Дука почав її оглядати; видно було погано — не те, що у великій операційній палаті; він не мав під рукою найнеобхіднішого, навіть халата, а халат справляє враження, однак він не міг його знайти, і куди ж це його поділа Лоренца, сестра? Але справу все одно треба робити далі: коли вже він пішов цією дорогою, то зупинятися не має права.
— У вас були якісь захворювання або місцеві інфекції?
Кидаючи на підлогу недопалок "Парізьєн" і дивлячись у стелю, вона спокійно назвала хворобу, якою хворіла.
— Від вас, лікарів, нічого не приховаєш.
Він присунув ще ближче лампу, що стояла на столику, та світла однаково було мало.
— У вас були аборти?
— Так, три.
— Штучні? — А то ж які, подумав про себе.
— Ет, — зітхнула вона сумно й трохи аж гірко. — Без чужої допомоги скидають лише жінки, які хочуть дітей, а для тих, що не хочуть, потрібен динаміт.
Він підвів голову і скинув рукавички.
— Операція триватиме всього кілька хвилин, але після того ви повинні ще полежати на канапі принаймні години три.
— Я посплю собі, — сказала вона. — Можна ще закурити?
— Так.
— Мені подобається курити лежачи. Дістаньте мені, будь ласка, сигарети з сумочки.
Чом би й не дістати. Він узяв атласову, схожу на скриньку сумочку, відкрив її і знайшов там жовту пачку "Парізьєн" та запальничку.
— Візьміть і собі.
— Дякую. — Він припалив сигарету їй, потім собі. Йому теж довелось навчитися грати, і якщо з ним нічого не станеться, то він зможе навіть виступати у театрі "Пікколо". Штрелер підучив би його трохи, а хист комедіанта у нього вже є, отож він грав свою роль далі. — Коли ви виходите заміж? — спитав досить лагідно; якби перед операцією дівчина спробувала спокусити його, то це їй вдалося б — роль є роль.
— І не питайте: завтра вранці. — Лежачи з підігнутими ногами — канапа була для неї надто коротка — дівчина курила й пускала дим у стелю. Чорне волосся, не дуже довге, але густе, розсипалося на білій канапі; обличчя в неї було вугласте, трохи кощаве і навіть злегка вульгарне, але з кожним своїм жестом, із кожним словом вона випромінювала гарячі хвилі чуттєвості.
— Виходите заміж завтра вранці? — перепитав він скоріше машинально, ніж недовірливо.
— Так, на жаль. — І ще одна хмарка диму в стелю. — У вас немає чогось випити? Чогось міцненького, щоб забутися.
— Може, й є. — Він пішов до кухні. Десь там мала бути пляшка чи дві віскі, ще з давніх часів. І справді, він знайшов одну пляшку повну, а другу надпиту, взяв ту, що надпита, склянку і глянув на Маскаранті, який дивився на каструлю з інструментами.
— Вода щойно закипіла, — сказав Маскаранті.
— Хай покипить десять хвилин, а тоді покличете мене.
Він повернувся до кабінету. Дівчина все ще курила, і хоч вікна були відчинені, дим, що його видихала ця тютюноманка, не встигав виходити крізь жалюзі.
— Віскі підійде?
— Наливайте. — Вона трохи підвелася, спершись на лікоть, і ковтнула віскі. — Якби ви знали, як це неприємно! Чоловік просто не може собі цього уявити. — Вона віддала йому склянку.
— Що саме?
— Виходити заміж за того, хто тобі не подобається. І справді, чоловік цього не може собі уявити.
— А крім того, є й гірше.
— Що?
— Покидати того, хто тобі подобається. — Вона жестом попросила сигарету.
Дука подав їй і клацнув запальничкою. Вона повела далі:
— Цей тиждень ми, я й Сільвано, кохалися, знаючи, що це востаннє, і нам було сумно.
