Джейн з Ліхтарного Пагорба

Джейн з Ліхтарного Пагорба

Л. М. Монтгомері

Переклад: Наталя Михайлівська

Пам'яті Щасливчика,

Чарівного і ласкавого приятеля 14-ти років

1

Джейн завжди вважала, що вулиця Весела не заслуговує своєї назви. Навпаки, це, на її думку, була найсумніша вулиця Торонто, хоча в одинадцятилітньому житті Джейн було замало приїздів та від'їздів, щоб побачити багато вулиць.

Вулиця Весела повинна бути ВЕСЕЛОЮ вулицею, — думала Джейн, — з веселими приязними домами оброслими квітами, які б гукали тобі: "Привіт, як справи?", коли ти їх минаєш, із деревами, які б помахували тобі руками, і вікнами, які б підморгували тобі у сутінках. Натомість вулиця Весела була темною і похмурою, забудованою старомодними цегляними домами, що через свій вік були закопченими, а їх високі, сліпі, затулені віконницями вікна навіть не думали підморгувати хоч комусь. Дерева, які вишикувалися вздовж вулиці Веселої, були настільки старими, величезними і поважними, що про них не вдавалося думати як про дерева, так само як і про ті жалюгідні недоростки у зелених відрах біля дверей автозаправки на протилежному розі вулиці. Бабуся дуже лютувала, коли знесли старий будинок Адамса, що раніше стояв на цьому розі, і збудували на його місці нову біло-червону автозаправку. Вона ніколи не дозволяла Френку заправлятися там бензином. Попри це, Джейн вважала, що то єдине веселе місце на вулиці.

Джейн мешкала у домі на Веселій, 60. Це був величезний цегляний дім замкового типу, з колонами при вході, високими склепінчастими георгіанськими вікнами, а також баштами і башточками всюди, де можна було втулити башту чи башточку. Оточувала його висока огорожа із кованою брамою… ця брама була знаменитістю Торонто давніх днів… Френк завжди її закривав і замикав на ніч, тому Джейн мала дуже неприємне відчуття, наче вона — зачинений в'язень.

Довкола будинку на Веселій, 60 було більше вільного простору, аніж довкола інших будинків вулиці. Спереду він мав клаптик газону, хоча трава тут добре не росла, — через старі дерева всередині огорожі, а між бічною стіною і Блур-стріт була широка вільна смуга, хоч і не настільки широка, щоб поглинути безперервний гуркіт і брязкіт Блур, яка була особливо гамірною і жвавою там, де з'єднувалася з Веселою. Люди дивувалися, чому стара місіс Роберт Кеннеді далі мешкала тут, хоча мала купу грошей і могла купити один з прекрасних нових будинків у Форест-Хілл або в Кінгсуей. Адже податок за величезну ділянку на Веселій, 60 міг розорити, а будинок безнадійно застарів. Місіс Кеннеді лише зневажливо посміхалася, коли чула такі речі, навіть із уст свого сина Вільяма Андерсона, єдиного члена її першої сім'ї, якого вона шанувала, бо він був удатним бізнесменом і доробився чималого маєтку. Вона ніколи не любила сина, але він змусив її поважати себе.

Місіс Кеннеді була цілком задоволена будинком на Веселій, 60. Вона прийшла сюди як наречена Роберта Кеннеді, ще тоді, коли вулиця Весела вважалася останнім словом вуличної моди, а будинок на Веселій, 60, побудований батьком Роберта, — одним із найрозкішніших "палаццо" Торонто. В її очах він ніколи не переставав бути таким. Там вона прожила сорок п'ять років і там вона мешкатиме до кінця життя. Ті, кому він не подобається, не мусять там залишатися. При цьому на Джейн кидався весело-глузливий погляд, хоча Джейн ніколи не казала, що їй не подобається на Веселій, 60. Але бабуся, як давно виявила Джейн, мала надприродне вміння читати ваші думки.

