Задихана кицька причаїлась під парканом, аж доки тварюка пронеслася повз не! та щезла у ночі. Тепер утікачка була на півмилі ближче до дому, ніж до зустрічі з страшним псом.
Це була її перша сутичка з незнайомим страхіттям. Незнайомим тільки на взір, бо кицьчин ніс упізнав його і розповів їй, що вони вже стрічалися, коли подорожували на дачу.
Її страх перед цими чудовиськами поменшав. Вона пересвідчилась, що вони страшенно дурні,— досить тільки шмигнути під паркан і причаїтися, і вони її ніколи в світі не знайдуть. До ранку вона зустріла чимало цих чудовиськ, але залишилась ціла.
На світанку кицька допленталася до гарненького брудного дворика, де їй пощастило відшукати в купі попелу трохи недоїдків. День вона пересиділа біля стайні, де місцеві пси й хлопчаки мало не порішили її. Все тут нагадувало рідний дім, але вона й не думала залишатися. Давній потяг кликав її все далі, і ввечері вона рушила в путь. Вдень повз неї невпинно гуркотіли одноокі громовики; вона вже зовсім призвичаїлась до них і хоробро бігла на південь цілу ніч. Зранку кицька знайшла притулок у клуні, де їй пощастило спіймати мишу. Наступна ніч відрізнялася від попередньої лише тим, що якийсь собака загнав її далеко назад.
Кілька разів перехрестя збивали її з пантелику, але вона завжди верталася знову до свого постійного південного напрямку. Вдень вона ховалась під коморами від хлопців та собак, а вночі прямувала далі, шкутильгаючи, бо лапи її були зовсім позбивані. Кицька йшла та йшла, милю за милею, на південь, тільки на південь — собаки, хлопчаки, громовики, голод — собаки, хлопчаки, громовики, голод, а вона йшла та йшла. І час од часу ніс підбадьорював її, запевняючи: "Цей запах ми чули, проїжджаючи тут весною".
X
Так минув тиждень, і кицька, брудна, втомлена, без стрічечки, позбивавши лапи, дісталася до Гарлемського мосту. Хоч від нього йшли чарівні пахи, міст їй не сподобався. Півночі вона тинялася берегом, та не дізналась нічого цікавого, крім того, що тутешні дорослі чоловіки такі ж небезпечні, як і хлопчаки, і що на південь можна дістатися тільки через міст. Тож довелося повернутись до мосту. Не тільки його пахи були їй знайомі, але й глухий гуркіт, що його здіймав одноокий, пробігаючи мостом, вона чула минулої весни.
Темної пізньої ночі кицька скочила на дерев'яні бруси мосту і помчала над річкою. Та не встигла вона подолати й третини дороги, як з протилежного кінця на неї ринув одноокий громовик. Вона дуже злякалася, та знаючи їхнє глупство й сліпоту, притулилась до поруччя і заклякла.
Ну, ясна річ, дурне чудовисько схибило й побігло далі. І все б було гаразд, та воно, або таке ж самісіньке, як воно, з'явилося ззаду і погналося за нею, пирхаючи. Киця чимдуж гайнула рейками до рідного берега. Вона б і досягла його, коли б ще одне червонооке страхіття, зловісно гримаючи на неї, не заступило дороги. Вона бігла щодуху, але попала між двох ворогів, їй нічого більше не залишалось, як стрибнути з мосту в... вона й сама не знала куди. Вниз, вниз, вниз — шубовсть у воду, не холодну, бо ж був серпень, але ох, яку бридку. Кашляючи та пирхаючи, кицька виринула на поверхню, глянула, чи не пливуть за нею чудовиська і рушила до берега.
Вона ніколи не вчилася плавати, а все ж пливла з тієї простої причини, що постава й рухи кішки, коли вона плаває, ті ж самі, як і тоді, коли вона ходить. Кицька попала в таке місце, яке їй не подобалось, тож, природно, що вона намагалася вийти з нього і попливла до берега. Якого берега?