Прекрасно, романтична нота у біографії смердюха, якщо це можна назвати романтикою. Дука налив їй ще випити. Жінки, як правило, — це слабка ланка в будь-якому ланцюгові. І справді, вона сказала:
— Не давайте мені стільки пити, а то я почну базікати й залишуся тут довше, ніж три години.
— "Залиште, якщо не хочете", — блискуче продекламував він, вдаючи, ніби забирає склянку.
— Ні, будь ласка, випийте теж. Якби вам треба було завтра вранці виходити заміж за різника, то хто знає, скільки б випили ви. — Вона забрала в нього склянку, знову добряче хильнула — два великі ковтки з невеликою перервою — і замислено затримала в руці склянку.
Це може придатися — знати, що вона виходить заміж за різника; Маскаранті міг би з'ясувати за півгодини, хто з різників завтра одружується, таких не багато — може, лише один, саме той, що треба.
— Знаєте, я вимкну світло й відчиню на хвилину ще й жалюзі, щоб трохи вийшов дим, — сказав він.
— Вибачте, я тут усе засмерділа своїми сигаретами.
— Нічого, — стиха відповів у темряві він, відчиняючи жалюзі в чорну міланську ніч. — У цій квартирі немає кондиціонера.
— Коли вже вікно відчинене, то дайте мені ще одну сигарету і припаліть. — Вона наголосила на слові "припаліть" — воно пролунало, наче рядок, доданий до пісні.
— Ви не надто багато курите? — спитав він, бо вона ще тримала між пальцями попередню сигарету, і він бачив, як червоніла її жаринка. Зі смердюхом слід пильнувати… Той клієнт, не придумавши собі кращого імені, ніж Сільвано Сольвере, прислав до нього цю досвідчену дівку, щоб усе вивідати; і тепер вона розповідає йому всілякі казки, а на думці в неї одне: побачити, яка буде його реакція на те чи на те. Йому не можна помилятися, він більше не має права помилитися жодного разу.
— Дякую, — сказала вона, коли він подав їй припалену сигарету. — Я починаю трохи хвилюватися, тут, у темряві, поруч з таким міцним чоловіком, як ви…
Йому стало трохи гидко від слова "міцним", і водночас його розбирав сміх — як же необережно вони покладаються на чужу наївність.
— А я ні, — мовив він.
— Ну й добре. Але не гнівайтесь, а то я розпалюся ще дужче. Я ж вам казала, мені подобаються чоловіки, які одразу гніваються, наче півні.
Він завагався, почувши, як вона це сказала; він уже не був такий певний, що це пастка, перевірка, що вони хочуть знати, якого він гарту.
— Кипить уже десять хвилин, — почувся з кухні голос Маскаранті.
Дука зачинив жалюзі й увімкнув світло. Дівчина була зовсім гола.
— Цього не потрібно, — суворо промовив він. — Одягніться.
— Погнівайся, погнівайся, мені це подобається.
— Припиніть, а то я викину вас геть!
— Так, так, викинь мене геть, кинь мене на підлогу.
Йому вже траплялися такі рідкісні знахідки, унікальні екземпляри суспільства — і не раз. А тепер оця непогамовна еротоманка. Він підійшов до канапи, взяв дівчину за волосся, підвів їй голову і вдарив ребром долоні, але не дуже, по лобі — між очима, над самим носом. Ляпаси не допомогли б, вони б її ще більше розпалили, а від цього удару вона зойкнула, безпорадно впала на подушку, потім зітхнула, але не знепритомніла; запаморочення заблокувало її статевий потяг і не дало їй відразу запротестувати.
— Надягніть оце. Я зараз повернуся. — Він підібрав ліфчика та жилетку, які вона кинула на підлогу, просто на недопалки сигарет, дав їй і пішов до кухні.
Коли він повернувся з ванночкою, повною простерилізованих інструментів, вона вже була одягнена й сиділа на канапі.