В один похмурий тьмяний день у засніженому світі, коли Джейн сиділа в кадилаку, чекаючи, коли Френк відвезе її до Сент-Агата, як щодня, вона почула двох жінок, що стояли на розі вулиці та розмовляли про їхній дім.

— Ти коли-небудь бачила такий мертвий дім? — спитала молодша. — Він виглядає так, наче помер сторіччя тому.

— Цей будинок помер тридцять років тому, разом із Робертом Кеннеді, — відповіла старша жінка. — До того він був жвавим місцем. Ніде в Торонто більше не розважалися. Роберт Кеннеді любив товариське життя. Він був дуже милим, люб'язним паном. Люди не могли зрозуміти, чому він вирішив одружитися з місіс Джеймс Андерсон… вдовою з трьома дітьми. Вона уроджена Вікторія Мур, знаєш, донька старого полковника Мура… з дуже аристократичної сім'ї. Але гарна була, як намальована, і просто шаліла за ним. Люба моя, вона йому поклонялася. Казали, що ніколи очей з нього не зводила, ні на мить. А ще казали, що першим чоловіком вона ніскільки не переймалася. Роберт Кеннеді помер, коли вони вже були п'ятнадцять років одружені…, як я чула, помер саме тоді, коли народилася їхня перша дитина.

— І що, вона сама живе у цьому замку?

— Ні-ні. З нею живуть її дві доньки. Одна з них вдова чи щось схоже… а ще, здається, є якась внучка. Кажуть, що стара місіс Кеннеді страшенно деспотична, але молодша донька… вдова… доволі весела і багато виїжджає, — можеш побачити згадки про це у "Вечірньому Віснику". Дуже гарненька, а як одягається! Вона ж із Кеннеді, вдалася в батька. Як їй, мабуть, тяжко, коли її елегантні друзі відвідують її на Веселій. Ця вулиця гірше, ніж мертва, вона прогнила. Але я ще пам'ятаю часи, коли Весела була найфешенебельнішою вулицею міста. І глянь на неї зараз!

— Вицвіле панство.

— Ще гірше. На Веселій, 58 взагалі пансіон. Але стара місіс Кеннеді добре утримує дім 60, хоча придивися, — фарба на балконах починає лущитися.

— Ну, я рада, що тут не живу, — засміялася друга, коли вони побігли ловити машину.

— Добре тобі, — подумала Джейн. Хоча, якби її спитали, вона не змогла б відповісти, де хотіла б жити, якщо не на Веселій, 60. Більшість вулиць, по яких вона їхала до Сент-Агата, були звичайними і непривабливими. Бо Сент-Агата, дуже дорога ексклюзивна приватна школа, куди бабуся послала Джейн, теж містилася у районі міста, що вийшов з моди та застарів. Але Сент-Агата це не заважало… самі розумієте, що вона залишилася б Сент-Агата навіть у пустині Сахарі.

Будинок дядька Вільяма Андерсона на Форест-Хілл був дуже гарним, з ландшафтними газонами й альпінаріями, але вона не хотіла б там жити. Страшно було ступити на газон, щоб не пошкодити його оксамит, заповітний скарб дядька Вільяма. Доводилося триматися мощеної камінням доріжки. А Джейн хотілося побігати. У Сент-Агата не можна було бігати, хіба що в іграх, але Джейн ці ігри не подобалися і вона в них доброю не була. Завжди розгублювалася та ніяковіла. В одинадцять років була вищою, ніж більшість дівчаток у тринадцять. Височіла над усіма дівчатками класу. А їм це не подобалося, і вони давали відчути Джейн, що вона нікуди не годиться.

А побігати на Веселій, 60… чи ж хтось міг побігати на Веселій, 60? Джейн здавалося, що, її мама могла… Ходила так легко і весело, наче мала крила при ногах. Але якось, коли Джейн зважилася пробігти від передніх до задніх дверей, просто через довгий будинок, завбільшки майже як половина міського кварталу, співаючи на весь голос, бабуся, що її, на думку Джейн, не було вдома, з'явилася у кімнаті для сніданків і глянула на неї з нестерпною для Джейн посмішкою на мертвотно-білому обличчі.

