Вона тепер одна з найбагатших і найприбутковіших на півночі. Я туди частенько навідуюсь, згадую минуле…
Крістіні на мить відібрало мову, а потім вона, затинаючись, вимовила:
– Виходить… ви… ви… власник золотої копальні?!
Олберт Уеллс весело кивнув.
– Авжеж. І не тільки копальні.
– Дозвольте поцікавитись, – сказав Пітер Макдермот, – чого ж іще, крім копальні?
– Ну, всього зразу я, може, й не згадаю. – Старий посовався на стільці, – Мені належать також дві газети, кілька пароплавів, страхова компанія, всіляке нерухоме майно. Минулого року я придбав мережу. продуктових крамниць. Мені подобається щоразу починати новий бізнес. Так цікавіше жити.
– Ще б пак, – сказав Пітер.
Олберт Уеллс лукаво посміхнувся.
– Власне, я збирався сказати це вам завтра, але скажу зараз. Сьогодні я купив і цей готель.
17
– Ось ті джентльмени, містере Макдермот, – сказав Макс, показуючи через вестибюль на двох чоловіків, що стояли біля газетного кіоска. В одному з них Пітер упізнав капітана поліції Йоллеса.
Хвилину тому старший офіціант відкликав Пітера від столика, за яким він сидів з Крістіною, очманіло дивлячись на Олберта Уеллса. Пітер розумів, що і сам він, і Крістіна приголомшені зараз настільки, що всього значення новини чи її наслідків вони зараз просто не зможуть збагнути. Тому він зрадів, почувши, що його викликають у терміновій справі, вибачився й пообіцяв повернутись, якщо його не затримають надовго.
Капітан Йоллес відрекомендував йому свого супутника як сержанта слідчого відділення Беннета й спитав:
– Містере Макдермот, чи є десь тут кімнатка, де ми могли б побалакати?
– Прошу сюди. – Пітер провів їх повз консьєржку до кабінету завідуючого відділом кредиту – порожнього в неробочий час.
Коли вони ввійшли туди, капітан Йоллес простяг Пітерові згорнуту газету. Це був перший випуск завтрашньої "Таймс-Пікаюн". Заголовок на півшпальти сповіщав:
ГЕРЦОГА КРОЙДОНСЬКОГО ЗАТВЕРДЖЕНО ПОСЛОМ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ. ЗВІСТКУ ПРО ЦЕ ВІН ОДЕРЖУЄ В НАШОМУ МІСТІ.
Капітан Йоллес зачинив за собою двері.
– Містере Макдермот, Огілві заарештовано. Його затримали годину тому в "ягуарі" поблизу Нашвілла. Попередній огггяд машини свідчить про те, що саме цією машиною було збито двох людей. Вам, очевидно, цікаво буде почути, що під час арешту Огілві заявив, ніби не знає, що це саме та машина. Як він твердить, герцог і герцогиня Кройдонські просто заплатили йому двісті доларів за те, щоб він перегнав її на північ. При собі він мав саме цю суму грошей.
– Ви йому вірите?
– Може, він каже правду, а може, й ні. Завтра допитаємо його, і тоді, сподіваюсь, усе буде ясно.
"Завтра багато що з'ясується, – подумав Пітер. – А тим часом усе це надто вже скидається на сон".
– Що ж ви робитимете зараз? – спитав він.
– Зараз ми хотіли б зустрітися з герцогом і герцогинею Кройдонськими. І були б вам дуже вдячні, якби ви погодилися супроводити нас.
– Що ж… якщо це потрібно…
– Дякуємо.
– І ще одне, містере Макдермот, – сказав сержант. – Наскільки нам відомо, герцогиня Кройдонська дала якийсь письмовий дозвіл на те, щоб Огілві забрав машину з гаража.
– Так, мені доповідали про це.
– Ця обставина може мати неабияке значення. Як ви гадаєте, чи збереглася десь та записка?
– Можливо, – відповів Пітер. – Коли хочете, я подзвоню в гараж і запитаю.
– Ні, краще підійдемо туди, – сказав капітан Йоллес.
Калгмер – нічний контролер гаража – мав вигляд винуватий і розгублений.
