Та біля дверей на мене чекав інспектор поліції…
— Отже, це він сповістив вас про новину? Тут?
— Ні… Він хотів з'ясувати, чи є в мене пістолет… Я відповів ствердно… Почав шукати в шухляді, та не знайшов. Годі молодик одвіз мене до свого шефа…
— До комісара Руманя?
— Так, до нього.
— Скільки часу тривав допит?
— Близько години…
— Ваше перше почуття, коли вас повідомили, що ваша дружина убила свою сестру?
— Я був приголомшений. Нічого не розумів…
— Вони добре ставилися одна до одної?
— Як і водиться між сестрами…
— Гадаєте, це вбивство на грунті ревнощів?
— Коли вбивають з ревнощів, мусить бути третя особа.
— Ви маєте рацію.
— Отже, ви усвідомлюєте, що означає подібне припущення?
Запала мовчанка.
— Якщо ця людина й існує, я її не знаю.
Дехто багатозначно перезирнувся.
— Але ж у вас порожні склянки…
Ален налив собі і передав пляшку одному з фоторепортерів.
— Налий друзям, голубчику.
— Ви допомагали своїй дружині в роботі?
— Я не читав її статей.
— Чому? Вам було це не цікаво?
— Навпаки! Я просто хотів, щоб вона почувала себе вільною і писала все, що у неї на душі.
— Вона ніколи не виявляла бажання писати для журналу "Ти"?
— Про це вона мені не говорила.
— Ви жили дружно?
— Так.
— Гадаєте, злочин був навмисний?
— Я про це знаю не більше, ніж ви… Ще є запитання?.. Можливо, завтра я отямлюсь і стану нормальною людиною… А тепер у мене в голові суцільна каша. До того ж я чекаю на зятя, а він не прагне з вами зустрітися.
— Він служить у Французькому банку?
— Так. Це людина впливова, і ваші головні редактори, певна річ, порадять вам поставитись до нього стримано.
— Але ж ви самі не дуже стримано говорили з ним по телефону.
— Стара звичка. Я завжди був погано вихований.
Нарешті репортери й фотокореспонденти пішли, і Ален з жалем зачинив за ними двері. Окинувши оком пляшки й порожні склянки, зрушені з місць стільці й крісла, розкидані на килимі обгортки фотоплівки, він хотів був до приходу Бланше навести порядок, та махнув рукою.
Ален чув, як спинився ліфт, але ждав, поки Бланше подзвонить. Той ще якусь хвилину постояв на площадці, чи. то вагаючись, чи то для пристойності.
Нарешті пролунав дзвоник, і Ален не кваплячись пішов до дверей. Він не простягнув руки, зять — теж. Пальто зятя було вкрито крапельками дощу, а капелюх геть намок.
— Ти сам?
Скидалося на те, що він не довіряв. Он зараз піде перевірити, чи не підслуховує хто в спальні, у ванній або на кухні.
— Кажу ж тобі, сам.
Бланше не скидав пальта, не випускав капелюха, розглядаючи пляшки й склянки.
— Що ти їм сказав?
— Нічого.
— Проте щось же треба було відповідати на їхні запитання. Якщо ти вже погодився прийняти журналістів…
Всі Бланше, батько й три сини, були високі, широкогруді й плечисті. І вгодовані, але до такої міри, щоб мати статечний вигляд. Батько двічі був міністром. У свій час стане міністром і той чи інший син. Всі вони поглядали на людей згори вниз і, очевидно, вдягалися в одного кравця.
Чоловік Адрієни скинув нарешті пальто, повісив його на стілець і, оскільки Ален ладнався випити, поквапився підмовитись.
— Мені не треба, дякую.
Запала довга мовчанка. Поставивши склянку на столик біля крісла, Ален машинально попрямував до заскленої і тіни, вкритої безліччю краплинок дощу, потойбіч якої мерехтіли вогні Парижа. Раптом він помітив, що стоїть, притиснувшись лобом до холодної шиби, і відсахнувся. Хіба не такою ж була поза Мур-мур на Університетській вулиці біля трупа Адрієни?
Бланше нарешті сів.
— Послухай, що тебе примусило приїхати до мене цього вечора?
— Гадаю, нам треба домовитися.