— Вікторіє, — сказала вона ще нестерпнішим шовковим голосом, — що спонукало тебе до цієї вихватки?

— Я просто хотіла побігати, — пояснила Джейн. Здається, вкрай просто! Але бабуся ще раз усміхнулася і сказала так, як тільки могла сказати бабуся.

— На твоєму місці, Вікторіє, я б удруге цього не робила.

І Джейн ніколи вдруге цього не робила. Отак бабуся впливає на вас…, хоч яка вона мала і поморщена, така мала, що довгов'яза і довгонога Джейн була майже її зросту.

Джейн не терпіла, коли її називали Вікторією. Однак всі її так називали, окрім матері, що називала доньку Джейн Вікторією. Джейн знала, що це чомусь дратує бабусю, знала, що з якихось невідомих їй причин бабуся ненавиділа ім'я Джейн. А от Джейн воно подобалося, вона його любила і завжди думала про себе як про Джейн. Розуміла, що Вікторією її назвали на честь бабусі, але не знала, звідки взялася Джейн. Ні у Кеннеді, ні в Андерсонів Джейн не було. Як виповнилося їй одинадцять, почала підозрювати, що, можливо, це від Стюартів. Джейн жалкувала, їй не хотілося думати, що своїм улюбленим іменем вона зобов'язана батькові. А його Джейн ненавиділа настільки, наскільки було місця для ненависті у її маленькому серці, що не було створене для ненависті хоч когось, навіть бабусі. Були часи, коли Джейн боялася, що ненавидить бабусю, а це було жахливо, — адже бабуся її годувала, одягала і платила за навчання. Джейн знала, що мусить любити бабусю, але це видавалося дуже трудною річчю. Можливо, мамі таке легко виходило, але ж маму бабуся любила, а це величезна різниця! Любила, як більше нікого в світі. А от Джейн бабуся не любила. Джейн завжди це знала. А ще Джейн відчувала, якщо не просто знала, — бабусі не подобається, що мама так дуже її любить.

— Ти занадто метушишся біля неї, — якось зневажливо сказала бабуся, коли мати переймалася болем горла Джейн.

— Вона все, що в мене є, — відповіла мама.

І тоді старе бабусине обличчя спалахнуло.

— Я так припускаю, що я ніщо, — сказала вона.

— Ой, мамо, ти ж знаєш, ЩО я мала на увазі, — жалібно відповіла мама, змахуючи руками в такому жесті, що завжди змушував Джейн думати про двох маленьких білих метеликів. — Я мала на увазі… мала на увазі… вона ж моя єдина дитина.

— І ти любиш цю дитину… його дитину… більше, аніж мене!

— Не більше… просто інакше, — благально промовила мама.

— Невдячна! — сказала бабуся. Лише одне слово, але скільки отрути вона в нього вклала. Потім вийшла з кімнати, все ще з палаючим обличчям, а її блідо-блакитні очі жевріли під морозяним волоссям.

2

— Мамцю, — сказала Джейн, наскільки їй це дозволили опухлі мигдалини, — чому бабуся не хоче, щоб ти мене любила?

— Але ж, серденько, це не так, — відповіла мама, схилившись над Джейн. У світлі рожевого абажура її обличчя було наче троянда.

Та Джейн знала, що це так. Вона знала, чому мама рідко цілувала чи пестила її при бабусі. Це викликало у бабусі холодну страшну лють, що, здавалося, заморожувала довкола неї повітря. Джейн навіть тішилася, що мама не часто так робила. Лише тоді, коли вони були наодинці… але ж вони дуже рідко бували наодинці. Навіть і зараз вони недовго пробудуть разом, бо мама запрошена на гостину.