– І треба ж! Я ж іще казав собі: сховай цей папірець, це виправдний документ, і вірите, сер, сьогодні ввечері почав шукати його, а потім подумав: господи, це ж ти, напевно, викинув його вчора разом з папером, у який загортав свій сніданок. Але ж я не винен, сер, це кожна справедлива людина зрозуміє, – він кивнув на скляну будку, з якої щойно виліз. – Там же нема де повернутися! Про який же порядок може бути мова! Я минулого тижня казав уже, якби цю будку хоч трохи розширили. Ви подумайте тільки, в яких умовах мені доводиться вночі реєструвати, впускати, випускати…
– Що було в записці герцогині Кройдонської? – перебив його Пітер Макдермот.
– Всього кілька слів. Мовляв, дозволяю містерові Огілві вивести мою машину. Я ще подумав…
– Записка була написана на готельному бланку?
– Так, сер.
– Ви не пригадуєте – папір був тиснений, з написом "Президентським люкс" угорі?
– Так, містере Макдермот, саме такий, це я точно пам'ятаю. Невеличкий такий аркушик.
Пітер пояснив детективам:
– Для Президентського люкса ми виготовляємо спеціальні бланки.
Сержант обернувся до Калгмера:
– Кажете, ви ту записку викинули разом із папером, у який загортали сніданок?
– Інакше й не уявляю собі, куди вона могла подітися… Бачите, я людина дуже акуратна. От, наприклад, минулого року…
– О котрій, приблизно, годині?
– Минулого року?
Детектив терпляче пояснив:
– Ні, вчора вночі. О котрій, приблизно, годині ви викинули той папір?
– Н-ну, десь о другій ночі. Я звичайно починаю їсти о першій. На той час приїзди-виїзди припиняються, і я…
– Куди ви його викинули?
– Туди ж, куди завжди. Сюди.
Калгмер підвів їх до шафки прибиральниці, в якій стояв контейнер на сміття, й підняв віко.
– Чи може вчорашнє сміття ще лишатися тут?
– Ні, сер. Сміття викидають щодня. В нас у готелі щодо цього порядок, правда ж, містере Макдермот?
Пітер кивнув.
– До того ж, – сказав Калгмер, – учора, пам'ятаю, цей контейнер був майже повний. А тепер – самі бачите – тільки на дні щось лежить.
– І все-таки перевіримо. – Капітан Йоллес поглядом попросив у Пітера дозволу і, перекинувши контейнер, висипав усе, що там було, на підлогу.
Та хоч як уважно вони перебрали сміття, ні паперу з-під Калгмерового сніданку, ані записки від герцогині Кройдонської не знайшли.
Калгмер покинув їх, бо біля контрольної будки зібралося кілька машин.
– Куди вивозять звідси сміття? – спитав капітан Йоллес, витираючи руки паперовим рушником.
– В сміттєспалювальну піч, – відповів Пітер. – Приставляють його туди на візках, у великих контейнерах, і там уже неможливо визначити, звідки воно. Та й однаково вчорашнє сміття, мабуть, уже спалили або саме спалюють.
– Що ж, може, обійдеться і без записки, – сказав Йоллес, – Але я все-таки хотів би мати її.
Ліфт зупинився на дев'ятому поверсі. Вийшовши з нього разом з детективами, Пітер зауважив:
– Я б не сказав, що з нетерпінням очікую цього рандеву.
– Розмова буде коротка, – сказав Йоллес. – Лише кілька запитань. А вас я прошу тільки уважно слухати. Особливо – відповіді. Можливо, згодом вам доведеться виступити свідком.
Пітер здивувався, побачивши, що двері Президентського люкса відчинені. Зсередини долинав багатоголосий гамір.
– Схоже на бенкет, – зауважив сержант.
Вони зупинилися перед дверима, і Пітер натиснув на гудзик дзвінка. Крізь другі, теж прочинені, двері їм видно було велику вітальню, а в ній – групу чоловіків і жінок з ясновельможним подружжям у центрі. В руках майже всіх відвідувачів були склянки з коктейлем і блокноти.
В передпокій вийшов секретар.
– Добривечір, – сказав Пітер. – Ці двоє джентльменів хочуть поговорити з герцогом і герцогинею.
– Представники преси?
Капітан Йоллес заперечливо похитав головою.
