Хіба не міг він почути про Моріса, Джейн та їхній котедж із перших уст — тобто від домашнього бунтівника? Правда, я ніколи не помічав у Річарді ницості чи злобливості і ніколи не подумав би, що він може навмисне підмовити когось "обчистити" його батьків, хай би що він там наговорив їм зопалу. Але Річард міг прохопитися десь у компанії своїх однодумців, разом з якими збирався змінити світ... А в мене було вже доволі доказів того, що мій молодий жартівник уявляв себе політичним філософом з такими самими поглядами. Він сам сказав, що його чекав довга дорога. Можливо, в Лондон. Таке припущення приголомшило мене, проте воно було досить правдоподібне.
Я намагався пригадати, чи не сказав він ще чого, що могло б підтвердити мою думку, коли почув знизу його голос:
— Старий, я на тебе чекаю.
Довелося спускатися вниз. Я робив відчайдушні зусилля, аби придумати якесь невинне питання і з'ясувати правильність свого здогаду, проте нічого путнього не спадало на думку. Та навіть якби я мав рацію, молодик, мабуть, зрозумів, яка небезпека йому загрожує, щойно я сказав про свою дружбу з Річардовими батьками.
Мій гість сидів за міцно збитим старим фермерським столом посеред їдальні. Вікна були закриті шторами. В руці він тримав чашку з кавою, яку підніс догори, вітаючи мою появу. Крізь прочинені двері було видно, що в кухні теж світиться.
— Кави таки не хочеш?
— Ні.
— Може, ковточок бренді? Там у шафці є.
Від його зухвалої турботливості в мене знову аж дух перехопило.
— Ні, дякую.— Я окинув поглядом кімнату. На стінах бракувало двох чи трьох картин, та й у шафці, біля якої я зупинився, було, мабуть, менше порцеляни, ніж тоді, коли я востаннє її бачив.
— Тоді краще проходь туди.— Він кивнув у бік кухні, але я не відразу зрозумів, про що йдеться.— Природні потреби й таке інше.
Туалет і ванна були прибудовані до задньої стіни будинку.
— Ви ще довго...
— Вранці кого-небудь чекаєш?
— Нікого.
— Добре.
Він пройшов у куток, взяв телефонний довідник, погортав його.
— Телефон твій не працює, між іншим. Вибачай.— Молодик ще погортав довідник, потім вирвав якийсь аркуш.— Що ти на це скажеш? Я подзвоню констеблю десь о десятій. Якщо прокинусь, звісно.— І відразу ж докинув: — Я пожартував, старий. Заспокойся. Подзвоню.— Помовчавши, додав: — Ну, ти йдеш чи ні?
Я вийшов у кухню і — побачив двері, що виходили в сад. На місці гладенького скла чорніла діра з гострими зубцями. В цю хвилину я прокляв хазяйку, яка замість того, щоб подбати про надійність, подбала про те, щоб їй було зручніше милуватися природою. Мій гість став у дверях позаду і нагадав про себе:
— Не замкнись там випадково. Будь ласка.
Я зайшов до туалету й причинив за собою двері. Мій погляд одразу впав на засув. Вузеньке віконце виходило в садок. Може, я й проліз би в те віконце, та поки відчинив би його, молодик почув би. До того ж сад оточував густий живопліт і, щоб добратися до єдиного виходу напроти фасаду, довелося б ще й обійти будинок.
Повернувшись до їдальні, я побачив, що молодик поставив перед каміном віндзорське крісло, яке відразу ж запропонував мені. Я все стояв біля дверей, намагаючись уникнути останньої принизливої процедури.
— Я готовий дати слово честі. Я не підніматиму тривоги, і дам вам досить часу для того, щоб... утекти, чи що.
— Вибачай,— Він ще раз показав на крісло й підвів руку, в якій тримав щось кругле. Згадавши, що я однаково нічого не побачу, пояснив: — Липка стрічка. Це не боляче.
