Потім погасиш лампу — тобі вистачить і світла зірок. Роздягнеш мене і, читаючи "Pater" і "Ave"**, а помислами звертаючись до Бога, ти старанно змочиш цією святою водою мої очі, губи, всю голову, а тоді й інші частини тіла. Пам'ятай, сину, що могутність Богова безмежна, і нічому не дивуйся!
** "Отче наш" і "Богородиця" — католицькі молитви (латин.).
В цю мить Дон Жуан відчув, що смерть зовсім поруч, і додав страшним голосом:
— Гляди, не впусти пляшечку.
Потім він тихо сконав на руках у сина, чиї рясні сльози капали на мертвотно-бліде обличчя, з якого навіть смерть не стерла іронічного виразу.
Було близько півночі, коли дон Філіпп Бельвідеро поклав батьків труп на стіл. Поцілувавши його грізно насуплений лоб і сиве волосся, він погасив лампу. У мерехтливому місячному світлі, що затопило і поля, й кімнати палацу, Філіпп бачив батькове тіло, що вирізнялося білою плямою в сірій сутіні. Юнак змочив хустинку в рідині й, прочитавши молитви посеред глибокої тиші, слухняно зволожив священну для нього голову. Він виразно чув якесь дивне шарудіння, але подумав, що то вітер шелестить у верхів'ї дерев. Та коли він обтер вологою праву руку, то відчув як ця рука — рука молода й дужа, але батькова рука! — міцно обхопила його за шию! Він перелякано зойкнув і впустив пляшечку, яка впала на підлогу й розбилася. Рідина вмить випарувалася. Збіглася вся челядь замку із смолоскипами в руках. Цей крик наполохав їх і вразив не менше, ніж якби всесвіт раптом задвигтів від трубних звуків сурми, що скликала б смертних на Страшний суд. В одну мить кімната наповнилася людьми. Тремтяча від страху юрма побачила, що дон Філіпп знепритомнів, але стоїть на ногах, утримуваний могутньою рукою батька, що здавила йому шию. А потім присутні побачили щось і справді надприродне: обличчя в Дон Жуана було юне і прекрасне, наче в Антіноя — чорне волосся, блискучі очі, червоні уста. А його голова страшно смикалася, нездатна зрушити кістяк, до якого була прикріплена.
Старий слуга вигукнув:
— Чудо!
І всі іспанці повторили:
— Чудо!
Донья Ельвіра була надто побожна і навіть у думці не могла припустити, що тут ідеться про чудеса магії. Вона відразу послала по абата Сан-Лукарського монастиря. Коли пріор побачив чудо на власні очі, то, будучи людиною кмітливою, вирішив здобути з нього вигоду. Зрештою, хіба абат насамперед не повинен дбати про збільшення прибутків своєї обителі? Він негайно оголосив, що сеньйора Дон Жуана, безперечно, приєднають до святих, і врочиста церемонія відбудеться в Сан-Лукарському монастирі, який віднині називатиметься, додав абат, монастирем Святого Жуана Лукарського. На ці слова мрець скорчив блазенську гримасу.
Всім відомо, як іспанці полюбляють такі торжества, а тому неважко собі уявити, якими релігійними феєріями відсвяткувало Сан-Лукарське абатство перенесення тіла блаженного Дон Жуана Бельвідеро в церкву. Через кілька днів по смерті знаменитого вельможі звістка про чудо його часткового воскресіння, переходячи від села до села, поширилася уже більше, ніж на півсотні льє навколо Сан-Лукара, і юрби цікавих відразу ж посунули по всіх дорогах, являючи очам досить кумедне видовище; вони йшли зусібіч, приваблювані "Те Deum"*, яке ченці співали при світлі смолоскипів. Старовинна мечеть Сан-Лукарського монастиря, чудовий храм, збудований маврами, під склепінням якого ось уже три століття лунало ім'я Ісуса Христа, а не Аллаха, не могла вмістити юрму, що зійшлася подивитись на церемонію. Збившись докупи, мов мурахи, стояли під колонами храму ідальго в оксамитових плащах, озброєні своїми славними шпагами, бо не знайшлося місця, де вони могли б опуститись навколішки — а навколішки вони ставали тільки перед Богом. Чарівні селянки у спідницях-баскінах, під якими вгадувалися знадливі форми, приходили під руку з сивими дідами. Молодики з вогненними очима стояли біля вичепурених літніх жінок. Були тут і парочки, що тремтіли від утіхи, були дівчата, які згорали від цікавості, приведені сюди своїми женихами, були щойно одружені молодята, були діти, які боязко трималися за руки. Величезний натовп мерехтів барвами, мінився контрастами, миготів розмаїттям квітів та строкатими вбраннями і тихо вирував серед нічної тиші. Розчинилася широка церковна брама. Ті, хто запізнився й не зміг протиснутися у храм, залишилися на паперті й здалеку, через три відкриті портали, милувалися видовищем, про яке легкі декорації сучасних опер можуть дати лише слабке уявлення. Святенники та грішники, кваплячися здобути прихильність новоспеченого святого, запалили на його честь тисячі свічок по всій величезній церкві — корисливі вогники, що надали монументальній будівлі чарівного вигляду. Чорні аркади, колони й капітелі, глибокі ніші каплиць, що виблискували золотом і сріблом, галереї, сарацинське декоративне різьблення з усіма його найвитонченішими візерунками виразно проступали в потоках світла — так у червоних сполохах багаття виникають усілякі химерні постаті. А над цим океаном вогнів панував позолочений вівтар у глибині храму, де височів головний престол, що сяяв, як сонце. І справді, перед ракою, в яку поклали Дон Жуана, блідло мерехтіння золотих світильників, срібних канделябрів, хоругов, пишних китиць, статуй святих і обітних підношень. Тіло нечестивого грішника яскріло коштовним камінням, квітами, кришталем, діамантами, золотом, білосніжними, мов ангельські крила, перами і зайняло на престолі те місце, яке відводять образу Христа. Навколо горіли незліченні свічки, від них хвилями розходилося сяйво. Поважний сан-лукарський абат у ризах священнослужителя, в митрі, прикрашеній коштовними самоцвітами, і з золотою патерицею в руці сидів як владика вівтаря у схожому на трон пишному кріслі посеред свого кліру, що складався з незворушних сивоголових священиків, одягнених у тонкі стихарі,— вони стояли навколо нього, як на картинах отці-святителі стоять навколо Творця. Староста хору та чільні особи капітулу, прикрашені блискучими відзнаками свого високого церковного сану, ходили туди-сюди, окутані хмарами ладану — так світила здійснюють свій шлях у небесних сферах. Коли настав час великого прославляння, дзвони розбудили луну в усіх навколишніх полях, і величезне збіговисько народу проспівало перші слова хвали Господові, якими починається "Те Deum".