— Про що?
— Про те, які даватимем свідчення.
— Але ж нас уже допитували.
— Що торкається мене, то лише поверхово. Допитував помічник комісара, який не хоче ускладнювати собі життя. Однак завтра чи післязавтра нас допитуватиме слідчий.
— Звичайно.
— Що ти казатимеш йому?
— Що нічого не розумію.
Бланше спрямував на Алена погляд, в якому скупчилися водночас і страх, і гнів, і презирство.
— І все?
— А що я можу казати ще?
— Жакліна вибрала собі адвоката?
— Здається, вона накинула це мені.
— І кого ж ти вибрав?
— Поки що не знаю.
— Адвокат буде всіляко захищати свою клієнтку.
— Сподіваюсь.
— Всіма засобами.
— Гадаю — так.
Ален під'юджував зятя. Він не міг терпіти його, а сьогоднішня поведінка Бланше викликала огиду.
— Яку ж версію він висуне для захисту?
— Це вже його справа, проте не думаю, щоб він обрав версію самооборони.
— Що ж тоді?
— А що б ти запропонував?
Бланше вимовив з пафосом:
— Ти забуваєш, що я чоловік жертви!
— А я чоловік жінки, якій доведеться більшу частину життя просидіти в тюрмі.
— З чиєї вини?
— А тобі це відомо?
Знову мовчання. Ален запалив сигарету і простягнув портсигар зятю, але той заперечно похитав головою. Як підійти до всього, не принизивши своєї гідності? Бо в голові у Бланше крутилася лише одна думка, певніше, запитання, і він шукав нагоди поставити його.
— Комісар запитав мене, чи ми жили в злагоді…
Ален кинув на зятя іронічний погляд.
— Я відповів ствердно.
Ален трохи досадував на себе, що дозволяє цьому товстуну безпорадно борсатися, хоч знав, яких зусиль коштувало його зятю говорити спокійним тоном.
— Я запевнив його, що ми з Адрієною кохали одне одного так само, як і в перші дні подружнього життя.
Голос його став глухим.
— Ти певен у тому, що не хочеш випити?
— Ні. Не хочу. Не знаю чому, тільки комісар наголошував на післяобідніх годинах.
— Післяобідніх годинах чиїх?
— Адрієни, звичайно. Хотів знати, чи виходила вона після сніданку з дому, чи зустрічалася з друзями…
— А таки зустрічалась?
Бланше завагався.
— Не знаю. У нас за вечерею часто збиралися гості. Ми теж бували на всіляких офіційних прийомах, коктейлях. Адрієні доводилося гуляти з дітьми. Вона з нянькою водила їх у Ботанічний сад.
— Ти про все це розповів комісарові?
— Звичайно.
— І, як тобі здалося, він був задоволений?
— Не зовсім.
— А ти?
Тут пролунало перше приховане визнання.
— Я теж…
— Чому?
— Бо сьогодні ввечері я розпитував Нану. — З часу народження дітей то була вже друга чи третя їхня нянька. Та вони всіх кликали "Нана", щоб було простіше.
— Спочатку вона опиралася, та кінець кінцем заплакала й зізналася, що Адрієна не завжди залишалася з дітьми в Ботанічному саду. Вона кудись зникала й поверталася за ними тільки в післяобідній час.
— У жінок завжди багато справ.
Видно було, як Бланше раптом ковтнув слину, дивлячись у вічі Алену, потім опустив повіки.
— Може, скажеш мені правду?
— Яку?
— Ти сам знаєш, що це необхідно, бо так чи інакше все стане відомо. Скоїлося вбивство, і наше особисте життя буде тепер виставлене напоказ.
Ален ще не вирішив, як бути.
— Крім того, зізнаюсь тобі, я не можу…
Не скінчивши, Бланше підніс хусточку до обличчя. Він тримався, доки міг. Ален з делікатності одвернувся, даючи зятю можливість опанувати себе.
Треба було переходити в рішучий наступ, та спершу Ален спорожнив склянку. Він не любив Бланше, ніколи не зміг би полюбити його і все ж зараз відчував до нього співчуття.
— Про що ти хочеш дізнатися, Ролане?
Цього вечора Ален вперше назвав зятя на ім'я.
