Бо, погодьтесь, коли виникне плутанина і хтось з одного розряду почне думати, що він належить до другого розряду, і почне "усувати всі перешкоди", як ви вельми вдало висловились, то тут уже...
— О, це дуже часто буває! Це зауваження ваше ще навіть дотепніше за попереднє.
— Дякую...
— Нема за що; але візьміть до уваги, що помилка можлива тільки з боку першого розряду, тобто "звичайних" людей (як я, може дуже невдало, їх назвав). Незважаючи на природжену схильність їх до слухняності, через певні жарти природи, в чому не відмовлено навіть і корові, дуже багато хто з них люблять вважати себе передовими людьми, "руйнівниками" і лізти в "нове слово", і це цілком щиро. Насправді ж нових вони дуже часто не помічають і навіть ставляться до них з презирством, як до людей відсталих і з дуже примітивним мисленням. Але, на мою думку, тут не може виникнути значної небезпеки, і вам, далебі, нема чого турбуватись, бо вони ніколи далеко не заходять. За надмірне захоплення, звичайно, їх можна іноді б і висікти, щоб нагадати їм їх місце, але не більше; тут і виконавця навіть не потрібно; вони самі себе висічуть, бо дуже благонравні; дехто один одному цю послугу роблять, а дехто самі себе власноручно... Покаяння різні публічні при цьому на себе накладають, — виходить красиво і повчально, одним словом, вам турбуватись нічого... Такий закон є.
— Ну, принаймні хоч щодо цього ви мене трохи заспокоїли; але ж тут знову біда: скажіть, будь ласка, чи ж багато таких людей, які інших різати право мають, отих "незвичайних"? Певна річ, я готовий схилити голову, але ж погодьтеся, моторошно стає, коли подумаєш, а що, коли їх надто багато буде, га?
— О, не турбуйтесь і щодо цього, — тим же тоном вів далі Раскольников. — Взагалі людей зі свіжою думкою, навіть хоч трохи здатних сказати бодай що-небудь нове, надзвичайно мало народжується, просто на диво мало. Ясно тільки одне, що порядок народження людей, усіх цих розрядів і підрозділів, мабуть, дуже точно визначено яким-небудь законом природи. Закон цей, звичайно, тепер ще не відомий, але я вірю, що він існує і з часом може зробитись відомим. Величезна маса людей, матеріал, для того тільки й існує на світі, щоб, урешті-решт, унаслідок якогось зусилля, якогось поки що не зрозумілого для нас процесу, якогось схрещування родів і порід, понатужиться і народить, зрештою, на світ, ну хоч з тисячі одну, хоч скільки-небудь самостійну людину. Ще з більш широкою самостійністю народжується, можливо, з десяти тисяч одна (я кажу приблизно, наздогад). Ще з більш широкою — зі ста тисяч одна. Геніальні люди з мільйонів, а великі генії, вершителі долі людства, може, з багатьох тисяч мільйонів людей на землі. Одним словом, у реторту, в якій все це відбувається, я не заглядав. Але певний закон неодмінно є і має існувати; тут не може бути випадковості.
— Та що ви, обоє жартуєте, чи що? — скрикнув, нарешті, Разуміхін. — Морочите ви один одного, чи як? Сидять і один з одного підсміюються! Ти серйозно це, Родю?
Раскольников мовчки підвів своє бліде й майже смутне обличчя, глянув на нього і нічого не відповів. І дивною здалася Разуміхіну, поряд з цим тихим і зажуреним обличчям, неприхована, нав'язлива, дратівлива і нечемна в'їдливість Порфирія.
— Ну, брат, коли це справді серйозно, то... Ти, звичайно, маєш рацію, кажучи, що це не нове і схоже на все, що ми тисячу раз читали й чули; але що справді оригінальне в усьому цьому, — і справді належить лише тобі, і це жахливо, — те, що все-таки кров сумлінню людському дозволяєш... і, даруй мені, з таким фанатизмом навіть... У цьому, виходить, і полягає головна думка твоєї статті. Адже це признавання крові з дозволу сумління, це... це, по-моєму, страшніше, ніж навіть офіціальний дозвіл проливати кров, законний...
