У мене нога болить.
— Ти навідріз, — обурилася Катя Михайлова, — а клас нехай програє?
— Тоді або я, або ти.
Семикласники сміялися, мало на підлогу не падали від сміху.
— Зіграємо без неї, — мовила Катя. — Нічого страшного. Ми з нею потім поговоримо.
— Уп'ятьох не можна, — сказав Едуард. — Тоді я знімаю команду із змагань.
Юлька подивилася на Алісу й спитала тихо:
— Ти побачила? Може, вийдеш, га?
Аліса підвелася.
— Гаразд, — згодилась вона. — Тільки я не в формі.
— Зараз усе зробимо, — зраділа Катя Михайлова. — Едуарде Петровичу, в нас запасна. Тільки вона перевдягнеться, добре?
— Ми не будемо чекати! — крикнула семикласниця.
— Я одну хвилину, — сказала Аліса, й вони з Катею побігли в роздягальню.
Коли Аліса вийшла на майданчик, усі завважили, що вона дуже засмагла й струнка.
— Де встигла на пляжі полежати? — вигукнув Садовський. — На Венері була?
— Розбігайтеся, суперники! — заверещав семикласник — жертва акселерації. — Здавайтесь, поки не пізно! Чемпіон світу на майданчику!
— Я стану на подачу, — попередила Катя, котра ще не довіряла Алісі. — А ти стій чимближче до сітки. І старайся грати двома руками зразу.
— Добре, — кивнула Аліса.
— Почали! — сказав Едуард.
Подавали семикласниці. М'яч прийняла Катя, та він був сильний, і тому вона відбила його далеко, за майданчик. Один — нуль.
Другу подачу Катя прийняла правильно, і м'яч свічкою піднявся високо над майданчиком. Олена Домбазова хотіла перекинути його на той бік, та Аліса раптом крикнула їй:
— Пасуй мені!
Оленка обережно підставила руки, і м'яч знову злетів угору. Аліса підстрибнула так високо, ніби у неї в тапочках були гумові пружини, рука її піднялася, пальці ледь-ледь торкнулися м'яча, і він, як ядро з гармати, під гострим кутом урізався в майданчик семикласниць і рикошетом відлетів до дальної стінки.
— Молодчина! — похвалила Катя. — Так тримати, Аліско!
Свої почали аплодувати, хоч думали, що це вийшло випадково.
Тепер подавала Оленка. Подавала вона так собі. М'яч полетів високо, прийняти його було легко, й семикласниці відбили подачу. Але цього разу Аліса не стала чекати, поки м'яч прийде до неї від кого-небудь, а підстрибнула біля сітки, дістала його, і він майже вертикально ударився в підлогу.
— Нечесно! — закричали семикласники. — Вона на наш бік залізла!
— Спокійно! — перекричав усіх Едуард. — Мені видніше. М'яч зараховано.
Коли Аліса забила таким чином іще п'ять м'ячів і стало ясно, що нічого з нею семикласниці вдіяти не зможуть, вони зажадали в судді тайм-аут і заявили:
— Вона взагалі не з їхнього класу. Ми її раніше не бачили.
— Хочете, класний журнал покажемо? — спитала Катя Михайлова.
— Вона наша! Наша! Наша! — кричали діти. — Се-лез-ньо-ва! Мо-лод-чи-на!
Довелося гру продовжувати, а коли шестикласниці виграли і цю партію, і третю, вирішальну, той, довготелесий, сказав своїм, але так, щоб усі чули:
— Вона переодягнений хлопець. Я вам точно кажу. Я її бачив, вона на Арбаті живе.
А Алісу оточили учні з шостого "Б" й хотіли підкидати, та Аліса попрохала:
— Не треба, я зовсім мокра, давно не грала.
— Ти в спортивній школі навчаєшся? — спитав Фіма. — Чи у вас усі так грають?
— Більшість, — відповіла Аліса.
— Я сушу голову, — мовив Фіма Корольов. — Що це за місто таке…
Аліса нічого не відповіла, а пішла з дівчатами в душ. Коли вони вернулися, хлопчики вже програвали.
— Едуарде Петровичу, — сказав Коля Наумов, коли рахунок був дванадцять — п'ять на користь семикласників. — Може один і той же гравець у двох командах грати?
