На мій глибокий подив, двері були напіввідчинені. [246]
Я мимоволі відступив на крок. Якби капітан Немо був у себе, він помітив би мене. Але усе було тихо. Я підійшов ближче. Каюта була порожня. Штовхнувши двері, я оглядівся навсібіч і ввійшов досередини. Усе та ж сувора обстановка житла пустельника.
Кілька офортів на стінах — того разу я їх не помітив — кинулися мені в очі. То були портрети видатних історичних осіб, що присвятили себе служінню високій ідеї гуманізму: Костюшко, герой, який боровся за визволення Польщі, що упав з вигуком: "Кінець Польщі!"; Боцарис — цей Леонід сучасної Греції; О'коннель —борець за незалежність Ірландії; Вашингтон — засновник Північно-американського союзу; Маній — італійський патріот; Лінкольн, що загинув від кулі рабовласника; і, нарешті, мучень, котрий боровся за визволення негрів від рабства і знайшов смерть на шибениці, — Джон Броун: страшний малюнок олівцем, зроблений рукою Віктора Гюго!
Який зв'язок міг бути між капітаном Немо і цими героями? Чи не відкриють їхні портрети таємницю його життя? Чи не був він захисником пригноблених народів, визволителем поневолених племен? Чи не брав він участі у політичних і соціальних потрясіннях останнього часу? Чи не був він одним з героїв братовбивчої війни між Північними і Південними штатами Америки, війни горезвісної і пам'ятної?
Годинник пробив восьму. При першому ж ударі мої мрії увірвалися. Я здригнувся, ніби якесь недремне око проникло в таємницю моїх мрій, і кинувся геть із каюти капітана.
У салопі я кинув останній погляд на компас. Стрілка вказувала на північ. Лаг показував помірну швидкість, манометр — глибину близько шістдесяти футів. Обставини складалися сприятливо для здійснення задуму Неда Ленда.
Я повернувся до себе. Одягнув теплий одяг: морські чоботи, боброву шапку, куртку з бісусу, підбиту тюленячою шкірою. Я був готовий. Я чекав. Тільки дрижання судна при обертанні гвинта порушувало глибоку тишу, що панувала на борту. Я прислухався, напружував слух. Чи не пролунає серед цієї тиші вигук, який дасть мені знати, що Неда Ленда піймано? Смертельна тривога охопила мене. Даремно намагався я опанувати собою. О дев'ятій годині без кількох хвилин я приклав вухо до дверей капітана. Цілковита тиша. Я вийшов з каюти, повернувся в салон, занурений у морок і як раніше порожній.
Відчинив двері в бібліотеку. Той же півморок і та ж порожнеча. Я сів коло дверей, що виходили до середнього трапа, і став очікувати сигналу Неда Ленда. [247] У цю хвилину дрижання корпусу судна значно зменшилося і потім зовсім припинилося. Що означає така зміна ходу "Наути-луса"? Чи сприяє його зупинка планам канадця, чи навпаки шкодить їм? Хто це скаже?
Раптом я відчув легкий поштовх. Я зрозумів, що "Наутилус" опустився на дно океану. Тривога моя зросла. Канадець не подавав сигналу. Мене охопило бажання бігти до Неда Ленда і просити його відкласти втечу до іншого разу. Нині наше плавання, — я відчував це, — проходить не у несприятливих умовах...
Але розчинилися двері салону, і на порозі з'явився капітан Немо. Побачивши мене, він звернувся до мене без усяких передмов.
— А-а! Пан професор, — сказав він люб'язним тоном. — А я вас шукав! Вам знайома історія Іспанії?
Якби він запитав мене, чи знайома мені історія Франції, у моєму стані крайньої зніяковілості і тривоги я не міг би йому на це відповісти.
— Ну то як? — продовжував капітан. — Ви чули моє запитання? Вам знайома історія Іспанії?
— Дуже погано, — відповів я.
— Ох, уже ці вчені! — сказав капітан. — Він не знає! А раз так, — додав він, — сідайте, і я розповім вам цікавий епізод з історії Іспанії.
Капітан примостився на дивані, а я машинально сів поруч нього. У салоні були сутінки.
— Слухайте уважно, пане професоре, — сказав він. — Випадок для вас досить цікавий, у ньому ви знайдете відповідь на питання, що ви його, безсумнівно, ще не вирішили.
— Слухаю, капітане, — сказав я, не розуміючи, до чого веде мову мій співрозмовник. І подумки я запитував себе: чи не стосується цей випадок якимось чином задуманої нами втечі?
— Пане професоре, — продовжував капітан Немо, — якщо дозволите, ми звернемося до минулого. Йшов тисяча сімсот другий рік. Як ви, напевно, пам'ятаєте, у той час французький король Людовик Чотирнадцятий, сповнившись пихи, що за одним лише помахом його руки Піренеї проваляться крізь землю, всадовив ца іспанський престол свого онука, герцога Анжуйського. Безталан; ний принц, посівши престол під ім'ям Філіпа П'ятого, змушений був вступити в боротьбу із сильними зовнішніми ворогами.
Треба сказати, що за рік до того правителі Голландії, Австрії й Англії уклали в Гаазі союз, що поставив собі за мету позбавити [248] Філіпа П'ятого іспанської корони і покласти її на голову якогось ерцгерцога, якого вони заздалегідь найменували Карлом Третім.
Іспанія змушена була боротися проти цієї коаліції. Але в неї майже не було ні армії, ні флоту.
Утім, вона користувалася необмеженими коштами, але за умови, що її галіони, навантажені американським золотом і сріблом, могли б безперешкодно входити в іспанські порти.