— Що ви мені зробили? У мене паморочиться в голові, як часом буває у Римі, коли я з'їм забагато молодої баранини й вип'ю забагато вина, — тоді мені теж погано так, як оце тепер.
— Це швидко мине, посидьте трохи. — Він поставив ванночку на столик, відсунувши пояс і трусики вбік. Тоді відкрив свій шкіряний несесер, що стояв на кріслі за столиком, — елегантний лікарський несесер, подарунок, звісно ж, від батька, з усіма потрібними інструментами, там навіть було місце для найнеобхідніших ліків, — і дістав з нього кілька тюбиків та коробочку; все це він купив, коли було вирішено, що він таки зробить цю передшлюбну операцію.
— Ще одну сигарету і трохи віскі, — жалібно попросила дівчина. — Вже все минулось, я почуваю себе добре, але ви повинні навчити мене отак бити. — У неї прокинулася суто спортивна цікавість.
5
Коробка "Парізьєн" закінчилась, але дівчина мала в сумочці ще дві. Дука простяг їй нерозпочату коробку й запальничку, подав склянку з віскі, а тоді, замість готуватися до операції, взяв стільця й сів перед нею.
— Я б хотів знати, чи вам справді потрібна ця операція. Він бачив, що вона розгубилась — як тоді, коли він її вдарив.
— Робіть, та й годі. — Проте вона швидко отямилась, її вугласте обличчя втратило риси чуттєвості й прибрало ворожого виразу.
Тим краще, ворожість йому більше до душі.
— Прекрасно. Лягайте.
— Буде боляче?
Він натяг рукавички і ще раз хлюпнув на руки цитрозилу.
— Ні.
— Вибачте, що я вам так відповіла.
Він мовчки набрав з ампули у шприц знеболюючого, продезинфікував шкіру, розтер її.
— Якби ви знали, що в мене увесь вечір на думці… — промовила вона.
Нічого не відповідаючи, він ввів голку в молоде тіло; це було дуже, дуже чутливе місце. Йона ледь здригнулася.
— Це найбільший біль, який ви відчуєте, — сказав він. Хоч як це дивно для лікаря, але він надто співчував хворим, надто старався їх вилікувати, надто хотів, щоб вони видужали, надто прагнув їм допомогти, навіть у такій, як оце тепер, похмурій і небезпечній буфонаді; йому болів чужий біль, а такому не слід працювати лікарем, краще вже гуляти в парку та читати газети.
— Цілий вечір, ще до того, як прийти сюди, я думала, як добре було б утекти з Сільвано. І він теж думає про це сам. Я не хочу виходити заміж за того типа, не хочу, щоб ви мене зашивали, то безглузда комедія, але він у це вірить, і якщо виявиться, що я не дівчина, вхопить один із тих ножів, яких повно в його крамниці, й заріже мене. Він мені часто каже про це, а я не хочу виходити заміж за такого дурня, я хочу бути з Сільвано, але це неможливо. — Вона вульгарно вилаялася. — Ніколи в світі не маєш змоги робити те, що хочеться. — Вона знову вилаялась і далі говорила вже майже говіркою. — Отож завтра вранці я надягну білу сукню. Як це вам подобається? Я — в білій сукні! Це буде сенсація тижня! — Лежачи на канапі, вона здригалася від сміху.
Дука відкрив тюбик із засобом для місцевої анестезії.
— Не ворушіться.
— Я б хотіла випити.
Гаразд, нехай п'є, спиртне разом із знеболюючим примусить її швидше заснути. Він дав дівчині склянку, зачекав, поки вона вип'є, дав їй ще одну сигарету і знову нахилився, щоб закінчити місцеве знеболювання.
— А потім, знаєте, що ще? Ота глухомань. Добре, нехай я покину того, хто мені милий. Нехай я вийду заміж за ту почвару. Але ж мені доведеться жити в тій глушині, а я ще дитиною втекла звідти, з того села, бо не витримала там.