Якраз музика, здавалося мені, за самою своєю природою покликана виводити нас зі сфери абсурдної неприродності на волю, у світ природи й людяності. Проте вона утрималась від цього. "Barbarism", як називав його лицар Бірон, тобто якраз стихійне й природне, не вийшло в ній переможцем.
З мистецького погляду музика, яку ткав мій приятель, була вкрай дивна. Нехтуючи всяку надмірність, він спершу хотів скласти партитуру лише для класичного бетховенського оркестру й тільки задля образу комічно-помпезного іспанця Армадо ввів у свій оркестр другу пару корнетів, три тромбони й одну басову тубу. Але ніщо не порушувало суворо-камерного стилю, то була філігранна праця, розумний, сповнений гумористичних комбінацій, вишуканих пустощів звуковий гротеск, і аматор музики, стомлений від романтичної демократії та моральної демагогії, спраглий мистецтва для мистецтва, позбавленого шанолюбства чи такого, що хоче шани тільки в найвужчому колі, мистецтва для митців і знавців, безперечно знайшов би втіху в цій самозосередженій і цілком холодній езотериці,— яка, проте, будучи езотерикою, всіма способами висміювала й пародіювала й пародійно кривила сама cебe в дусі п'єси, що додавало до втіхи й захвату краплю смутку, крихту безнадійності.
Так, захват і смуток дивно зливалися в слухача тієї музики. "Як гарно! — казало серце, принаймні моє.— І як сумно!" Бо захват викликав дотепно-меланхолійний трюк, інтелектуальна звитяга, просто-таки героїчна, найбільша складність, яка прикидалася пустотливою травестією і яку я не можу визначити інакше, як назвавши її завжди напруженою і в своєму напруженні відчайдушною грою мистецтва на межі неможливого. А це й сповнювало серце смутком. Але ж захват і смуток, захват і тривога — це майже й є визначення любові. Болісно напружену любов до Адріана й до його долі — ось що відчував я, слухаючи його гру. Я мало що спромігся сказати йому; Збройносен, що завжди був дуже добрим, сприйнятливим слухачем, прокоментував почуте набагато винахідливіше й розумніше, ніж я, який ще й потім, за pranzo [96], сидів біля столу Манарді занімілий, заглиблений у себе, весь під владою почуттів, що їх музика, яку я щойно прослухав, цілком нехтувала.
— Bevi! Bevi! [97] — припрошувала падрона. — Fa sangue il vino!
Амелія ж водила ложкою перед очима й мурмотіла:
— Spiriti? Spiriti?
То був уже один з останніх вечорів, що їх я зі своєю доброю дружиною провів в оригінальному притулку друзів. Нам треба було повертатися додому, в Німеччину. Через кілька днів, погостювавши в них три тижні, ми поїхали, а вони ще цілі місяці, до самої осені, залишилися вірними ідилічній одноманітності свого буття в межах монастирського саду, родинного столу, навколишнього краєвиду з золотавою, немовби проведеною олійною фарбою стяжкою на крайнебі і кам'яної кімнати, де вони вечорами читали при світлі ламп. Так вони прожили вже ціле літо й торік, та й узимку, в місті, їхнє життя не дуже відрізнялося від тутешнього. Вони мешкали на Віа Toppe Арджентіна, біля театру Костанці й Пантеону, на четвертому поверсі, в господині, що готувала їм сніданок і вечерю. Обідали вони поблизу в trattoria [98] за місячну заокруглену платню. Роль палестрінського монастирського саду відігравала в Римі вілла Доріа Панфілі, де вони теплими весняними й осінніми днями віддавалися своїй праці біля гарного водограю, до якого часом приходила напитися корова або випущений пастися кінь. Адріан рідко пропускав післяобідні концерти міського оркестру на п'яцца Колона. Часом вечір вони присвячували опері. Але, як правило, проводили його за доміно і склянкою гарячого помаранчевого пуншу в куточку кав'ярні.
Більше ні з ким — чи майже ні з ким — вони не спілкувалися, в Римі жили майже так само відлюдно, як і в селі. Німецького елементу вони цілком уникали, особливо Збройносен, що завжди тікав, тільки-но до його вух долинала рідна мова: він був здатен вийти з омнібуса або з залізничного вагона, коли там були "Germans" [99]. Але й познайомитися з місцевими мешканцями, живучи так самотньо, чи, краще сказати, тільки в товаристві один одного, вони майже не мали нагоди. Двічі за зиму вони отримували запрошення до однієї дами невизначеного походження, мадам де Коньяр, яка протегувала мистецтву й митцям і до якої Рюдігер Збройносен мав рекомендаційний лист із Мюнхена. В її помешканні на Корсо, оздобленому фотографіями з автографами в плюшевих і срібних рамках, вони зустрічалися з інтернаціональною мистецькою юрмою — з акторами, художниками й музикантами, з поляками, угорцями, французами, а також італійцями, які поодинці більше їм не траплялися на очі. Інколи Збройносен покидав Адріана, щоб у товаристві молодих англійців, з якими його зводила душевна спорідненість, відвідати пивничку, де подають мальвазію, з'їздити в Тіволі або випити в траппістів191 Кватро Фонтане192 евкаліптової горілки й задля відпочинку від виснажливих складнощів перекладацького мистецтва побалакати з ними про всілякі nonsense [100].