Рідний дім кличе завжди непомильно. Для кицьки існував тільки південний берег, той, що ближче до дому. Мокра як хлюща, вона видерлась на мулкий берег і подалася між купами вугілля та сміття — чорна, замизкана і аж ніяка не королівська, а звичайнісінька задвіркова кицька.
Оговтавшися, королівська задвірниця зігрілась і підбадьорилася: чи ж не вона обдурила трьох прездорових чудовиськ?
Нюх, пам'ять і почуття напрямку кликали II простувати колією, але там безперестанку шастали громовики, й обережність наказала їй звернути вбік і податися понад річкою, що вабила її своїми різкими запахами, які нагадували їй рідні місця. Так вона уникнула тих жахів, які б їй довелося пережити, проходячи крізь тунель.
Три дні наша кицька вивчала небезпечний берег Іст-ріверу. Одного разу вона помилково скочила на пором і заїхала аж на Лонг-Айленд, але наступним поромом повернулася назад.
Зрештою на третю ніч вона побачила знайомі місця. Звідси йти було вже легко й просто. Кицька знала напевно, куди вона прямує і як туди дістатися. Навіть собаки були їй тепер не страшні. Двірниця радісно прискорила ходу. Скоро, скоро вже вона відпочине на своєму "рідному Сході" — на задвірку. Ще поворот, і вона побачила свій квартал.
Ой, лихо — що це! Його не було. Вона не вірила своїм очам, але довелося повірити. Там, де колись стирчали, кособочились, тулилися будинки, тепер копичилося громаддя цегли, мотлоху, руїн. Кицька огляділась. Колір бруківки та й чуття підказували їй, що вона вдома. що саме тут жив продавець канарок, що це той самий двір.
Все щезло, щезло назавжди і забрало з собою рідні пахи.
Кицьчине серце болісно стискувалося з повної безнадії та розпачу. Весь цей час лише любов до рідного закутка надавала їй сил. Вона зреклася всього, аби тільки повернутися до дому, якого більше не існувало,— і вперше її відважне сердечко сповнилось відчаю.
Вона обійшла мертві купи сміття і не знайшла ані втіхи, ані їжі. Руйнація охопила квартали аж до самої річки. Це була не пожежа,— киці вже доводилося бачити пожежу,— а наче робота цілої зграї червонооких громовиків. Звичайно, киця не могла знати, що на цьому місці побудують величезний міст.
Сходило сонце, треба було шукати притулку. Вона подалась до сусіднього кварталу, де все лишилося майже без змін. Проте її чекала прикра несподіванка: там і без неї було повним-повнісінько приблудних котів, зігнаних з рідних місць. На кожен смітник їх припадали десятки. А це означало голод, і, потерпівши кілька день, кицька була змушена піти до свого другого дому — особняка на П'ятій авеню. Він був замкнений. Кицька протинялась біля нього цілісінький день, а ввечері, після сутички з людиною в синій формі, повернула до своїх перенаселених задвірків.
Минув вересень, а за ним жовтень. Чимало котів поздихало з голоду, чимало, знесилившися, загинуло в пазурах своїх одвічних ворогів. А наша киця, молода й дужа, і досі була жива.
Тим часом у зруйнованих кварталах сталися великі зміни. Мовчазні вночі, вдень вони сповнювались галасом та гамом будівельників. Наприкінці жовтня люди вже звели величезний будинок. Якось наша вкрай зголодніла кицька підкралася до відра, що його полишив негр за дверима нового будинку. На жаль, відро виявилось не помийним, а мити підлогу — у тих місцях річ зовсім досі незнана. Гірко розчарувавшися, кицька, проте, водночас трохи і втішилась: відро зберігало сліди знайомих рук. Поки киця їх досліджувала, вийшов негр, що був тут за ліфтера. Незважаючи на його новеньку синю уніформу, кицька впізнала його по запаху. Вона перебігла на другий бік вулиці. Негр не зводив з неї очей.
