Альпійська стежина

Лусі Мод Монтгомері

Альпійська стежина

Історія моєї кар'єри

Коли редакція "Жіночого Всесвіту" запропонувала мені написати "Історію моєї кар'єри", я усміхнулася — недовірливо та трішки розвеселившись. Моя кар'єра? Чи я зробила кар'єру? Хіба ж кар'єра не мусить бути чимось яскравим, чудовим, ефектним, а принаймні барвистим і захоплюючим? Чи мої довгі тяжкі змагання впродовж багатьох тихих і одноманітних років можна назвати кар'єрою? Мені ніколи не спадало на думку назвати їх так; і спершу мені видавалося, що я не зможу багато розповісти про ці довгі й монотонні зусилля. Але виявилося, — згідно із примхою раніше згаданої редакції я повинна розповісти те, про що так мало можу сказати, а за довгі роки я настільки звикла підкорятися редакторським примхам, що не можу позбутися цієї звички. Отож я мушу бадьоро розповісти свою нудну історію. Якщо з цього не вийде нічого кращого, то нехай, принаймні, вона заохотить якогось іншого трудівника, що, подібно до мене, торує виснажливий шлях до успіху.

Багато літ тому, коли я ще була дитиною, я вирізала зі свіжого журналу маленький вірш, названий "До тирличу[1]", і вклала його у нотатник, де писала свої листи і шкільні вправи. Щоразу, відкриваючи нотатник, я перечитувала ці рядки; то був ключ до всіх моїх мрій та замірів.

Шепни мені, квітко, уві сні,

Як я вгору здійнятися маю

По альпійській стежці, важкій та крутій,

До піднебесного краю.

Розкажи, як сягнути мені до мети,

До слави, що сліпить очі,

І написать на вершинній плиті

Скромне ім'я жіноче.

Це дійсно "важкий та крутий" шлях; і якщо якесь написане мною слово допоможе або ж заохотить іншого подорожнього, що його долає, то я писатиму радісно й охоче.

* * *

Я народилася у містечку Кліфтон на Острові Принца Едварда. "Старий Едвардів Острів" — гарне місце для народження, гарне місце для дитинства. Не можу придумати нічого кращого. Ми, остров'яни, — вірний народ. У глибині душі ми потай вважаємо, що немає іншого такого місця, як наша маленька батьківщина. Можемо підозрювати, що вона не зовсім досконала, — як усі закутки нашої планети, але не піймаєте нас на тому, щоб ми в цій думці зізналися! І ми щиро ненавидимо кожного, хто б таке сказав. Єдиний спосіб змусити остров'янина сказати хоч якесь осудливе слово про його коханий край, — аж надміру цей край перехвалювати. Тоді, щоб відвернути гнів богів та завуалювати власну пиху, мешканець острова, можливо, згадає про кілька його ґанджів, один чи два, як плями на сонці. Але нехай слухач не зробить непрощенного гріха, погодившись із цим!

Хай там як, Острів Принца Едварда і справді дуже гарний, — на мою думку, найгарніший у всій Америці. Інші місцевості можуть похвалитися щедрішими пейзажами і грандіознішими краєвидами; але, якщо йдеться про лагідну заспокійливу чарівність, то Острів неперевершений. "Обтікає незаймане море його[2]", він плаває на хвилях блакитної затоки, наче зелений самітник і "прихисток давнього супокою[3]".

Своєю красою Острів значною мірою завдячує кольоровим контрастам, — багатій червені звивистих доріг, смарагдовому блиску верховин і лугів, сяючій блакиті довколишнього моря. Море створило Острів Принца Едварда у багатьох сенсах, окрім географічного. Не можна відійти далеко від моря. Окрім кількох місцевостей в глибині, море видно звідусіль, хоча б як крихітну блакитну щілину між далекими пагорбами або туркусовий просвіт між темним гіллям ялин, що облямовують лиман. Наша любов до моря велика; його смак у нашій крові: його голос звучить у наших вухах, наче спів сирен; і хоч у яких далеких землях ми б не блукали, дзюрчання його хвиль у наших снах завжди кличе нас на батьківщину. Небагато є речей, за які я вдячна більше, аніж за те, що народилася і виросла поруч із блакитною Затокою Св. Лаврентія.

А все ж неможливо описати привабу Острова, змальовуючи море чи суходіл. Вона надто невловна — надто витончена. Інколи я думаю, що цей особливий чар спричинений ноткою суворості в острівних пейзажах. Звідки ж береться ця суворість? Ховається у темній плямистості ялин та смерек? У мерехтінні моря та рік? У свіжих пахощах солоного повітря? Чи йде із самих глибин, із самої душі цієї землі? Землі, подібно до людей, мають свою особистість; щоб цю особистість пізнати, ви мусите жити на тій землі і приятелювати з нею, і черпати з неї все потрібне для тіла й для духу, лише так ви можете пізнати землю і бути пізнаним нею.

* * *

Мій батько — Г'ю Джон Монтгомері, моя мати — Клара Вулнер Макнейл. Отож я шотландського походження — з домішкою англійської крові завдяки прадідам та прабабкам. І в батьківській, і в материнській частинах мого роду існувало багато традицій та казок, які я захоплено слухала в дитинстві, коли старші родичі оповідали їх довгими зимовими вечорами, сидячи довкола каміна. Їхні любовні історії жили в моїй крові; я тремтіла від спокуси пригод, що привели моїх предків на захід від Старого Краю — землі, що її, як я чула, вони завжди називали "Домом", хоча вже батьки цих чоловіків та жінок народилися і виросли в Канаді.