Одне слово, і в місті, і в глухому гірському містечку вони жили відірваним від світу життям цілком поглинутих своєю працею людей. Так принаймні можна було охарактеризувати їхнє життя. Ну, а тепер сказати чи ні, що для мене особисто, хоч як мені завжди не хотілося розлучатися з Адріаном, прощання з домом Манарді все-таки було пов'язане з якимось прихованим почуттям полегшення? Якщо признатися в цьому, то треба й обгрунтувати своє почуття, а це буде важко зробити, не виставивши себе, а заразом і інших у трохи смішному світлі. Річ у тім, що в певному питанні, in puncto puncti [101], як любить казати молодь, я серед мешканців будинку був трохи смішним винятком. Я, так би мовити, випадав з їхнього ряду за своїм становищем і способом життя, бувши одруженим чоловіком, який віддає данину тому, що ми напівпоблажливо й напівпатетично звемо "природою". Ніхто більше в тому домі-замку на сходистій вуличці не робив цього. Наша чудова господиня, пані Перонелла, давно вже овдовіла, її дочка Амелія була придуркуватою дитиною. Брати Манарді, адвокат і селянин, здавалися затятими парубками, бо навіть можна було собі уявити, що обидва вони ніколи не торкалися жінки. Ще був там кузен Даріо, сивий і тихий, зі своєю невеличкою хворобливою дружиною, але ця пара напевне любилася тільки в найневиннішому значенні цього слова. І, нарешті, були Адріан і Рюдігер Збройносен, що місяцями жили в тому мирному, суворому і близькому вже їм оточенні таким самим життям, як ченці в монастирі над ними. То як же мені, вульгарному одруженому чоловікові, було не відчувати якоїсь ніяковості і пригнічення?
Про особливе ставлення Збройносена до широкого світу прекрасних можливостей і про його схильність ощадити той скарб, а отже, й ощадити себе самого, я вже казав. У цьому я вбачав ключ до його способу життя, пояснення не дуже зрозумілого для мене факту, що він таке життя витримує. Інша річ Адріан, — хоч я був свідомий того, що основою їхньої дружби чи, якщо це слово надто сильне, їхнього спільного життя була спільна цнота. Мабуть, мені не пощастило приховати від читача, що я трохи ревную до стосунків сілезця з Адріаном; хай же читач зрозуміє, що саме до цього спільного в них, до цієї здержливості я й ревнував.
Якщо Збройносен, коли мені дозволено буде так сказати, жив ласим споживачем потенційного, то Адріан — щодо цього в мене не може бути ніякого сумніву — після тієї поїздки в Грац чи, вірніше, в Пресбург, як, зрештою, і до неї, провадив життя святого. Але я здригався від думки, що відтоді, після тих обіймів, після короткочасної хвороби і втрати лікарів, його цнота походила вже не від етики, а від пафосу бруду.
У його вдачі завжди було щось від "Noli me tangere"193, я знав це; його нехіть до надто великої просторової близькості людей, коли один відчуває подих другого, до фізичного дотику була мені добре знайома. Він був людиною, що буквально не хотіла зближення, уникала його, втримувалась від нього, зберігала дистанцію. Фізичний вияв щирості начебто зовсім не пасував до його натури, навіть руку він тиснув рідко і якось квапливо. Ця його особливість помітніше, ніж будь-коли, виявилася під час нашого недавнього перебування разом, і мені здалося, сам не знаю чому, нібито його "Не торкайся до мене!", його "Відступи на три кроки!" певним чином змінило свій зміст, наче він не стільки відхиляв чийсь намір зближення, скільки боявся і уникав зворотного наміру, — з чим явно було пов'язане і його утримання від жінок.
Тільки загострена увага такого відданого приятеля, як я, могла відчути чи запідозрити, що його нехіть до зближення з людьми набрала іншого змісту, і боронь Боже подумати, буцімто це спостереження зменшило мою радість від перебування поблизу Адріана! Те, що з ним відбувалося, могло тяжко вразити мене, але ні в якому разі не віддалити від нього. Є люди, з якими нелегко жити і яких неможливо покинути.
XXV
Документ, про який на цих сторінках уже не раз була згадка, — потаємна записка Адріана. Після його смерті ця записка перейшла до мене, і я бережу її як коштовний, страхітливий скарб, — ось вона, я наводжу її. Настала та мить, коли її треба долучити до Адріанової біографії. Оскільки думки мої однаково вже далеко від того притулку, який він собі з примхи обрав, поділяючи його з сілезцем, і де я відвідав його, мова моя тепер урветься, і в цьому двадцять п'ятому розділі читач почує Адріанів голос.
Чи тільки його? Адже переді мною діалог. Говорить навіть переважно інший, зовсім інший, страхітливо інший, а той, хто сидить у кам'яній залі над цими аркушами, лише записує почуте. Діалог? Справді діалог? Треба бути божевільним, щоб повірити в це. І тому я не можу повірити, що він у глибині душі сприйняв як реальність те, що бачив і чув, — чи тоді, як чув і бачив, чи пізніше, коли записував почуте, — незважаючи на ті цинічні вислови, якими відвідувач намагався переконати його у своєму об'єктивному існуванні. Якщо ж ніякого відвідувача не було, — мене жахає закладена в цих словах згода бодай умовно, тільки як можливу припустити його реальність! — то страшно подумати, що той цинізм, глум і пересмикування також народилися в душі того, кого відвідали…
Звичайно ж, я й гадки не маю довірити друкареві Адріанів рукопис.