— Ти не здогадуєшся? Хіба ти… хіба ви з Адрієною…
— Гаразд! Поклади хусточку в кишеню. І спробуй хоч раз не змішувати свої почуття з власною гідністю. Будемо говорити як мужчина з мужчиною. Згоден?
Зять глибоко зітхнув і пробурмотів:
— Згоден.
— Насамперед запам'ятай: усе, що я тобі зараз скажу, — чистісінька правда, хоч я й сам іноді не вірив цьому. Після знайомства з Мур-мур потрібні були місяці, аби пересвідчитися, що я її люблю. Вона ходила за мною, мов цуценя. Я звик, що вона завжди була біля мене. Коли ми розлучалися на кілька годин, — адже обоє працювали, — вона завжди знаходила можливість подзвонити мені. Ми спали в одному ліжкові, і, коли я прокидався вночі, моя рука натикалася на її тіло.
— Я прийшов, щоб говорити з тобою не про Мур-мур.
— Стривай. Сьогодні ввечері мені стало ясно. Мені здається, я оце вперше в житті побачив речі такими, як вони є. Настали канікули, і Мур-мур мала поїхати до батьків…
— Адрієна жила тоді вже в Парижі?
— Так. Але вона цікавила мене не більше ніж канарка. Мур-мур поїхала всього на місяць, проте через тиждень я вже місця собі не знаходив. Вночі рука моя натикалася тільки на ковдру. По ресторанах та барах я повертався праворуч і нахилявся, щоб поговорити з нею. То був найдовший місяць у моєму житті. Я вже ладен був подзвонити їй, щоб поверталась.
Батько Жакліни був професором філологічного факультету в Ексі. Сім'я володіла невеличкою віллою в Бандолі, де й відпочивала кожного літа.
Ален не насмілився тоді поїхати в Бандоль. Бо це означало б афішувати свої відносини з Жакліною.
— Нарешті вона повернулась, та я ще нічого не вирішив. Потім якось уночі ми сиділи в пивничці на Лівому березі в товаристві друзів, і я запитав її, чи не хотіла б вона вийти за мене заміж. Отак ми й побралися.
— Але ж це нічого не пояснює…
— Навпаки, цим усе й пояснюється. Я не знаю, що люди звуть коханням, та у нас справа стояла саме так. Бували періоди, коли ми терпіли нестатки. Бували святкові дні, та бували й пісні. Коли їй, скажімо, не щастило вмістити свою статтю. У мене тоді не було ще думки про журнал. Щодо Адрієни, то вона жила в своїй кімнаті й дуже старанно вчилась.
— А не ходила кудись разом з вами?
— Час од часу. Та здебільшого вона полюбляла сидіти в своєму куточку і дивитися перед себе.
— І саме тоді…
— Еге ж. Це сталося саме тоді. Випадково. Безглуздо. Я не міг би навіть сказати, чи я, чи вона зробили перший крок. Я був коханцем її сестри. Інакше кажучи, її сестра мала коханця лише для себе.
— Ти її любив?
— Ні.
— Цинік! — озлився Бланше.
— Ні. Та я попередив тебе — розмовляти будемо як мужчина з мужчиною. Вона цього бажала, можливо, і я. Але тільки щоб узнати, що криється за її замкнутим обличчям.
— А тепер знаєш?
— Ні… Проте… Гадаю, вона просто нудьгувала.
— Щоб протягом семи років…
— Ні. Ми зустрічалися не часто, час від часу.
— Що ти звеш "час од часу"?
— Приблизно раз на тиждень.
— Де?
— Не важливо.
— Для мене важливо.
— Якщо ти хочеш знати всі подробиці, тим гірше для тебе: в мебльованій кімнаті на вулиці Лоншан.
— Але ж це огидне місце!
— Не міг же я вести її на вулицю Ля Врієр!
На вулиці Ля Врієр містився розкішний особняк Французького банку, де працював Бланше.
— Вона зустріла тебе в подруги, і ти став упадати коло неї… — почав Ален.
— Виходить, вона розповідала тобі геть усе?
— Гадаю, що так.
— Може, навіть радилась з тобою?
— Може.
— Ну й паскуда ж ти!
— Знаю.