— Цілком справедливо, страшніше, — озвався Порфирій.
— Ні, це ти вже щось захопився! Тут помилка. Я прочитаю. Ти захопився! Ти не можеш так думати... Прочитаю.
— У статті всього цього немає, там тільки натяки, — промовив Раскольников.
— Так, так, — не сиділося Порфирію, — мені майже ясно стало тепер, який погляд у вас на злочин, але... даруйте мені за мою настирливість (дуже вже я вас турбую, аж самому совісно!) — але ж бачите: заспокоїли ви мене оце дуже щодо помилок у визначенні розрядів, але... мене все ще у всьому цьому різні практичні випадки непокоять! А що, коли якийсь муж або юнак почне думати, що він Лікург чи там Магомет... — майбутній, звичайно, — та й ну усувати всі перешкоди до того... Треба йому, скажімо, рушати в далекий похід, а в поході гроші потрібні... ну й почне добувати собі для походу... знаєте?
Замєтов зненацька пирхнув зі свого кутка. Раскольников навіть очей на нього не звів.
— Я мушу погодитись, — спокійно відповів він, — що такі випадки справді мають бути. Дурненькі і марнославні особливо на цей гачок потрапляють; а надто молодь.
— От бачите. Ну, то як же?
— А отак же, — усміхнувся Раскольников, — не я в цьому винен. Так є і буде завжди. Ось він (він кивнув на Разуміхіна) казав зараз, що я кров дозволяю. Ну то що ж? Суспільство ж досить забезпечене засланнями, тюрмами, судовими слідчими, каторгами, — чого ж турбуватись? І розшукуйте злодія!..
— Ну, а якщо розшукаємо?
— Туди йому й дорога.
— А ви таки логічні. А як же щодо його сумління?
— Та яке вам до нього діло?
— Та так уже, з гуманності.
— У кого воно є, той нехай і страждає, якщо визнає помилку, — це і кара йому, — крім каторги.
— Ну, а тим, справді геніальним, — нахмурившись, спитав Разуміхін, — отим, кому різати право надано, тим дозволено і не страждати зовсім, навіть за кров пролиту?
— Навіщо тут слово: дозволено? Тут немає ні дозволу, ні заборони. Хай страждає, коли шкода жертви... Страждання й біль завжди обов'язкові для широкої свідомості і глибокого серця. Справді великі люди, мені здається, повинні відчувати на світі велику журбу, — додав він раптом замислено, навіть не в тон розмові.
Він підвів голову, вдумливо подивився на всіх, усміхнувся і взяв кашкета. Він був дуже спокійний порівняно з тим, яким він прийшов сюди, і відчував це. Всі встали.
— Ну, лайте мене чи ні, сердьтеся чи ні, а я не можу стерпіти, — завів знову Порфирій Петрович, — дозвольте ще запитаннячко одне (ой, і турбую ж я вас!), одну тільки маленьку ідейку хотів би викласти, тільки для того, щоб не забути...
— Гаразд, викладайте вашу ідейку, — серйозний і блідий стояв перед ним, чекаючи, Раскольников.
— Але ж от... далебі, не знаю... як би краще висловитись... ідейка надто вже делікатненька... так би мовити, психологічна... От коли ви вашу статейку ту писали, — адже бути того не може, хе, хе! щоб ви самі себе не вважали, — ну хоч трошечки, — теж людиною "незвичайною", що проголошує нове слово, — у вашому тобто розумінні... Адже так?
— Цілком можливо, — зневажливо відповів Раскольников.
Разуміхіна наче пересмикнуло.