— О, та це ж Аналостанка! Чуєш-бо, кицю, а йди-но сюди! Киць-киць-киць! Мабуть, добряче зголодніла?
Зголодніла! Та вона ходить голодна ось уже кілька місяців.
Негр побіг і приніс частку власного сніданку.
— Іж, кицю, Їж-бо!
Їй дуже кортіло з'їсти, але вона мала деякі сумніви щодо цієї людини. Зрештою негр поклав м'ясо додолу, а сам одійшов до дверей. Кицька обережно наблизилась, обнюхала шматок, ухопила його і, наче маленька тигриця, помчала в безпечне місце.
Життя четверте
XI
З цього дня для кицьки почалася нова доба. Щоразу, коли припікав голод, вона приходила до дверей нового будинку. Її прихильність до негра все зростала. Колись вона зовсім не розуміла цієї людини. Він завжди здавався їй ворогом, а тепер це був друг, єдиний друг у світі.
Одного разу їй випав казково щасливий тиждень: сім чудових обідів сім день підряд. І на додачу до останнього обіду вона знайшла соковитого мертвого щура — справжнє свято, негаданий дар. Ніколи в житті їй не щастило вполювати жодного дорослого щура, тож тепер вона радо ухопила знахідку і побігла ховати про чорний день. Вона саме перебігала вулицю перед новим будинком, коли з'явився прадавній ворог — портовий пес — і, зрозуміло, киця кинулась до дверей свого друга. Саме тієї миті негр відчинив двері, щоб випустити гарно вдягненого пана. Обидва одразу помітили кицьку та її здобич.
— Оце так кіт!
— Еге ж, сер, це моя кішка. Справжнісінька гроза для пацюків. Усіх переловила, того вона й худа.
— Не давайте їй голодувати,— сказав цей чоловік, за всіма ознаками домовласник.—Ви згодні її годувати?
— Продавець печінки ходить щодня, сер. Чверть долара за тиждень, сер,— одказав негр, мудро зметикувавши, що має повне право на додаткові п'ятнадцять центів за "ідею".
— Ну то гаразд. Я платитиму.
XII
— М'я-со! М'я-со! — чується принадний, чарівний крик старого годувальника, що котить свою тачку по славетному Скрімперському провулку, і коти, як у добрі давні часи, збігаються зграями, щоб одержати свою належну пайку.
Тут і чорні, й білі, й руді, й сірі — всіх їх треба пам'ятати, а головне — пам'ятати їх власників.
Повернувши за ріг нового будинку, тачка робить незвичайну в минулі часи зупинку.
— Гей, ви, з дороги, жалюгідна потолоч! — кричить годувальник і вимахує своєю чарівною паличкою, прокладаючи дорогу для маленької сірої кицьки з блакитними очима і білим носиком. їй дістається небачено велика порція, бо негр Сем мудро поділяє прибуток порівну з годувальником.
Кицька біжить зі своїм обідом під захисток великого будинку, до якого вона, назавжди приписана.
Її четверте життя принесло їй стільки радощів, що вона про них і не мріяла. Колись усе було проти неї. зараз щастя, здається, саме йде до рук. Не можна сказати, щоб вона помудрішала в мандрах, але вона знала, чого хотіла, і зрештою таки домоглася свого.
Збулася навіть її давня честолюбна мрія: вона спіймала не одного, а одразу двох горобців, коли вони саме зійшлися у смертельному двобої у ринві. Хтозна, чи пощастило їй зловити ще хоч одного пацюка, але негр розшукує мертвих щурів де тільки може, і виставляє їх про людське око, аби довести, що кицька недарма їсть свій харч.
Мертв'як лежить у вестибюлі до появи хазяїна, а тоді негр, перепрошуючи, викидає його геть:
— А щоб її, цю кицьку, вибачте, сер.