).
— Земля! Це так само певно, як і те, що ми на "Вітрогоні",— повторив Кеп. — Берег з підвітряного боку,, десь за лігу від нас, та ще й із цілим поясом бурунів попереду, чистісінько таких, як на Лонг-Айленді2.
— Ну і як це для нас — добре чи зле? —■ запитав, нарешті,. Слідопит.
— Ги; добре чи зле?.. Певне, ні те, ні друге. Ні, пі, доброго в тім нічого нема. Ну, а щодо злого, то моряк нічого не повинен боятися. Адже ви ніколи не падаєте духом і нічого не лякаєтеся в лісі, правда ж, друже?
— Я цього не скажу... Цього не скажу. •Коли велика небезпека, я перш докладаю всіх зусиль та умінь, аби встановити, що то за небезпека та звідкіля вона загрожує, а тоді вже роблю все можливе, щоб уникнути її, а то мій скальп давно вже сох би десь у мінгів у вігвамі. Але тут, на озері, я не здатний відшукувати стежок, і тому вважаю за свій .обов'язок підкорятися розпорядженням інших; однак ми не повинні забувати, що у нас на борту є ще й Мейбл Дангем... Та ось і її батько, а він, безумовно, теж не може бути байдужим до долі своєї дитини.
-г— Ми, здається, опинилися в небезпечному становищі, шуряче,— промовив сержант, підійшовши до них.— Я роблю цей висновок після розмови, яку щойно мав з двома нашими матросами на бакові, а вони кажуть, що вже не можна підняти жодного вітрила, тим часом вітер такий сильний, що за годину-дві нас, чого доброго, ще викине на берег. Гадаю, це вони наговорили мені не просто з ляку...
Ken замість відповіді тільки сумно глянув на "незнайомий берег, а потім кинув злісний погляд у підвітряний бік, буцімто хотів викликати вітер на герць.
— Може б, краще, щуряче,— вів далі сержант,— послати за Джаспером і порадитися, як бути далі? Тут нам нічого боятися французів, а за даних обставин, доки є час, хлопець ще, може, якось порятує нас.
— Гай-гай!.. Саме оці кляті обставини й заварили всю цю кашу. Але кличте вже, хай прийде. Одне-двоє запитань, і я з нього вивуджу все, що нам треба, ось побачите!
Не встиг ще твердолобий Ken до кінця висловити свою вимушену згоду, як сержант уже послав по Джаспера. Хлопець тієї ж миті з'явився. Вся його зовнішність, вираз обличчя й рухи виказували покору, гіркоту приниження і, як видалося всім присутнім, докір їм за те, що вони його ошукали. А хлопець, ледве ступивши на палубу, вже встиг швидким і тривожним поглядом обвести все довкола, намагаючись визначити, де вони знаходяться. І, здавалося, одного погляду було досить, щоб він побачив, яка їм загрожує небезпека. Спочатку він, як звичайно роблять усі моряки, глянув на небо з підвітряного боку, потім обвів очима обрій аж до скелястих берегів, на які їх гнав вітер, і вмить збагнув усе.
— Я покликав тебе, — промовив Ken, схрестивши на грудях руки й похитуючися з великою гідністю,— я покликав тебе, аби дещо дізнатися про гавань, до якої ми йдемо. Маємо в серці надію, що, хоч ти й дихаєш на нас вогнем, проте не бажаєш потопити всіх, особливо жінок; сподіваюся, ти вчиниш по-джентльменському, як і личить чоловікові, й допоможеш нам завести тендера у якусь тиху місцину, щоб перечекати оцей ураганчик.
— Я радше сам загину, аніж що зле скоїться з Мейбл Дангем! — з усією серйозністю відповів хлопець.
— От бачите, от бачите! — радо вигукнув Слідопит, дружньо поплескуючи Джаспера по плечу.— Цей хлопець у сто разів надійніший за найкращий компас, котрий виводить людей на вільний шлях із найгустіших нетрів! Смертельний гріх навіть думати про нього зле!
— Гм! — промимрив Кеп.— Чому це "особливо жінок", буцімто їм загрожує якась особлива небезпека. Нічого, юначе: ми, як справжні моряки, якось порозуміємося. Скажи, ти часом не знаєш у тій стороні, куди нас жене вітер, якої-небудь гавані?
— Ні, не знаю. Тут, у цьому кінці озера, є велика затока, проте' ніхто з нас певних відомостей про неї не має, до того ж туди дуже важко заходити.
— Ну, а цей берег під вітром?.. Тут, здається, теж не дуже сховаєшся?
