Він кілька разів потрапляв їй на очі в театрах Москви та в ресторанах. "Стривайте... — подумала Марґарита, — він, виходить, також помер, чи що?.." Але тут усе з’ясувалося.
— Любий барон, — вів далі Воланд, радісно посміхаючись, — був такий ґречний, що, довідавшись про мій приїзд до Москви, відразу зателефонував мені, пропонуючи свої послуги фахівця, тобто ознайомлювача з визначними місцями. Я, звісна річ, був щасливий запросити його до себе.
У цей час Марґарита побачила, як Азазелло передав тацю з черепом Коров’єву.
— А до речі, бароне, — раптом інтимно стишивши голос, проказав Воланд, — розійшовся поговір про вашу надзвичайну допитливість. Кажуть, що вона, єднаючись із вашою не менш розвинутою балакучістю, почала привертати загальну увагу. Ба навіть більше: лихі язики вже кинули слово — обмовник і шпигун. А понад усе є припущення, що це спричиниться до вашого сумного кінця, десь так за місяць, не пізніше. Так ось, щоб вибавити вас від такого прикрого очікування, ми поклали допомогти вам, скориставшися з тієї обставини, що ви напросились до мене в гості саме з метою підглянути, підслухати все, що можна. Барон став блідішим за Абадонну, котрий був надзвичайно блідий за своєю природою, а потім подіялась якась дивовижа. Абадонна опинився перед бароном і на секунду скинув свої окуляри. І в ту ж мить щось сяйнуло вогнем у руках Азазелло, щось негучно ляснуло, як у долоні, барон почав падати навзнак, яскраво-червона кров цівкою ударила йому з грудей і залила крохмальну сорочку та жилет. Коров’єв підставив чашу під пружний червоний струмінь і передав наповнену чашу Воландові. Безживне тіло барона в цей час лежало вже долі.
— Я п’ю за ваше здоров’я, панове, — неголосно проказав Воланд і, піднісши чашу вгору, пригубив її.
Тоді сталася метаморфоза. Щезли полатана сорочка і стоптані черевики. Воланд виявився в якійсь чорній хламиді з крицевою шпагою при стегні. Він швидко наблизився до Марґарити, підніс їй чашу і звелів:
— Пий!
Марґариті запаморочилося в голові, вона хитнулась, але чаша вже була коло її губ, і чиїсь голоси, а чиї — вона не второпала, шепнули в обидва вуха:
— Не бійтеся, королево... Не бійтеся, королево, кров давно ввійшла в землю. І там, де вона проллялася, вже ростуть виноґрона.
Марґарита, не розплющуючи очей, зробила ковток, і солодкий струм пробіг її жилами, а у вухах постав гук. їй здалося, що оглушливо кричать півні, що десь грають марш. Юрми гостей почали втрачати свої подоби. І фрачники, і жінки розпались у прах. Тління на очах у Марґарити охопило залу, над нею розплився запах склепу. Колони розпались, позгасали вогні, все зібгалося, і не лишилось жодних фонтанів, тюльпанів та камелій. А просто було, що було — скромна ювеліршина вітальня, а з прочинених до неї дверей випадала смужечка світла. І в ці прочинені двері й увійшла Марґарита.
Розділ 24
ВИЛУЧЕННЯ МАЙСТРА
У спальні Воланда все було, як і до балу. Воланд у сорочці сидів на ліжку, тільки Ґелла не розтирала йому ногу, а на столі, де раніше грали в шахи, наготовувала вечерю. Коров’єв та Азазелло, скинувши фраки, сиділи коло столу і поряд з ними, певно, примостився кіт, що не хотів розлучатися зі своєю краваткою, хоча вона і перетворилася остаточно на бруднючу ганчірку. Марґарита, хитаючись, підійшла до столу і сперлась на нього. Тоді Воланд повабив її, як тоді, до себе і показав, щоб вона сіла поряд.
— Ну що, вас дуже вимучили? — спитав Воланд.
— О ні, мессіре, — відповіла Марґарита, проте ледь чутно.