Семикласники засвистіли, зареготали, виказуючи повну зневагу, а Едуард Петрович, відповів:
— Посоромся, мужчино!
— При чому тут мужчина? — обурився Фіма Корольов, який у майці й трусах здавався ще круглішим і помідористішим, ніж у костюмі. — У нас у класі повна рівноправність.
Але Едуард не дозволив Алісі знову виходити на майданчик, і хлопці програли. Загалом зустріч закінчилася внічию, та оскільки дівчата виграли 2:1, а хлопці програли 0:2, у фінал вийшли все одно семикласники.
Коли збиралися додому, чекали хлопців, Катя спитала:
— Чого ж ти раніше, Селезньова, не призналася? Вийшла б із самого початку замість цієї свинки, все б інакше склалося.
— Це хто свинка? — спитала Лариса солодким голоском. — Може, ти уточниш?
— І не бажаю уточнювати, — мовила Катя. — Що я сказала, те й чула.
Катя людина пряма, і ліпше з нею не сперечатися. Лариса й не стала сперечатися, але подумала, що їй щось не подобається ця вискочка Аліса.
А Едуард Петрович спитав:
— А ти легкою атлетикою займалася?
— Не спеціально, — відповіла Аліса. — Просто в школі разом із учнями…
— Ясно, — сказав Едуард. — Завтра після уроків чекаю тебе на стадіоні. Наша школа виступає в районних змаганнях. Не підведеш?
— Не підведе, — відповіла за Алісу Катя.
Зі школи Аліса з Юлькою йшли не кваплячись, Юлька згадала волейбольні епізоди. Вона вже не сердилася на Алісу, що та занадто показує свої майбутні здібності: вважала, що Аліса слушно зробила, допомагаючи своєму класові виграти у цих гордих семикласників.
— Мені тепер хочеться, щоб ти свого Колю чимдовше не знайшла, — мовила Юлька. — Ти для нашого класу знахідка. Може, не будемо поспішати? Тим паче, вони не признаються.
— Не говори дурниць! Миж із тобою не в ляльки граємо.
— То що ж робитимемо, Шерлок Холмс?
Вони вже майже підійшли до будинку. Раптом Аліса схопила Юльку за руку й прошепотіла:
— Мерщій!
Вона втягла її в під'їзд і притислася до стіни.
— Що таке?
— Не витикайся!
По тротуару човгали важкі кроки. Крізь скло дверей вони побачили Веселуна У. Товстун квапився, оглядався, майже біг.
— Він нас бачив, — прошепотіла Аліса. — Але тепер загубив.
Кроки завмерли біля щд'їзду.
— Скоріш сюди! — сказала Юлька. — У цьому під'їзді є чорний хід, у двір.
Вони вискочили в двір, перетнули його, вибігли через ворота в інший провулок і, тільки коли повністю збили пірата зі сліду, зупинилися перевести дух.
— Ну, що ти на це скажеш? — запитала Аліса.
— Ти підозрюєш, що. вони вистежили нас біля школи?
— Сподіваюся, що ні. Але не сьогодні-завтра вистежать. Ти ж забуваєш, що ми маємо справу з дорослими бандитами.
— Так, — зітхнула Юлька, — забуваю. Якось не доводилося раніше стикатися.
— Я б підійшла до цього триклятого Колі, — мовила Аліса, — й пояснила б йому: краще віддай мієлофон, бо якщо до тебе доберуться пірати… але він усе одно не повірить.
— Звичайно, не повірить, — озвалась Юлька. — А раптом повірить?
Розділ XI
ЦЕ БАНДИТ ІЗ МАЙБУТНЬОГО!
Боря Мессерер ушиипився було за Колею та Фімою Корольовим, але Коля сказав, що вони йдуть до Фіми робити уроки. Борі була ненависна сама думка про те, щоб робити уроки з доброї волі. І його вмить не стало.
— Посидимо на бульварі, — запропонував Коля.
— Треба поговорити? — спитав Фіма.
— Треба.
Вони сіли на лавку. Коля огледівся, чи не підслуховують їх.
— Ти чого смикаєшся?
— Якби ти знав… — І Коля замовк.
Фіма не міг мовчати довго. До того ж у нього голова була заклопотана подіями останнього дня.
— Як тобі Аліса? Путній товариш, га? — спитав він.
