Куля застрягла в грудях.
— Він улучив у саме серце?
— Майже влучив. Найбільше пошкоджено аорту. Дівчина замовкла, тоді спитала, явно бажаючи його вколоти:
— Чи я висловлююсь досить ясно?
— Так.
Наступне питання Мартін Бек сформулював точніше:
— У вас великий досвід з вогнепальними ранами?
— Гадаю, що достатній. А крім того, цей випадок виявився не таким уже й складним.
Скільки за своє життя їй довелося розтинати вбитих вогнепальною зброєю? Трьох чи двох? А може, тільки одного?
Лікарка, мабуть, відчула його мовчазний сумнів, тому пояснила: [211]
— Я працювала в Йорданії під час громадянської вій ни два роки тому. Там вистачало вогнепальних ран.
— Але самогубств, напевне, було мало?
— Так, справді.
— То знайте ж: рідко— котрий самогубець цілиться і серце,— пояснив Мартін Бек.— Вони більше стріляють соб; в рот, а декотрі в скроню.
— Так, це правда. Але він далеко не перший. У курс: психології я вчила, що самогубцям властивий інстинкт цілитись у серце, а особливо тим, які романтизують самогубство. А таких чимало.
— Як ви гадаєте, скільки Сверд міг прожити з такою раною?
— Недовго. Хвилину, може, дві або три. Внутрішній крововилив був дуже широкий. Я б сказала — хвилину, і якщо й помиляюся, то не набагато. Це має якесь значення?
— Може, й не має. Але мене цікавить ще одне. Ви робили розтин двадцятого червня.
— Так, двадцятого.
— Скільки, на вашу думку, часу він уже лежав убитий?
— Гм...
— У протоколі цей пункт висвітлений нечітко,
— Не так легко відповісти на ваше питання. Може, якийсь досвідченіший патологоанатом відповів би точніше.
— А все-таки, як вам здається?
— Щонайменше два місяці, але...
— Що але?
— Все залежить від приміщення. Тепло й волога мають велике значення. Наприклад, могло бути й менше, як два місяці, коли тіло лежало в теплі. З другого боку, як я вже сказала, процес розкладу зайшов так далеко...
— А що ви скажете про вхідний канал?
— З тієї самої причини на це запитання також важко відповісти.
— Постріл зроблено впритул?
— На мій погляд, ні. Але врахуйте, що я можу помилитися.
— А який ваш погляд?
— На мій погляд, він застрілився другим способом. Адже є два найвідоміші способи етрілятися, правда ж?.
— Так, два,— відповів Мартін Бек.
— Або дуло приставляють до тіла й натискають на курок, або тримають руку з пістолетом чи якоюсь іншою зброєю на відстані, спрямовуючи її на себе. Тоді, здається, натискають на курок великим пальцем? [212]
— Авжеж. Ви вважаєте, що це був другий спосіб?
— Так. Але з усіма можливими застереженнями. Коли тіло так розклалось, важко сказати, чи постріл було зроблено впритул.
— Розумію.
— Виходить, це тільки я нічого не розумію,— сказала дівчина легковажним тоном.
— Чого ви без кінця питаєте? Хіба так страшенно важливо, як він застрілився?
— Схоже, що важливо. Сверда знайшли у квартирі, вікна й двері були замкнені зсередини. Він лежав поряд із ввімкненим електричним каміном.
— Через це тіло його так і розклалося,— пожвавішала вона. — В такому разі досить було й одного місяця.
— Справді?
— Так. І через це також важко було визначити, чи він стріляв упритул.
— Розумію,— мовив Мартін Бек.— Дякую за допомогу.
— Нема за що. Дзвоніть, коли вам буде ще щось незрозуміле.
-До побачення. Він поклав трубку.
Хвацько вона все пояснює. Скоро залишиться нез'ясова-ним тільки одне.
Але тим важче його з'ясувати.
Сверд не міг накласти на себе руки.
Адже застрілитись без зброї не так легко.