* "Те Deum laudamus" ("Тебе, Боже, хвалимо") — католицька молитва.
Скільки було високого почуття в цих словах! Чистим і ніжним голосам жінок, що молилися в екстазі, вторували густі й могутні голоси чоловіків, і навіть орган не міг перекрити цього тисячоголосого співу, хоч як потужно гули його труби. І тільки дзвінкі ноти, що їх виводив хор хлопчиків, та розлоге гудіння перших басів, збуджуючи в кожному найщасливіші спогади про дитинство і захват перед силою людського почуття, вирізнялися посеред чудового розмаїття голосів, злитих у єдиному палкому пориві:
— Те Deum laudamus!
І полився з глибини собору, де чорніли вкляклі жіночі та чоловічі постаті, спів, подібний до світла, що зненацька спалахує в темряві ночі, і мовби перекоти грому розкололи навколишню тишу. Голоси полинули у високість мовби на хмарах ладану, що голубим прозорим серпанком огорнули фантастичні дивовижі мавританської архітектури собору. Всюди було багатство яскравих барв, пахощі, світло і мелодійні звуки.
В ту мить, коли ця могутня музика любові й подяки піднеслася до престолу, Дон Жуан, надто ввічливий, щоб не подякувати за увагу, надто розумний, щоб не відчути, як з нього глумляться, вибухнув у відповідь моторошним реготом і з нахабною безцеремонністю перевернувся на бік у своїй пишній раці. Бо диявол уселив йому острах, що його хочуть видати за звичайнісіньку людину, за одного із святих угодників, за якого-небудь Боніфація або Панталеоне, і, щоб порушити божественну мелодію любові, він моторошно завив, і до того виття приєдналася тисяча голосів із пекла.
Земля благословляла, небо проклинало.
Церква здригнулася на своєму стародавньому підмурку.
— Те Deum laudamus! — волав натовп богомольців.
— Котіться ви до чортів, тварюки! Усе вам Бог та Бог! Паскудне ви поріддя, тупе бидло, йолопи безмозкі разом з вашим немічним стариганом Богом!
І з горла у святого вихопився цілий потік лайки — так вивергається з кратера розжарена лава, коли вибухає Везувій.
— Deus Sabaoth!.. Sabaoth!* — вигукнули християни.
* Бог Саваоф!.. Саваоф! (Латин.)
— Ви ображаєте велич пекла! — відповів Дон Жуан, заскреготівши зубами.
І його жива рука піднялась над ракою, пригрозивши богомольцям жестом, у якому був розпач і глум.
— Святий нас благословляє! — сказали старі жінки, діти та юні наречені — тобто люди найлегковірніші.
Отак ми часто помиляємося, коли поклоняємось кому-небудь. Людина видатна глузує з тих, хто її вихваляє, а іноді вихваляє тих, з кого вона в душі глузує.
— Sancte Iohannes, ora pro nobis!** — заспівав абат, простершись ницьма перед престолом.
** Святий Іоанне, молися за нас! (Латин.)
— Дурень! — пролунало йому у відповідь.
— Що там відбувається? — вигукнув помічник пріора, помітивши в раці якесь вовтузіння.
— Святий біснується,— відповів абат.
І тут жива голова одним посмиком відірвалася від мертвого тіла й упала на жовту лисину простертого ницьма священнослужителя.
— Згадай про донью Ельвіру! — крикнула голова і вгородила зуби в абатову голову.
Абат жахливо зойкнув, урвавши церемонію. Збіглися священики й оточили свого пріора.
— Ну що, бовдуре, існує Бог чи не існує? — пролунав голос у ту саму хвилину, коли абат, укушений у мозок, випускав дух.
Париж, жовтень 1830 р.
====================
Примітки
склав Дмитро Наливайко
Це оповідання є одним з найранніших творів у "Філософських етюдах" і загалом у "Людській комедії". Вперше воно було опубліковане в 1830 р. в журналі "Ревю де Парі". Згодом ввійшло до першого видання "Філософських романів і оповідань" (1831). У 1846 р. Бальзак включив його до XV тому "Людської комедії" і до II тому "Філософських етюдів".
Оповідання написане на "вічний сюжет" про Дон Жуана, але ця тема була оригінально розроблена. В образі головного героя Хуана Бельвідеро маємо незвичайне поєднання Дон Жуана і скнари, а донжуанізм тлумачиться автором як безмежний і корисливий егоїзм.