Коли їм, промерзлим до кісток, дозволяли повернутися, вони настільки раді були зігрітися, що протирали Місяць так старанно, як лише могли. У такі ночі Місяць, здавалося, був яскравішим, ніж завжди. Як це було весело! Джейн ніколи не було самотньо в ліжку, окрім тих ночей, коли місяця не було. Гострий зір Джейн помічав тонкий серпик у західній стороні неба, і це її сповіщало, що друг повернувся. Надія на веселі місячні ночі підтримувала її протягом багатьох тужливих днів.
5
До десяти років Джейн вважала, що її батько помер. Не могла згадати, чи хтось колись таке їй сказав, але, якщо вже про це думала, то була в цьому певна. Хоча насправді просто не думала про батька, бо ніхто ніколи про нього не згадував. Все, що про нього знала, — його ім'я. Раз мама звалася місіс Ендрю Стюарт, то він мусив бути Ендрю Стюартом. У всьому іншому міг собі й зовсім не існувати, Джейн цим не переймалася б. Вона небагатьох батьків знала. По-справжньому — тільки батька Філіс, дядька Девіда Колмена, показного, хоч уже літнього чоловіка з мішками попід очима, який приходив до них на недільний обід і при нагоді щось там їй пробуркував. Джейн здогадувалася, що це бурчання могло бути проявом дружніх почуттів, і не почувала до нього антипатії, але й не бачила підстави заздрити Філіс, бо вона мала батька. Нащо хотіти батька, якщо маєш таку лагідну, чарівну і люблячу маму?
А тоді до Сент-Агата перейшла Агнес Ріплей. Спочатку Агнес видавалася Джейн доволі симпатичною, хоча та й глузливо показала їй язика з нагоди першої зустрічі. Вона була донькою когось такого, що його називали "великим Томасом Ріплеєм"… був власником "залізниць і капіталу"… і більшість дівчаток із Сент-Агата підлабузнювалися до Агнес та хизувалися, якщо вона звертала на них увагу. Вона знала силу "секретів" і для будь-якої вихованки Сент-Агата було великою честю, якщо Агнес розкривала їй якийсь секрет. Отож Джейн відчула справдешній трепет, коли одного пообіддя на майданчику для ігор Агнес підійшла до неї і загадково-таємниче сказала:
— Я знаю секрет.
Фраза "Я знаю секрет", напевно, є найбільш інтригуючою у світі. Джейн не встояла перед її привабою.
— О, розкажи, — заблагала вона. Їй хотілося бути допущеною до чарівного втаємниченого кола дівчаток, що їм Агнес довірила один із своїх секретів, а ще хотіла довідатися той секрет задля себе самої. Адже секрети повинні бути гарними, навіть прекрасними.
Агнес наморщила свого широкого носика і зробила дуже поважну міну.
— Скажу іншим разом.
— Але ж я не хочу почути це іншим разом! Я хочу почути це вже, — заблагала Джейн, а її нагідкові очі засвітилися від нетерплячки.
Мале ельфійське обличчя Агнес, обрамлене прямим темним волоссям, прибрало бешкетний вираз. Підморгнула Джейн зеленим оком.
— Гаразд. Тільки не нарікай на мене, як тобі не сподобається те, що почуєш. Слухай.
Джейн слухала. Вежі Сент-Агата слухали. Занедбані вулиці за подвір'ям слухали. Джейн здавалося, що увесь світ слухає. Вона стала однією з обраних… Агнес збирається розповісти їй секрет.
— Твої батько і мати не живуть разом.
Джейн подивилася на Агнес. Та ж це якась нісенітниця!
— Звісно, що не живуть разом, — сказала вона. — Мій батько помер.
— Та ні, ні, не помер, — мовила Агнес. — Мешкає на Острові Принца Едварда. Твоя мати його покинула, коли тобі було три роки.
Джейн мала таке відчуття, наче якась велика холодна рука почала вичавлювати її серце.