— А коли так, то невже ви б самі зважилися, — ну там, через житейські якісь невдачі і скруту або для допомоги як-небудь усьому людству, — переступити через перешкоду?.. Ну, наприклад, убити й пограбувати?..
І він якось раптом знову підморгнув Раскольникову лівим оком і розсміявся нечутно, — точнісінько як і допіру.
— Коли б я і переступив, то вже б, звичайно, вам не сказав, — з визивною, гордовитою зневагою відповів Раскольников.
— Ні, то я так тільки цікавлюсь, власне, щоб краще зрозуміти вашу статтю, з самого тільки літературного боку...
"Але ж як це одверто і зухвало! " — з огидою подумав Раскольников.
— Дозвольте вам сказати, — сказав він сухо, — що Магометом чи Наполеоном я себе не вважаю... так само як і кимось подібним до цих осіб, отже і не можу, не бувши таким, дати вам задовільне пояснення того, що б я зробив.
— Ну, годі вам, хто ж у нас на Русі себе Наполеоном не вважає?[3-25] — з надзвичайною фамільярністю проказав раптом Порфирій. Навіть в інтонації його голосу було цього разу щось уже особливо ясне.
— Чи не Наполеон який-небудь майбутній і нашу Альону Іванівну минулого тижня сокирою уколошкав? — ляпнув зненацька з кутка Замєтов.
Раскольников мовчав і пильно, твердо дивився на Порфирія. Разуміхін неприязно нахмурився. Йому вже й раніше почало наче щось здаватись. Він гнівно подивився навколо. Минула хвилина тяжкої мовчанки. Раскольников повернувся, щоб іти.
— Ви вже йдете! — ласкаво промовив Порфирій, надзвичайно люб'язно простягаючи руку. — Дуже, дуже радий знайомству. А щодо вашої просьби, то не сумнівайтеся. Так-таки й напишіть, як я вам казав. Та найкраще зайдіть до мене туди самі... як-небудь цими днями... та хоч завтра. Я буду там годині об одинадцятій, напевно. Все й обладнаємо... і поговоримо... Ви ж, як один з останніх, хто там були, може, що-небудь і розказати б нам могли... — додав він із найдобродушнішим виглядом.
— Ви хочете мене офіційно допитувати, за всіма правилами? — різко запитав Раскольников.
— Ну навіщо ж? Поки що це зовсім не потрібне. Ви не так зрозуміли. Я, бачите, не пропускаю нагоди і... і з усіма заставниками вже розмовляв... декого допитував... а ви, як останній... Та от, до речі ж! — вигукнув він, наче чомусь зрадівши зненацька, — до речі пригадав, що ж це я!.. — повернувся він до Разуміхіна, — та ти ж про цього Миколку мені тоді вуха протуркотів... Ну, та й сам же знаю, сам знаю, — повернувся він до Раскольникова, — що хлопець чистий, але що ж робити, ось і Митьку довелося потурбувати... от у чому річ, вся суть, так би мовити: проходячи тоді сходами... стривайте: адже ви о восьмій годині були там?
— О восьмій, — відповів Раскольников, неприємно відчувши в ту ж мить, що міг би цього й не говорити.
— Отож, проходячи о восьмій, як ви кажете, годині, сходами, не бачили ви часом, на другому поверсі, в тій квартирі, що була відчинена, — пам'ятаєте? двох робітників або хоч одного з них? Вони фарбували там, не помітили часом? Це дуже, дуже важливо для них!..
— Малярів? Ні, не бачив... — повільно і немовби силкуючись усе якнайкраще пригадати, відповів Раскольников, напружуючись усім єством своїм і завмираючи від болісного бажання якнайшвидше відгадати, де тут пастка: не пропустити чогось! — Ні, не бачив, та й квартири такої, відчиненої, щось не помітив... а от на четвертому поверсі (він уже цілком розглядів пастку і торжествував) — то пам'ятаю, що чиновник якийсь переїжджав із квартири...