А в квартирі на Бергсгатан не знайдено ніякої зброї.
VII
Мартін Бек знову удався до телефону.
Він хотів розшукати поліцаїв з патрульної машини, яка приїздила на Бергсгатан, але жоден із них тепер не чергував. Йому довелось дзвонити в кілька місць, поки він з'ясував, що один із них пішов у відпустку, а другого викликали до суду свідком у якійсь справі.
Гунвальд Ларсон десь засідав, а Ейнар Ренн пішов кудись у службових справах.
Нарешті йому пощастило зв'язатись із службовцем, що переслав папери з дільниці до міської кримінальної поліції. Переслав еін їх аж у понеділок, двадцять сьомого, тож Мартінові Беку здалось не зайвим запитати:
— Це правда, що висновок медичної експертизи прийшов до вас ще в середу?
У голосі службовця почулася непевність. [213]
— Щиро казати, я добре не знаю. В кожному разі, я прочитав його аж, у п'ятницю.
Мартін Бек помовчав. Вія чекав якогось пояснення.
— У нашій дільниці тепер тільки половина людей,— повів той далі.— Ми насилу встигаємо зробити найневід-кладніше. А папери накопичуються. З кожним днем їх стає все більше й більше.
— Отже, до п'ятниці ніхто не читав висновку?
— Чому ж, читав начальник оперативного відділу. І в п'ятницю вранці спитав мене, в кого пістолет.
— Який пістолет?
— Той, що ним Сверд застрілився. Я не бачив ніякого пістолета, але гадаю, що його знайшов котрийсь із поліцаїв, які приїхали на виклик.
— Переді мною лежить їхній рапорт,— сказав Мартін Бек.— Якби вони 'знайшли зброю, то повинні були б написати про це в рапорті.
— Я не бачу ніяких помилок у діях нашого патруля,— почав захищатися службовець.
Боронить своїх людей, і не важко зрозуміти чому. Останнім часом поліцію критикують дедалі гостріше, стосунки з населенням погіршились, а навантаження майже подвоїлось. Через це люди масово звільняються з поліції, і, на жаль, кидають роботу, як правило, найкращі. Хоч у країні. зростає безробіття, добру заміну знайти важко. А тим, що залишились, треба триматися разом і боронити один одного.
— Може, й так,— погодився Мартін Бек.
— Хлопці зробили все, що належало. Зламавши двері і знайшовши в квартирі труп, вони викликали слідчого.
— Того Густавсона?
— Так. Він з кримінальної поліції. Це його справа робити висновки й називати в рапорті все, що, крім трупа, було помічене. Я вирішив, що вони звернули його увагу на пістолет і він забрав його.
— А потім не згадав про нього в рапорті?
— Таке часом буває,— сухо відповів службовець.
— Ось що, схоже, що в кімнаті зовсім не було зброї.
— Так, схоже, але я довідався про це аж у понеділок, коли розмовляв з Крістіансоном і Квастму. І відразу переслав усі папери на Кунгсгольмсгатан.
Та поліційна дільниця і будинок кримінальної поліції містилися в одному кварталі, і Мартін Бек дозволив собі зауважити:
— Це не так уже й далеко. [214]
— Ми тут не допустилися ніякої помилки,— заперечив службовець.
— Мене, власне, більше цікавить, що сталося з Свер-дом, аніж те, хто зробив яку помилку.
— Навіть якщо хтось і допустився помилок, то принаймні не служба охорони громадського порядку.
М'яко кажучи, натяк був прозорий, і Мартін Бек вирішив за кра.ще скінчити розмову.
— Дякую за допомогу,— сказав він.— До побачення. Наступним на проводі в нього опинився слідчий Густавсон, який справляв враження страшенно замороченого.
— Ага, та справа,-згадав він.— Так, незрозуміла історія. Але я вважаю, що таке буває.
— Що саме?
— Незрозумілі історії, загадки, яких просто не можна відгадати. Відразу видво, що дарма братися за них, краще відразу махнути рукою.