— Отож, — відповів Коля.
— Що?
— Вона мене шукає, — сказав Коля.
— Що-о?
— Шукає.
— Навіщо тебе шукати, якщо ти весь на виду?
— Я опинився в такому становищі, що нікому не розкажеш.
— Та кажи вже, що ти накоїв?
— Я потрапив у жахливу історію.
— Просто зараз сльози потечуть, — мовив Фіма. — Дивитись на тебе сумно. До чого тут Аліса? Вона ж тільки позавчора в наших краях з'явилася.
— Ні, вона раніше з'явилася. Вона спершу в лікарні лежала разом із Грибковою і всіх там. зробила дурнями. Всі повірили, що вона звичайне дівча.
— А вона незвичайна?
— Ти сьогодні хіба в школі не був? Не чув, як вона про Лондон шкварила, ти не звернув уваги, що вона японську мову знає?
— Ну, про японську вона прибрехала.
— Я їй вірю.
— Отже, вона мовний геній, — сказав Фіма. — Але це ще ні про що не говорить.
— А на волейболі ти був? Ти бачив коли-небудь, щор дівчатка так у волейбол грали?
— У справжніх командах далеко краще грають.
— То в справжніх командах, а вона в шкільній. Вона спеціально приїхала, щоб мене знайти.
— То чому ж досі не знайшла?
— Бо вона не знає, що я — це я. Вона мене зблизька не бачила.
— А навіщо ти їй знадобився?
— Бо вона не наша!
— Як не наша? Вона по-російському розмовляє, як ми з тобою.
— Ну й що? Я не це мав на увазі…
— Стривай! — Фіма навіть скочив на лавку. — Вона з іншої планети? Як же я з самого початку не здогадався! Звіоно ж, вона розвідник з іншої планети. Вони зумисне його в дівчинку перевдягай і влаштували у звичайну школу. Вона вивідає всі наші таємниці, й почнеться вторгнення на Землю.
— Зачекай ти зі своїми фантазіями! Ніяка вона не прихідець, а звичайна собі.
— Тоді чого ж ти город городиш?
— А тому, що вона з майбутнього.
— Звідкіля?
— З майбутнього. Вона живе через сто років!
— Слово честі?
— Навіщо я буду тобі брехати? Я її там своїми очима бачив.
— Де?
— У майбутньому, де ж іще.
— Я від тебе збожеволію! — сказав Фіма Корольов. Він аж спітнів од хвилювання, хоч було зовсім не жарко. — А як ти опинився в майбутньому?
— Є деякі речі, яких я розповісти не можу. Але це не означає, що не довіряю. Просто я стільки всього накоїв, що небезпечно тебе вплутувати.
— Мені не страшно, — заспокоїв Фіма. — Якось дам раду. Ти про себе турбуйся.
— І турбуюсь. Але ти будеш слухати?
— Авжеж. Слухаю.
— Отже, я потрапив у майбутнє… Стій!
— Що таке?
Боком, боком Коля швидко сповз із лавки й сховався за неї. Фіма перегнувся назад через спинку й запитав:
— Ти зовсім з глузду з'їхав?
— Не дивись на мене! Сиди, ніби ти один. Я загинув!
Тон був такий, що Фіма зрозумів — не до жартів. Він дістав із портфеля книжку, розгорнув її, спитав, не повертаючи голови й намагаючись не ворушити губами:
— Хто?
У відповідь із-за лавки почувся шепіт:
— Бачиш товстий іде по алеї?
Алеєю поволі йшов товстун розміром у три чоловіки, в темних окулярах і довгому плащі майже аж до землі. Незважаючи на опасистість, він ішов швидко і весь час крутив толовою, наче когось видивлявся. Порівнявшись із Фімою, товстун уважно оглянув його, але Колі не помітив.
Та коли товстун уже пройшов мимо, мало все не загинуло. Коля раптом оглушливо чхнув, так що Фіма від несподіванки підстрибнув.
Товстун зупинився й огледівся.
Фіма заходився витирати ніс долонею, вдаючи, що це він чхав.
— Даруйте, — перепросив він товстуна.
Товстун зітхнув і пішов далі.
Нарешті Коля осмілився вилізти з-під лавки.
— Ми ледь не попалися, — сказав він.
— Це мені подякуй.