Саме наприкінці тисяча сімсот другого року очікувався багатий караван суден, що йшов під ескортом французької ескадри в складі двадцяти трьох кораблів під командуванням адмірала Шато-Реио. Конвоювання іспанських суден пояснювалася присутністю у водах Атлантичного океану об'єднаного флоту коаліції.
Транспорт очікувався в Кадіксі, але адмірал, довідавшись, що в кадікських водах крейсують англійські судна, вирішив зайти в який-иебудь французький порт.
Командири іспанських кораблів повстали проти наказу адмірала. Вони зажадали, щоб транспорт обов'язково ввели до іспанського порту, і якщо не до Кадікса, то хоча б у бухту Віго, на північно-західному березі Іспанії, що іще не була блокована союзниками.
Адмірал Шато-Рено з малодушності підкорився вимозі іспанців, і галіони ввійшли в бухту Віго.
На нещастя, гавань Віго являла собою відкритий рейд, непридатний для оборони. Треба було квапитися з вивантаженням до приходу союзних кораблів. Часу було досить. Але тут із най-дріб'язковішого приводу виникла звада.
— Ви уважно стежите за ходом подій? — запитав мене капітан Немо.
— Я весь увага, — відповів я, ще не збагнувши, для чого давали мені цей урок історії.
— Отже, продовжую, — заговорив знову капітан. — Що ж відбулося? Кадікські купці користувалися, бачите, привілеєм приймати усі вантажі, що прибували з Вест-Індії. Отже, розвантаження галіонів із золотом у порту Віго було порушенням їхнього привілею. Вони звернулися зі скаргою в Мадрид. І слабовільний Філіп П'ятий наказав залишити транспорт під секвестром до виходу з кадікських вод ворожого флоту.
А поки суд та діло, двадцять другого жовтня тисяча сімсот другого року англійські кораблі ввійшли в бухту Віго. Адмірал Шато-Рено, попри переважаючі сили супротивника, чинив героїчний опір. Але як тільки вій зрозумів, що довірені йому багатства [249] потраплять у руки ворога, він підпалив і затопив галіони, що пішли па дно з усіма незліченними скарбами, які знаходилися на борту.
Капітан Немо замовк. Признаюся, я усе ще не розумів, чим могла зацікавити мене ця історія.
— Ну, а далі?
— Далі? — сказав капітан Немо. — Ми знаходимося в бухті Віго, і ви, пане Аронаксе, якщо побажаєте, можете ознайомитися з таємницею тутешніх вод.
Він піднявся з дивана і запросив мене іти за собою. Я уже взяв себе в руки. Довелося коритися. У салоні було темно, але крізь кришталеві стекла поблискували океанські води. Я підійшов до вікна.
Навколо "Наутилуса" — у радіусі напівмилі — води, здавалося, були пронизані електричним сяйвом. Ясно було видно чисте піщане дно. Там, між почорнілими останками кораблів, снували матроси з екіпажу, одягнені в скафандри. Вони розкопували занесені мулом бочки, розбиті ящики. З цих ящиків і бочок сипалися злитки золота і срібла, цілі каскади піастрів і дорогоцінного каміння. Піщане дно було буквально встелене цими скарбами. Завдавши на плечі дорогоцінну поклажу, матроси йшли до судна, складали там свій вантаж і знову прямували до цього невичерпного джерела золота і срібла.
І я зрозумів. Тут 22 жовтня 1702 року було поле воєнних дій. Тут були затоплені галіони з золотом для іспанського короля. Звідси, вважаючи на потреби, черпав капітан Немо мільйони, поповнюючи золоті запаси "Наутилуса". Він, тільки він, володів цим багатством. Він був прямим і єдиним спадкоємцем скарбів, віднятих в інків, переможених Фердинандом Кортесом!
— Чи відомо вам, пане професоре, — запитав капітан посміхаючись, — що води зберігають у своїх глибинах таке багатство?
— Мені було відомо, — відповідав я, — що в морській воді міститься в розчиненому вигляді два мільйони тонн срібла.
— Вірно! Але, щоб виділити срібло з води, потрібні були б великі і невиправдані витрати. А тут я збираю те, що втрачено людьми. І не тільки тут, у бухті Віго, але й у тисячі інших місць, де траплялися аварії; місця ці нанесені на мою карту морського дна. Ви навіч бачите, що я володію мільйонами, чи не так?
— Цілком правильно, капітане. Але дозвольте зауважити, що в експлуатації бухти Віго ви лише випередили одне акціонерне товариство. [250]
— Ах, он як!
— Так, акціонерне товариство, що одержало від іспанського уряду право провадити роботи з розшуку потоплених галіоиів. Акціонери сподіваються на багаті прибутки, адже загиблі скарби оцінюються в п'ятсот мільйонів!
— П'ятсот мільйонів! — вигукнув капітан Немо. — Вони тут були, але їх більше немає!
— А раз так, — сказав я, — було б актом милосердя попередити цих акціонерів про цю сумну обставину! Утім, ще невідомо, як би вони поставилися до такого факту. Гравець шкодує звичайно не про програш, а про катастрофу надій на виграш. Я ж жалкую більше всього про долю тисяч бідняків, яким ці багатства при правильному розподілі полегшили б умови життя. А тепер вони для них втрачені!
Сказавши це, я відчув, що слова мої зачепили за живе капітана Немо.
— Втрачені! — вигукнув він жваво. — Отже, ви вважаєте, пане, що багатства втрачені, оскільки вони потрапили в мої руки? Хіба я для себе збираю це золото? Хто вам сказав, що воно не піде на добру справу? Невже я не знаю, що на землі існують знедолені люди, пригноблені народи? Нещасні, що потребують допомоги, жертви, котрі волають про помсту! Невже ви не розумієте, що...
Капітан Немо не закінчив фрази.