Він зовсім не хотів привертати до себе увагу порушенням правил руху. Через якийсь час він помітив, що легкова машина, яка йшла слідом за ним і на такій самій швидкості, теж обігнала автофургон. Огілві поправив дзеркало – щоб не сліпило світло фар – і зменшив швидкість, дозволяючи обгін, але машина, що їхала позаду, на обгін не пішла, і Огілві, не звертаючи більше на неї уваги, додав газу.
Через кілька миль він помітив, що машини попереду починають гальмувати. їхні задні ліхтарі застережливо миготіли. Висунувши голову у вікно, він побачив, що промені фар дворядного руху трохи далі зливаються в один ряд. Очевидно, попереду сталася аварія.
А потім, за крутим поворотом, він зрозумів справжню причину затримки. Два ряди поліційних машин служби безпеки руху штату Теннессі, поблискуючими червоними ліхтарями, вишикувалися обабіч шосе. Дорогу перегороджував бар'єр із стоп-сигналом. І в тут ж мить на машині, що їхала слідом за ним, теж засвітився і замиготів поліційний ліхтар.
Як тільки "ягуар" зупинився, до нього звідусіль кинулися полісмени з пістолетами напоготові.
Затремтівши, Огілві підняв руки.
Смаглявий сержант відчинив дверцята.
– Не опускайте рук, – наказав він, – і вилазьте повільно. Ви арештовані.
16
Крістіна Френсіс зачудовано промовила:
– Ну от, знову! Ви вже другу чашку кави берете в обидві долоні, так, наче хочете зігріти руки.
По-пташиному стріпнувшись, Олберт Уеллс усміхнувся до неї через стіл.
– А ви дівчина спостережлива. На це не кожен звернув би увагу.
Вони сиділи в головному залі готельного ресторану. За ту годину, що вони тут пробули, ресторан майже спорожнів, і лише за кількома столиками ще сиділи люди, допиваючи каву з лікером.
Макс – старший офіціант – підійшов і зупинився за крок від їхнього столика.
– Бажаєте ще чогось, сер?
Олберт Уеллс глянув на Крістіну. Дівчина похитала головою.
– Та ні. Мабуть, більше нічого. Можете принести рахунок.
– Гаразд, сер. – Макс кивнув Крістіні: мовляв, він пам'ятає про їхню ранкову домовленість.
Коли старший офіціант відійшов, маленький чоловічок сказав:
– То щодо кави. На півночі старатель нічого марно не витрачає, бо від кожної дрібнички може залежати його життя. І від тепла, що в чашці з кавою – теж. А потім це стає звичкою. Звісно, я міг би її позбутися, але, По-моєму, про деякі речі не слід забувати до самої смерті.
– А що ж ви шукали на півночі?
– Уран, кобальт. Але головним чином – золото.
– І знаходили його? Я маю на увазі золото.
Він кивнув.
– Біля Єллоунайфа, Великого Невільницького озера. Там його миють з дев'яностих років минулого століття. Останні великі гони були в 1945 році. Комусь, звісно, щастило більше, комусь – менше. Але навіть до найщасливіших фортуна часом оберталася спиною. Пригадую… – Він замовк, бо в цю мить старший офіціант поставив на стіл тацю, на якій лежав рахунок.
– Розказуйте далі, – попросила Крістіна.
– Та це довга історія. – Він узяв рахунок і перебіг його очима.
– Ну, будь ласка, мені дуже цікаво, – сказала вона.
Він підвів голову, і їй здалося, що він насилу стримує сміх. Старий подивився на Макса, потім перевів погляд на Крістіну. Потім вийняв олівець і підписався під рахунком.