— Ноблесс обліж , — докинув кіт і налив Марґариті якоїсь прозорої рідини у високу склянку.
— Це горілка? — слабко запитала Марґарита.
Кіт підскочив на стільці від обурення.
— Згляньтесь, королево, — прохарчав він, — хіба я допустився б до того, щоб налити дамі горілки? Це — чистий спирт!
Марґарита усміхнулася і зробила спробу відсунути від себе склянку.
— Сміливо пийте, — сказав Воланд, і Марґарита відразу взяла склянку в руки. — Ґелло, сідай, — наказав Воланд і пояснив Марґариті: — Ніч повні — святкова ніч, і я вечеряю в тісному колі наближених та слуг. Отож, як почуваєтеся ви? Як пройшов цей стомливий бал?
— Запаморочливо! — заторохтів Коров’єв. — Усі зачаровані, закохані, знетямлені! Яка тактовність, ґречність, яка принадність і шарм!
Воланд мовчки підняв склянку і цокнувся з Марґаритою. Марґарита покірно випила, гадаючи, що тут же їй прийде край від спирту. Але нічого поганого не сталося. Живе тепло потекло по її нутрощах, щось м’яко стукнуло в потилицю, повернулися сили, наче вона оце підвелася після доброго цілющого сну, і окрім того з’явився вовчий голод. І при гадці про те, що вона і ріски не мала в роті з учорашнього ранку, він ще більше розгорівся. Вона почала жадібно ковтати кав’яр.
Бегемот відрізав шмат ананаса, посолив його, поперчив, з’їв і після усього так віртуозно смикнув другу стопку спирту, що всі зааплодували. Після другої стопки, випитої Марґаритою, свічки в канделябрах розгорілися ясніше, а в каміні додалося полум’я. Жодного сп’яніння Марґарита не відчувала. Кусаючи білими зубами м’ясо, Марґарита насолоджувалася соком, що тік з нього, і водночас дивилася, як Бегемот намащував гірчицею устрицю.
— Ти ще винограду зверху поклади, — тихо сказала Ґелла, штовхнувши кота в бік.
— Прошу не вчити мене, — відповів Бегемот, — випадано мені сидіти за столом, будьте певні, випадало!
— Ех, як приємно вечеряти ось так, біля каміна, отак по-простому, — деренчав Коров’єв, — серед своїх...
— Ні, Фаготе, — заперечував кіт, — бал має свій чар і розмах.
— Ані чару в ньому немає, ні розмаху також, а ці пришелепкуваті ведмеді, а ще тигри в барі своїм ревом мало не довели мене до мігрені, — сказав Воланд.
— Слухаюсь, мессіре, — сказав кіт, — якщо ви вважаєте, що нема розмаху, то і я відтепер дотримуватимусь цієї ж думки.
— Ти шануйся! — відповів на це Воланд.
— Та я пожартував, — смиренно проказав кіт, — а що стосується тигрів, то я велю їх посмажити.
— Тигрів не можна їсти, — сказала Ґелла.
— Ви гадаєте? Тоді прошу послухати, — відгукнувся кіт і, мружачись від вдоволення, розповів про те, як одного разу він блукав протягом дев’ятнадцяти діб у пустелі і єдине, що мав за харч, це м’ясо забитого ним тигра. Всі уважливо прослухали таку цікаву оповідку, а коли Бегемот закінчив її, хором гукнули:
— Брехня!
— Найцікавіше в цій брехні те, — сказав Воланд, — що вона — брехня від першого до останнього слова.
— Оце так? Брехня? — вигукнув кіт, і всі подумали, що він почне протестувати, але він лише тихо сказав: — Історія розсудить нас.
— А скажіть, — звернулася Марґо, збадьорившись після горілки, до Азазелло, — ви його застрелили, цього колишнього барона?
— Безумовно, — відповів Азазелло, — як же його не застрелити. Його неодмінно треба застрелити.
— Я так схвилювалася! — вигукнула Марґарита. — Це сталося так несподівано.