— Будьте такі ласкаві й прийдіть сюди,— сказав Мартін Бек.
— Зараз? На Вестбергу?
— Авжеж.
— На жаль, це неможливо.
— Справді? — Мартін Бек глянув на годинник.— Скажімо, о иів на четверту.
— Але я просто не...
— О пів на четверту,— ще раз сказав Мартін Бек і поклав трубку.
Він підвівся й почав ходити по кімнаті, заклавши руки за спину.
Гарний початок, нічого не скажеш. Так воно здебільшого й буває останні п'ять років, усе частіше доводиться найперше з'ясовувати, як діяла поліція. І не раз виходить, що зробити.це важче, ніж розслідувати саму справу.
Альдор Густавсон з'явився о п'ятій хвилині на п'яту.
Його прізвище нічого не казало Мартівові Беку, але обличчя було знайоме. Худорлявий брюнет років тридцяти, розхристаний і зухвалий.
Мартін Бек згадав, що інколи бачив його в кімнаті чергових стокгольмської кримінальної поліції та в інших, не таких почесних місцях.
— Сідайте, будь ласка.
Густавсон умостився в найзручніше крісло, закинув ногу на ногу й витяг сигару. Тоді запалив її і сказав:
— Марудна історія, правда? Ну, які будуть запитання? Мартін Бек хвилину помовчав, крутячи між пальцями
кулькову ручку. Тоді спитав: [215]
— Коли ви прибули на Бергсгатан?
— Увечері, десь близько десятої.
— І що ви там побачили?
— Страхіття. Великі білі хробаки. Нестерпний сморід. Один поліцай виблював у передпокої.
— Де були патрульні?
— Один вартував біля дверей, а другий сидів унизу в машині.
— Вони весь час охороняли двері?
— Казали, що весь час.
— А що ви... що ти зробив?
— Ясно що — зайшов і поглянув. Жахлива, скажу вам, картина. Але треба було глянути, ану ж якийсь злочин.
— Але ти зробив інший висновок?
— Авжеж. Усе видно як на долоні. Двері були замкнені зсередини на три чи на чотири різних замки. Хлопці насилу їх зламали. І вікно взяте на защіпку, й завіса спушена.
— Вікно у залі було взяте на защіпку?
— Ні. Вони як зайшли, то відразу його відчинили. А то там не можна було б устояти без протигаза.
— Скільки ти там пробув?
— Недовго. Лише доти, доки переконався, що кримінальній поліції там нема чого робити. Це ж було або самогубство, або природна смерть, то хай собі нею займається відділ громадського порядку.
Мартін Бек погортав папери.
— Я не бачу опису вилучених речей.
— Справді? Виходить, забули. А з другого боку, що там було вилучати? Самий мотлох. Стіл, стілець, ліжко та ще в кухні різний непотріб.
— Але ти оглянув усе?
— Аякже. Все добре оглянув, перше ніж дав дозвіл,
— На що?
— Як на що? Не розумію.
— На що ти дав дозвіл?
— Забрати тіло, а на що ж. Адже треба було зробити експертизу. Навіть якщо це самогубство, треба зробити розтин, такий порядок.
— Ти можеш підсумувати свої спостереження?
— Аякже. Що тут підсумовувати. Тіло лежало приблизно за три метри від вікна.
— Приблизно?
— Так, я не взяв із собою рулетки. Видно було, що старий пролежав місяців два, одне слово, геть розклався. В кімнаті було два стільці, стіл і ліжко. [216]
— Два стільці?
— Так.
— Ти тільки-но казав, що один.
— Справді? Ні, мабуть, таки два. Ще там була поличка зі старими газетами й книжками. А в кухні дві-три каструлі, кавник і таке інше.
— Що інше?
— Консервний ключ, ножі, виделки, відро на сміття.
— Так. А на підлозі щось лежало?
— Нічогісінько, крім трупа, звичайно.