– Це було в тридцять шостому році, – почав він, – під час одного з останніх спалахів золотої гарячки в районі Єллоунайфа. Я тоді саме розвідував береги Великого Невільницького озера. Нас було двоє: я й один хлопець на ім'я Гаймі Екстайн. Гаймі прибув туди з Огайо. Перед тим торгував готовим одягом, старими автомобілями й іще казна чим. Хлопець він був заповзятливий і міг перебалакати будь-кого. Але вмів також і викликати до себе симпатію. До Єллоунайфа він приїхав з невеликою сумою грошей. А я на той час розміняв свій останній долар. Отож Гаймі взяв мене в партнери, закупив харчі. – Олберт Уеллс задумливо ковтнув води із склянки. – Доти він жодного разу не ставав на лижі, не знав, що таке вічна мерзлота й не вмів відрізнити сланець від кварцу. Але ми зразу ж заприятелювали… Перший місяць чи два – а на півночі втрачаєш лік часу – нам не щастило. А потім одного дня, біля гирла Єллоунайфа, ми сіли закурити і, сидячи, я знічев'я – за звичкою старателів – одколов від породи з окисом заліза кілька шматочків і поклав їх у кишеню. А тоді, вже на березі озера, я промив ту породу – і в ковші заблищало грубозернисте золото! Ми, звісно, кинулися назад і прикрили те місце, де лишився слід від молотка, мохом. А через два дні дізналися, що та ділянка вже застовпована. Такого удару я зроду не переживав. Застовпив її якийсь старатель із Торонто, причому майже рік тому, а потім повернувся на схід, так і не дізнавшись, на що він натрапив. А закон там такий: якщо, оформивши на себе ділянку, ти протягом року не починаєш працювати на ній, то твої права на неї анулюються.
– І скільки вам треба було чекати?
– Золото ми знайшли в червні. А ділянка зберігалася за ним до останнього дня вересня.
– То вам просто треба було тихенько пересидіти той час!
– Ми так і вирішили зробити. Але це було нелегко. По-перше, жила, на яку ми натрапили, відгалужувалася від уже діючої копальні, а по-друге, крім нас у тому районі були й інші старателі. Головне ж, у нас із Гаймі кінчилися гроші й харчі.
Олберт Уеллс кивнув офіціантові, що проходив мимо.
– Я все ж таки вип'ю ще чашечку кави. А ви?
Вона похитала головою.
– Дякую, більше не хочу. Що ж було далі?
– А далі, Крістіно, настали три найдовші місяці в моєму житті. І, мабуть, найтяжчі. Живилися ми рибою та якимись корінцями. Під кінець я був худий, як тріска, ноги почорніли від цинги, й на додачу мав уже і бронхіт, і флебіт. У Гаймі болячок було не менше, але він ніколи не скаржився, і за це я полюбив його ще більше.
Він помовчав, поки офіціант ставив на стіл каву, потім заговорив знову.
– І от – останній день вересня. До нас уже доходили чутки, що на ту ділянку націлюємося не тільки ми, а тому діяти треба було напевне. Точно опівночі ми забили свої стовпи. Я пам'ятаю ту ніч – темно, хоч в око стрель, сніг, хуртовина…
Він знову взяв чашку в обидві долоні.
– Тільки це я й запам'ятав, бо таки не витримав, звалився з ніг і прийшов до пам'яті у лікарні аж в Едмонтоні, мало не за тисячу миль від тієї ділянки. Потім я довідався, що то Гаймі вивіз мене звідти, хоч я й досі не розумію, як йому це вдалося. І на літаку полярної служби переправив мене на південь. Кілька разів і по дорозі, і в лікарні на мені ставили хрест. Але я не помер. Хоч потім, коли більш-менш одужав, почав шкодувати, що лишився живий.
Він ковтнув кави.
– Невже ваша заявка виявилася незаконною? – спитала Крістіна.
– Ні, із заявкою все було гаразд. Річ була не в ній, а в Гаймі. – Олберт Уеллс задумливо потер ніс, схожий на горобиний дзьоб. – Тут мені треба повернутися трохи назад. Сидячи на тому березі – чекаючи кінця вересня – ми з Гаймі склали два документи. Кожен з нас на папері відмовлявся від своєї половини ділянки на користь другого.
– Навіщо ж ви це зробили?