— Це… не… правда, — видихнула вона.
— Правда-правда. Я чула, як тітка Дора сказала це мамі. Вона казала, що твоя мати вийшла за нього, як він повернувся з війни, влітку, коли твоя бабця повезла її до Марітайму[3]. Твоя бабця була проти. Тітка Дора казала, — всі знали, що це довго не триватиме. Він був бідний. Але найбільші клопоти почалися з тобою. Тобі взагалі не треба було народжуватися. Тітка Дора казала, що ніхто з них тебе не хотів. Вони так гризлися, як кішка з собакою, аж урешті твоя мати зібралася і його покинула. Тітка Дора казала, що вона давно б охоче з ним розлучилася, але в Канаді тяжко дістати розлучення, та й усі Кеннеді вважають розлучення чимось страшним.
Рука так сильно стискала серце Джейн, що вона ледь могла дихати.
— Я… Я в це не вірю, — сказала вона.
— Як ти мене перебиватимеш, коли я тобі розказую секрет, то я тобі більше нічого не розкажу, міс Вікторіє Стюарт! — промовила Агнес, почервонівши від люті.
— Я не хочу більше чути, — сказала Джейн.
Вона ніколи не забуде почутого. Це не може бути правдою… не може. Джейн думала, що це пообіддя ніколи не закінчиться. Сент-Агата була жахіттям. Френк ще ніколи не їхав додому так повільно. Сніг на занедбаних вулицях ніколи не виглядав таким брудним і закопченим. Вітер ніколи не був таким сірим. Місяць, що пропливав високо в небі, виглядав збляклим аж до паперової білості. Але Джейн не переймалася б тим, якби його ніколи ніхто не чистив.
Коли вона зайшла до Веселої, 60, там саме пили пообідній чай. Велика вітальня, щедро прикрашена ніжно-рожевими левовими пащами[4], тюльпанами і папороттю-адіантумом, була заповнена людьми. Мама, у шифоновій сукні-орхідеї з широкими мереживними рукавами, сміялася і розмовляла. Бабуся, з блискучими синювато-білими діамантами у волоссі, сиділа у своєму улюбленому кріслі з вишитою оббивкою і виглядала так достойно, що одна леді зауважила: "Вона така лагідна і срібноволоса, наче матері Джеймса Вістлера[5]". Тітка Гертруда і тітка Сильвія розливали чай за столом, покритим венеціанським мереживом, на якому горіли високі рожеві свічки.
Джейн пройшла повз усіх них до мами. Зараз вона не бентежилася присутністю багатьох людей… мала певне питання і мусила одразу почути відповідь. Одразу. Не витерпіла б ні хвильки невідомості.
— Мамусю, — сказала, — чи мій батько живий?
Дивна, страшна тиша запанувала у кімнаті. В синіх очах бабусі, наче блискавка, сяйнуло світло. Тітка Сильвія зойкнула, тітка Гертруда покрилася непристойним рум'янцем. Але мамине обличчя було білим, наче припорошеним снігом.
— Він живий? — повторила Джейн.
— Так, — відповіла мама. І більше нічого не сказала. Джейн більше й не питала. Повернулася і наосліп пішла вгору по сходах. Опинившись у своїй кімнаті, зачинила двері і лягла на велику білу ведмежу шкуру біля ліжка, сховавши обличчя у м'яке хутро. Здавалося, важкі чорні хвилі болю прокочувалися над нею.
То це правда. Все життя вона думала, що її батько мертвий, аж він жив… на тій далекій точці карти, що звалася Островом Принца Едварда. Але її тато й мама не любилися і її не хотіли. Джейн виявила, як це дивно і неприємно, — відчувати, що твої батьки тебе не хотіли. Певна була, що все життя чутиме, як голос Агнес промовляє: "Тобі взагалі не треба було народжуватися". Зненавиділа Агнес Ріплей, — все життя її ненавидітиме. Джейн задумалася, чи житиме вона так довго, як бабуся, і як зуміє це витримати.