— Нічого в цьому немає несподіваного, — заперечив Азазелло, а Коров’єв завив і запхинькав:
— Як же не розхвилюватись? У мене самого жижки затрусились! Бабах! Раз! Барон на бік!
— Зі мною мало істерика не сталася, — докинув кіт, облизуючи ложку з кав’яром.
— Ось чого я не збагну, — сказала Марґарита, і золоті іскри від кришталю скакали у неї в очах, — невже зовні не було чути музики і взагалі гримотіння цього балу?
— Певно, не було чути, королево, — пояснював Коров’єв, — це треба робити так, щоб не було чути. Це як-найохайніше треба робити.
— Так, певно... Адже річ у тім, що цей чоловік на сходах... Ото коли ми проходили з Азазелло... і другий у підворітті... Я гадаю, що він стежив за вашою квартирою...
— Правда, правда! — кричав Коров’єв. — Правда, дорога Марґарито Миколаївно! Ви покріплюєте мої підозри. Так, він стежив за квартирою. Я сам спершу сприйняв його за неуважливого приват-доцента чи то закоханого, що умліває на сходах, але ні, ні! Щось ятрило моє серце! Ох, він стежив за квартирою! І той другий коло входу теж! І той, що був у підворітті, так само!
— А ось цікаво, якщо вас прийдуть арештовувати? — спитала Марґарита.
— Неодмінно прийдуть, чарівна королево, неодмінно! — одказував Коров’єв. — Чує моє серце, що прийдуть. Не зараз, певно, та у свій час неодмінно прийдуть. Але гадаю, що нічого цікавого не буде.
— Ох, як я схвилювалася, коли цей барон упав, — казала Марґарита, очевидно, досі переживаючи вбивство, яке вона бачила вперше в житті. — Ви, певно, влучно стріляєте?
— Пристойно, — відповів Азазелло.
— А за скільки кроків? — поставила Марґарита Азазеллові не зовсім чітке запитання.
— Дивлячись у що, — резонно відповів Азазелло, — це різні речі — влучити молотком у шибку критикові Латунському і влучити йому ж у серце.
— У серце! — вигукнула Марґарита, чомусь тулячи руку до свого серця. — У серце! — повторила вона глухим голосом.
— Що це за критик Латунський? — спитав Воланд, примружившись на Марґариту.
Азазелло, Коров’єв і Бегемот якось сором’язливо повідводили погляди, а Марґарита відповіла, зашарівшись:
— Є один такий критик. Я цього вечора сплюндрувала йому всю квартиру.
— Оттакої! Навіщо?..
— Він, мессіре, — пояснила Марґарита, — занапастив одного майстра.
— А для чого ж було самій труждатися? — запитав Воланд.
— Дозвольте мені, мессіре! — скрикнув радісно кіт, підскакуючи,
— Та сиди ти, — буркнув Азазелло, підводячись, — я зараз сам навідаюся.
— Ні! — гукнула Марґарита. — Ні, благаю вас, мессіре, не треба цього!
— Як хочете, як хочете, — відповів Воланд, а Азазелло сів на своє місце.
— Так на чому ми зупинилися, найдорожча королево Марґо? — вів далі Коров’ев. — Ага, серце. В серце він влучить. — Коров’єв витягнув свій довгий палець у напрямку до Азазелло. — За бажанням у будь-яке передсердя або в будь-який шлуночок.
Марґарита не відразу збагнула, а зрозумівши, вигукнула в подиві:
— Таж вони закриті!
— Дорогенька, — деренчав Коров’ев, — у тім-то й річ, що закриті! В цьому ж усе й полягає! А у відкритий предмет може будь-хто влучити!
Коров’єв дістав з шухляди стола винову сімку, запропонував її Марґариті, просячи назначити нігтем одне з вічок. Марґарита назначила верхнє в правому кутку. Ґелла сховала карту під подушку й вигукнула:
— Готово!
Азазелло, який сидів, відвернувшись від подушки, витяг з кишені фрачних брюк чорний автоматичний пістолет, поклав цівку його на плече і, не обертаючись до ліжка, вистрелив, викликавши веселий переляк у Марґарити.