Я стояв, внутрішньо наїжений, все ще опираючись остаточному приниженню. Він підійшов до мене. В огидному обличчі, що розпливалося під нейлоновою маскою, було щось безсоромне. Я відступив назад. Але він не чіпав мене. Я швидко пройшов повз нього й сів у крісло.
— Молодець. А тепер, будь ласка, лапки на підлокітнички.— Молодик уже тримав напоготові дві смужки кольорового паперу — мабуть, вирвав сторінку з якогось журналу.— Спершу цим обмотаємо, так? За волосся не смикатиме, коли зніматимуть.
Я стежив, як він обгортає папером мою ліву руку. Потім став міцно прив'язувати її стрічкою до підлокітника. Мої руки мимоволі почали тремтіти. Тепер я міг краще розглянути його обличчя, навіть — чи, може, то здалося? — вуса крізь нейлон.
— Я хотів би про щось запитати.
— Запитуй.
— Чому ви обрали саме цей будинок?
— Що, в книжці хочеш описати? — І, не чекаючи відповіді, додав: — Ну, то знай. Штори. Їхній колір. Це раз.
— Як це розуміти?
— А так: я за милю нюхом чую, куди люди приїздять на відпочинок у вихідні. Штори з класної тканини. На підвіконні — гасова лампа: двадцять фунтів. Та й хіба мало ще всякого? Ну, як? Не тісно?
Як на мене, було навіть надто тісно, проте я заперечливо хитнув головою.
— А чому саме в цих краях?
Він узявся за другу руку.
— Можна будь-де. Скрізь в бовдури, що залишають будинки без нагляду.
— Ви з Лондона?
— А де це?
Було цілком очевидно, що мені не вдасться витягти з нього нічого суттєвого. Однак за його жартівливістю відчувалося ледь помітне збентеження. Я ще більше впевнився в цьому, коли він поспіхом змінив тему, перейшовши зі свого життя на моє.
— Книжок, либонь, багато понаписував, га?
— З десяток буде.
— А часу багато займає?
— Залежить від книжки.
— А та, що тепер пишеш?
— Кілька років пішло на дослідження. Це займає більше часу, ніж саме написання.
Кілька хвилин він мовчав, прив'язуючи другу руку. Потім нахилився. Я відчув, як він підсовує мою ліву ногу до ніжки крісла. І знову обмотування липкою стрічкою.
— Я теж хотів би писати книжки. А може, ще й писатиму.— Тоді запитав: — А скільки слів треба на одну книжку?
— Щонайменше шістдесят тисяч.
— Багато.
— На мій погляд, вам їх не бракує.
Молодик глипнув на мене.
— Тільки не тих, до яких ти звик. Так?
— Не стану заперечувати.
— Отож-то. А я...
Він замовк, заглибившись у роботу. Звідкись взялися ножиці. Молодик обрізав стрічку й заходився обмотувати мою праву ногу.
— Я розписав би, як воно б насправді. Не тільки це. Все. Цілу картину.
— Чому ж не спробуєте?
— Жартуєш.
— Анітрохи. Злочинність — захоплююча тема.
— Атож. Красно дякую. А тоді сиди й чекай, коли постукають у двері.
— Можна змінити справжні обставини.
— Тоді це вже не буде так, як воно є. Хіба ні?
— А ви гадаєте, що Конрад...
— То його ім'я таки Конрад, так?
Клацнули ножиці: отже, ноги мої надійно прив'язано. Молодик сіпнув за одну, потім за другу ногу,— перевірив, чи не ослабла стрічка.
— Так чи інакше, кілька років. Так, кажеш? Це дуже довго.
Він випростався й критично оглянув свою роботу. У мене було неприємне відчуття, що тепер я перетворився на посилку. Залишалося тільки як слід упакувати. Проте я відучував і полегшення: ніякого насильства більше не буде.
— Годиться,— промовив молодик і вийшов у кухню. За мить знову з'явився, тримаючи в руках мотузку для білизни та кухонний ніж. Стоячи переді мною, натягнув мотузку раз чи два на довжину руки й заходився відрізати те, що відміряв.