– Тоді прошу прийти іншим разом. Герцог дає прес-конференцію. Його призначено послом Великобританії.
– Це ми знаємо, – сказав Йоллес. – Але нас привела сюди дуже важлива справа.
Розмовляючи, вони зайшли в передпокій. Герцогиня Кройдонська рушила їм назустріч. Приємно всміхаючись, вона промовила:
– Заходьте, будь ласка.
Секретар квапливо пояснив:
– Ці джентльмени – не з газети.
– А звідки ж?
Вона глянула на Пітера і, впізнавши його, перевела погляд на його супутників.
Капітан Йоллес відповів:
– Ми з поліції, мадам. Я можу пред'явити жетон, але за даних обставин цього, мабуть, не варто робити. – Він показав очима на вітальню: кілька журналістів уже з цікавістю дивилися на них.
Герцогиня зробила жест секретареві, і той зачинив двері.
"Мені здалося, чи в її очах справді майнув ляк, коли вона почула слово "поліція"? – подумав Пітер. – А втім, якщо вона й злякалася, то відразу ж опанувала себе".
– Чим пояснити ваш візит?
– Ми хочемо поставити вам і вашому чоловікові кілька запитань, мадам.
– Для цього можна було б обрати зручніший час.
– Наша розмова буде дуже коротка, – спокійно, але категорично відказав Йоллес.
– Я спитаю в чоловіка, чи він може прийняти вас. Почекайте, будь ласка, в тій кімнаті.
Секретар провів їх до кабінету і вийшов, а за мить з'явилася герцогиня в супроводі чоловіка. Герцог збентежено позирав то на герцогиню, то на нових відвідувачів.
– Я сказала нашим гостям, що ми залишаємо їх не більш як на п'ять хвилин, – заявила герцогиня.
Капітан Йоллес наче й не чув її слів. Вийнявши блокнот, він почав:
– Прошу сказати, коли ви востаннє користувалися своїм автомобілем марки "ягуар". – Він назвав номер машини.
– Нашим автомобілем? – здивовано перепитала герцогиня. – Я просто не пам'ятаю. А втім, стривайте. Згадала. Востаннє ми виїздили в понеділок уранці. Потім поставили його в готельний гараж. Він і тепер там стоїть.
– Будь ласка, подумайте ще. Чи не виїздили ви, або ваш чоловік, або ви разом у вашій машині в понеділок увечері?
"Характерно, – подумав Пітер, – що капітан Йоллес адресує свої запитання не герцогові, а його дружині".
На щоках герцогині виступили дві червоні плямки.
– Я не звикла, щоб мої слова брали під сумнів. Ви вже чули: востаннє ми користувалися машиною в понеділок уранці. І вам уже час, по-моєму, пояснити причину цього візиту.
Йоллес щось записав у своєму блокноті.
– Чи знайомі ви з людиною на ім'я Теодор Огілві?
– Здається, я чула це ім'я…
– Він – старший детектив цього готелю.
– Так, згадала. Він заходив до нас. Сказати точно, коли саме – не можу. Запитував, чи я не загубила якусь коштовну брошку. її знайшли в готелі, і хтось висловив припущення, що вона може належати мені. Але брошка була не моя.
– А ви, сер? – звернувся Йоллес до герцога. – Чи знайомі ви й чи мали якісь справи з Теодором Огілві?
Видно було, що герцог Кройдонський вагається. Дружина вп'ялася очима в його обличчя.
– Я… – він затнувся. – Я можу тільки повторити те, що сказала герцогиня.
Йоллес згорнув блокнот і спокійним, рівним голосом запитав:
– Чи не здивує вас у такому разі той факт, що ваша машина затримана в штаті Теннессі і що перегнав її туди Теодор Огілві, який перебуває нині під арештом? І як ви поставитеся до заяви Огілві, ніби ви сплатили йому двісті доларів за те, щоб він перегнав машину з Нового Орлеана до Чікаго? А також до попередніх висновків експертизи, яка встановила, що вашою машиною в понеділок увечері в Новому Орлеані вбито двох перехожих, причому водій утік з місця злочину?
– На всі ваші запитання я можу відповісти тільки, що вони мене надзвичайно дивують, – сказала герцогиня.