– Взагалі-то це придумав Гаймі: на випадок, якщо хтось із нас вріже дуба. Якби це сталося, то той, хто лишився живий, мав би документальне підтвердження, що йому належить уся ділянка. Гаймі сказав мені, що такий документ дозволив би уникнути зайвої юридичної тяганини. А, мовляв, якщо ми обидва виживемо, то просто порвемо ці папірці. Я вирішив, що він має рацію.
– Отже, поки ви лежали в лікарні…
– Гаймі пред'явив мою розписку й зареєстрував усю ділянку на себе. А на той час, коли я став на ноги, Гаймі був уже її повноправним власником, на ділянці кипіла робота, й золото текло в його кишені. Я довідався, що одна компанія вже запропонувала йому за ділянку чверть мільйона, що були й інші пропозиції…
– І ви нічого не могли зробити?
Старий похитав головою.
– Я вирішив, що програв, не зробивши й одного ходу. І все-таки, вийшовши нарешті з лікарні, я позичив грошей і подався на північ.
Олберт Уеллс замовк і помахав комусь рукою. Крістіна, озирнувшись, побачила, що до їхнього столика наближається Пітер Макдермот. Вона вже думала, чи згадає Пітер про її запрошення – приєднатися до них у ресторані. Серце її радісно тьохнуло, але в ту ж мить вона зрозуміла, що Пітер чимось страшенно пригнічений.
Старий дружньо привітався з Пітером, і до столика підбіг офіціант – приніс стільця.
– Хотів прийти раніше, – промовив Пітер, сідаючу – але затримали всякі справи.
"Знайшов що називати "всякими справами"!" – подумав він.
Сподіваючись, що пізніше вона зможе побалакати з ним сам на сам, Крістіна промовила:
– Містер Уеллс розповідає мені цікаву історію. Я дуже хочу дослухати її до кінця.
Офіціант поставив перед Пітером каву. Пітер узяв чашку й кивнув старому:
– Давайте далі, містере Уеллс. Вважаймо, що я спізнився на кіносеанс: початок подивлюся пізніше.
Той усміхнувся, дивлячись на свої натруджені руки.
– Та лишилося, власне, вже небагато, хоч кінець у цієї історії трохи несподіваний. Діставшись до Єллоунайфа, я розшукав Гаймі в одному бараці, що гучно іменувався готелем, і з порога почав викладати йому все, що думав про нього. І що крутішими словами я його обзивав, то ширше він усміхався! Я навіснів, кричав, що порішу його на місці, а він у відповідь тільки шкірив зуби – знав, сучий син, що я на таке не здатний.
– Який мерзотник! – вигукнула Крістіна.
– І я так думав. Та коли я викричався, Гаймі сказав: "А тепер ходім зі мною", – і повів мене до адвоката. Приходимо – і той кладе переді мною документ, згідно з яким я вважаюся повноправним співвласником ділянки!
Крістіна недовірливо похитала головою.
– Не розумію. Чому ж він…
– Гаймі все пояснив. Щоб якнайшвидше організувати виробництво, йому треба було оформити безліч всіляких паперів. А що я лежав у лікарні, майже весь час непритомний, то він без мого підпису нічого не міг би зробити. Отже, Гаймі скористався з моєї розписки й почав діяти. Він і не думав позбавляти мене моєї половини, і навіть одразу склав духівницю – якби він помер, то все перейшло б до мене.
Пітер Макдермот і Крістіна дивилися на нього широко розкритими очима.
– Згодом, – провадив далі Олберт Уеллс, – я склав таку саму духівницю на його ім'я, і партнерство наше грунтувалося на цій основі, аж доки Гаймі не помер, а сталося це п'ять років тому… Так, Гаймі дав мені добру науку: якщо ти віриш у когось, не поспішай міняти своєї думки про нього.
– А як же ділянка з копальнею? – спитав Пітер Макдермот.
– Ділянка? Нам безліч разів пропонували продати її, але ми відмовлялися, так і не продали.