— А може, ти? Напишеш про мене? Як ти на це дивишся?
— Навряд чи зможу я писати про те, чого навіть не розумію.
Різким порухом він нарешті перерізав мотузку, обійшов мене і зупинився за спиною.
— Що ж тобі незрозуміло?
— Як той, хто зовсім не схожий на дурня, може отак поводитись.
Молодик просмикнув мотузку через планки крісла, перекинув її через моє плече і далі навскоси протягнув під рукою.
— Сядь рівно, будь ласка.— Мотузка стиснула мені груди. Він обмотав мене ще раз і додав: — По-моєму, я все пояснив.
— Я ще можу зрозуміти молодих людей, які дотримуються лівих поглядів і вдаються до насильства — навіть якщо вони порушують громадський порядок. У них принаймні є якісь ідеї. Ви ж, як мені здається, дієте лише заради власного зиску.
Говорячи це, я, звичайно, сподівався одержати якісь вагоміші докази на підтвердження своєї гіпотези щодо Річарда. Проте молодик на цю наживку не клюнув. Я відчув, як він зав'язує мотузку вузлом. Тоді обійшов збоку і зупинився переді мною.
— Ну, як?
— Страшенно незручно.
Якийсь час він мовчки дивився на мене. Потім перед моїм обличчям знову з'явився його націлений палець.
— Старий, твоя біда в тому, що ти неуважно слухаєш.
Я нічого не відповів. Він ще трохи затримав на мені свій задумливий погляд.
— Пора вантажитися. Я ще зайду попрощатись.
Молодик узяв чималенький саквояж, що стояв під вікном, і рушив до вхідних дверей, які мені було видно крізь прочинені двері їдальні. Молодик відчинив двері, підпер їх саквояжем і на хвилину зник у вітальні. Вийшов звідти, тримаючи в руках щось світле й квадратне; мабуть, картонну коробку. Підхопив саквояж і пірнув у темряву. Вхідні двері легенько зачинилися. З хвилину було тихо. Потім клацнули дверцята машини, рипнула хвіртка, проте молодик не з'являвся. А коли увійшов, я зрозумів, чому він забарився: в руках він тримав мої окуляри. Показав мені, поклав на стіл.
— Ось твої лінзи. Наче й не падали. Від бренді таки відмовляєшся?
— Так. Дякую.
— Електрокамін?
— Мені не холодно.
— Гаразд. Тоді залишилось змайструвати кляп.
Він узяв липку стрічку й ножиці.
— Тут же ніхто не почує. Хоч цілу ніч кричи.
Здавалося, він на мить завагався, тоді похитав головою.
— Вибачай, старий. Інакше не можу.
Молодик нарізав чотири чи п'ять смужок, розклав їх рядочком на столі. Коли узяв одну й наблизився до мене, я мимоволі сіпнувся вбік.
— В цьому немає ніякої необхідності!
Він зупинився.
— Не вередуй. Гарно почали, гарно й закінчімо.
Я певен, що чинив би опір, якби він вдався до сили. Але він поводився зі мною наче терпляча нянька з неслухняним хворим. Врешті-решт я зажмурився й повернув до нього обличчя. Перша смужка липкої стрічки пролягла навскіс через мої обурено стиснуті губи. Молодик розгладив її на щоках і заходився наліплювати решту. Я знову відчув панічний страх: мені здавалося, що я не зможу дихати одним лише носом. Мабуть, у нього з'явилися такі самі побоювання, бо протягом кількох хвилин він мовчки спостерігав за мною. Потім забрав ножа й ножиці і подався у кухню. Я чув, як він клав їх у шухляду. Тоді вимкнув світло в кухні.
Далі розповідатиму так погано, що гірше не буває. Та й де взяти слова, щоб описати свої страждання?
Я мав усі підстави припускати, що в такому жалюгідному стані проведу решту ночі сам. Він піде собі, й більше я його вже не побачу.