Г'ю Монтгомері прибув до Канади із Шотландії. Плив на судні, що прямувало до Квебеку, але доля і воля жінки закерували інакше. Його дружина впродовж усього плавання через Атлантику жорстоко страждала від морської хвороби — а це тривало тоді куди довше п'яти днів. Біля північного узбережжя Острова Принца Едварда, що був тоді дикою лісовою місцевістю з нечисленними, віддаленими одне від одного селищами, капітан став на рейд, щоб поповнити запаси питної води. Послав човна на берег і запропонував бідній місіс Монтгомері прогулятися туди — для переміни. Місіс Монтгомері прогулялася, — і, відчувши під ногами благословенну твердь, заявила чоловікові, що тут і залишиться. Ніколи більше не зійде на борт жодного корабля. Ні умовляння, ні благання, ні аргументи — ніщо не зарадило. Так вирішила недужа дама і, волею чи неволею, її чоловік теж мусив залишитися. Отак Монтгомері опинилися на Острові Принца Едварда[4].

Їхній син Доналд був героєм іншого роману тих ранніх днів. Я використала цю історію у "Казочниці[5]". Ненсі та Бетті Шерман з цієї повісті — це Ненсі та Бетсі Пенман, доньки лояліста[6], що приїхав зі Штатів під кінець війни за незалежність. Джордж Пенман був скарбником Британської Армії; втративши все майно, він став злидарем, але дівчата, особливо Ненсі, були настільки вродливими, що їм не бракувало женихів зблизька і здалеку. Доналд Фрейзер із "Казочниці" — це Доналд Монтгомері, а Нейл Кемпбел — Девід Маррей із Бедеку[7]. Єдиною прикрасою, доданою до оповіді, були кінь та сани, якими я забезпечила Доналда. Насправді ж він мав напівзламане стерно, прикріплене до старих дерев'яних ґринджол[8] і в цьому романтичному екіпажі переправився через Річмонд-Бей, щоб освідчитись Ненсі!

Мій дідусь, сенатор Монтгомері, був сином Доналда і Ненсі, успадкувавши статечний вигляд батька і вродливе обличчя матері. Він одружився зі своєю кузиною, Енні Маррей із Бедеку, донькою Девіда та Бетсі. Отож вони обидві — і Ненсі, і Бетсі — були моїми прабабусями. Я певна, якби Бетсі жила в наші дні, то стала б завзятою суфражисткою. Навряд чи найпередовіші феміністки відкидали старі звичаї так рішуче, як це вчинила вона, освідчившись Девіду. Як я від усіх чула, вони з Девідом були найщасливішою у світі парою.

* * *

Що ж до сім'ї моєї матері — Макнейлів — то від них я успадкувала мій потяг до писання і мої літературні смаки. Джон Макнейл приплив на Острів Принца Едварда 1775 року, його сім'я походила з Аргайлу[9] і належала до прибічників безталанних Стюартів. Тому молодий Макнейл вирішив, що зміна клімату піде йому на користь. Гектор Макнейл, один із менших шотландських поетів, був його кузеном. Йому належали кілька гарних і добре відомих поезій, серед них — "Ти бачив мою крихітку?", "Я тільки його люблю" і "Прийди під мій плед[10]", — цю останню часто помилково приписували Бернсу.

Джон Макнейл оселився на фермі на північному узбережжі в Кавендіші. У нього було дванадцятеро дітей, найстарший — Вільям Макнейл, мій прадід, загальновідомий як "Старий Оратор Макнейл". Він був дуже розумним, як на свій час, добре освіченим, і справляв сильний вплив на місцеву політику. Одружився з Елізою Тавнсенд, донькою Джона Тавнсенда, капітана британського військового флоту. Його батько, Джеймс Тавнсенд, отримав у подарунок від Георга ІІІ земельну ділянку на Острові Принца Едварда, яку називав Парк Корнер, на честь старого сімейного маєтку в Англії. Туди він приїхав, взявши з собою дружину. Вона гірко тужила за домом — і мала бунтівну вдачу. Минуло кілька тижнів після прибуття, а все ще не зняла капелюшка, все ще вимагала повернутися. Ми, діти, що слухали цю історію, ніколи не втомлювались міркувати, чи вона знімала капелюха на ніч і надягала вранці, чи спала в ньому. Але не могла повернутися додому, отож урешті-решт зняла капелюха і змирилася зі своєю долею[11]. Тепер вона мирно спочиває на маленькому старому сімейному цвинтарі на березі "Озера Сяючих Вод" — інакше кажучи, ставка Кемпбелів у Парк Корнер. Стара червона плита з пісковику позначає місце, де вона лежить зі своїм чоловіком, а на ній вирізана поросла мохом епітафія, — одна із розлогих епітафій покоління, що мало час різьбити такі могильні написи і читати їх.

Пам'яті Джеймса Тавнсенда з Парк Корнеру, Острів Принца Едварда. Також тут спочиває його дружина Елізабет. Переїхали на цей Острів з Англії, Року Божого 1775, з двома синами і трьома доньками, а саме: Джон, Джеймс, Еліза, Рейчел та Мері. Їхній син Джон помер в Антигуа за життя його батьків, його згорьована мати пішла за ним у вічність у терплячому стражданні сімнадцятого дня квітня 1795 року, на 69-у році життя. Її невтішний чоловік покинув цей світ двадцять п'ятого дня грудня, на 87-ому році свого віку.

Цікаво мені, чи туга за батьківщиною приходила у сни Елізабет Тавнсенд впродовж більше ніж сотні років!

Вільям та Еліза Макнейл мали велику сім'ю, всі члени якої відзначалися неабияким розумом. На їхню освіту склалися лише короткі принагідні уроки у місцевій школі тих примітивних перших днів, але, якби обставини були кращими, дехто з них зумів би піднятися вище. Мій дід, Александр Макнейл, був людиною з сильним та чистим літературним смаком і мав талант компонувати прозу.