Там її знайшли мама і бабуся, коли вже всі розійшлися.
— Вікторіє, встань.
Джейн не ворухнулася.
— Вікторіє, я звикла, що коли я щось кажу, то треба це зробити.
Джейн встала. Не плакала, — колись, сто років тому хтось сказав, що "Джейн ніколи не плаче", … але на її обличчі відбився такий вираз, що зворушив би кожне серце. Можливо, навіть бабусю зворушив, бо вона сказала доволі лагідно, як для неї:
— Я завжди казала твоїй матері, Вікторіє, що вона повинна розповісти тобі правду. Я казала, що ти і так від когось усе почуєш, раніше чи пізніше. Твій батько живий. Твоя мати вийшла за нього всупереч моїй волі і пізніше в цьому розкаялася. Коли вона отямилася, я її простила і радо прийняла назад. От і все. А на майбутнє, як відчуєш непереборне бажання влаштувати сцену, коли ми розважаємося, будь ласкава стримати свій імпульс, аж доки гості розійдуться.
— Чому він мене не любив? — тупо спитала Джейн.
Коли вже все було сказано і зроблено, саме це видалося їй найболючішим. Бо навіть якщо колись, спочатку, мама її не хотіла, то Джейн добре знала, що тепер вона її любить.
Мама раптом усміхнулася так сумно, що це ледь не розбило серце Джейн.
— Я думаю, він ревнував до тебе, — сказала вона.
— Він зробив життя твоєї матері нещасним, — твердим голосом промовила бабуся.
— Ой, я теж завинила, — прошепотіла мама, плачучи.
Джейн, переводячи погляд з мами на бабусю, помітила, як мінилося бабусине обличчя.
— Надалі ти не згадуватимеш імені свого батька при мені і при твоїй матері, — сказала бабуся. — Що стосується нас…, що стосується ТЕБЕ…, то він мертвий.
Заборона була зайвою. Джейн ніколи більше не згадувала батькового імені. Він зробив маму нещасною, отож Джейн його зненавиділа і викинула його зі своїх думок. Були такі речі, про які не годилося навіть думати, — і батько до них належав. Але найстрашнішим видавалося те, що з'явилася річ, про яку не можна було порозмовляти з мамою. Джейн відчувала, що ця річ їх розділяє. Неясна, незрозуміла, але перепона. Щезла давніша повна довіра. Було питання, яке ніколи не могло бути згадане, і це все отруювало.
Надалі вона не могла витерпіти ні Агнес Ріплей, ні її культу "секретів", тому втішилася, коли Агнеса залишила школу, бо великий Томас вирішив, що Сент-Агата не досить сучасна для його доньки. Агнес хотіла навчитися танцювати степ.
6
Проминав рік, відколи Джейн довідалася про батька. У цьому році Джейн переживала, чи перейде до наступного класу, — натомість Філіс закінчила рік з відзнакою і змусила Джейн постійно про це чути! — далі їздила до Сент-Агата, докладала зусиль, щоб обдарувати Філіс симпатією, хоча і без особливих успіхів, щовечора зустрічалася із Джоді на задньому дворі, так старанно вправлялася з гамами, наче справді це любила.
— Шкода, що ти не любиш музики, — сказала бабуся. — Але чи ж могло бути інакше?
Не так істотно, що вона сказала, зате істотно, як. Уміла задати рани, які щеміли і кровоточили. Насправді Джейн захоплювалася музикою… дуже любила її слухати. Коли містер Рансем, музикант, мешканець пансіонату на Веселій, 58, щовечора у своїй кімнаті грав на скрипці, він навіть не здогадувався про двох захоплених слухачок під вишневим деревом на задньому дворі. Джейн і Джоді сиділи там, склавши руки, а їхні серця сповнювалися таким екстазом, що не передати словами. Коли настала зима і вікно у спальні було зачиненим, Джейн гостро відчула втрату.