— Це зовсім дикий берег, і він тягнеться до гирла Ніагари в один бік і до Фронтена-ка — в другий. Як мені розповідали, на північ і на захід від нього нема нічого, крім лісів та диких прерій.
— Ну,— слава богу, хоч французів тут нема! А. диких племен у цих краях багато?
— Індіян здибаєте скрізь, куди тільки підете, хоча й небагато. Зовсім випадково їхній загін можна зустріти будь-де на цьому узбережжі, а часом можна провести тут місяці й жодного в вічі не бачити.
•— Виходить, щодо цих негідників, то ми повинні покластися тільки на щасливу випадковість... Тож не будемо критися, добродію Вестерне... Скажи, коли б у тебе не оця пре-неприємна оправа з французами, що б ти зробив за даних обставин з тендером?
<—< Я набагато молодший і не такий досвідчений моряк, як ви, добродію Кепе,— скромно почав Джаспер,— отож хтозна, чи личить мені давати вам поради.
— Авжеж, авжеж... Це всім відомо... За звичайних обставин воно й не личило б. Але-це незвичайний випадок, та ще й обставина; до того ж на цій прісноводій сажавці, можна сказати, свої особливості, отже, коли все зважити, то ти смієш,давати поради навіть рідному батькові. Твоє діло, в кожному разі,: сказати свою думку, а вже вирішувати — слушна вона чи ні, буду, виходячи з власного досвіду, я. —
— Я вважаю, сер, що не пізніше як за. дві години треба ставати на якір.
— На якір?? Тут, на озері?!
— Звичайно, не на цьому місці, сер,..а он., там, біля землі. • : : .
— Та невже б ти зумів, Прісна Водо, ки-; нути якір під навітряним берегом ,у~ .тшш страшний шторм! : ^ :■;
— Якби я хотів урятувати судно; я € тільки так і зробив, добродію Кепе.
— Пф'ю-ю-у! — аж присвиснув Ken.— Ця прісна вода — чисте непорозуміння! Що ти, що ти, чоловічеі За свої сорок один рік служби — а почав я з юнги — чогось подібного я не чув і не бачив! Та я скорше погоджуся викинути за борт усі якорі разом з ланцюгами й тросами, ніж стану винуватцем такого безглуздя!
— Так* ми —завжди робимо на цьому озері, коли потрапляємо в скрутне становище,— чемно заперечив йому Джаспер.— Може, якби нас краще вчили, ми б могли щось краще придумати.
— Звичайно, могли б! Ні, ні, мене ніхто не підіб'є на такий гріх супроти того, чого мене навчили. Та я не смітиму людям на очі показатися на Сенді-Гукові1, якщо втну отаку дурницю. Навіть Слідопит і той більше •тямить у морському ділі, тож і не дасть такої поради, як оце я почув. Що ж, Прісна Водо, можеш собі повертати назад, звідки прийшов.
1 Сенді-Гук — маяк і фортеця при вході в Нью-Йоркську затоку.
Джаспер мовчки вклонився й пішов, і коли він уже спускався по трапу, всі присутні звернули увагу на те, як він на мить затримався й —ще раз тривожно обвів поглядом видноколо —з— підвітряного боку та гористу землю за вітром і тільки тоді, вкрай засмучений і занепокоєний, спустився вниз.
РОЗДІЛ XVII
Вперто виверти старі ялозив, То сплітав нові усім на подив; Перечив би усьому до цих пір, Та тільки нагла смерть спинила спір.
Каупер
С олдатку нудило від хитавиці, тож Мейбл Дангем перебувала в кормовій каюті, де її одну й застав Джаспер, якому сержант милостиво дозволив зайняти своє попереднє місце. Ми приписали б нашій героїні більш ніж треба наївності, коли б сказали, ніби в її душу після арешту Джаспера не закралися ніякі підозри; але ми були б і не справедливі до її гарячих почуттів та щирого^ серця, якби не сказали, що ці підозри були неглибокі й скороминущі. Тому, коли він сів поруч неї, .глибоко зажурений розпачливим становищем їхнього судна, всі її сумніви тієї ж миті зникли, і вона побачила в Джасперові тільки ображену до глибини душі людину.
— Чи не занадто все це гнітить вас, Джаспере? — промовила вона, піддавшись чи то душевному пориванню, чи то забутливості, які мимохіть видають дівчат, охоплених сильними почуттями.— Жодна людина, яка' вас хоч трохи знає, не може повірити і не вірить'у вашу провину.