То була "Пті нісуа", Одета Делорм пробігла очима заголовок, набраний великими літерами: "Зберігати спокій" і, придивившись, розгледіла підзаголовок: "Пан Чемберлен звертається з посланням до Гітлера". Вона запитала себе подумки: "Невже я справді боюся війни?" й подумала: "Ні. Ні: не насправді". Якби вона її насправді боялася, то зірвалася б із місця, побігла б на вокзал і кричала б, вимахуючи руками: "Не їдьте! Залишайтеся вдома!" На мить вона побачила себе, побачила, як вона кричить, випроставшись і піднявши руки, й у неї запаморочилося в голові. А потім вона відчула полегшення, бо нездатна була отак грубо й нескромно поводитися. Не до краю. Добра жіночка, французка, розсудлива і скромна, з цілою купою різних приписів, один із них — нічого не додумувати до краю. У темній кімнаті в Лаоні хирляве дівча, розлючене й обурене, з усіх своїх сил відкидало війну, відкидало сліпо й уперто. Одета казала: "Війна — це жахлива річ", вона казала: "Я ввесь час думаю про тих нещасних чоловіків, які йдуть на війну". Однак вона ще нічого не думала, вона чекала, без нетерпіння: вона знала, що незабаром їй скажуть усе, що потрібно думати, казати і робити. Коли її батька вбили, у 1918 році, їй сказали: це дуже добре, будьте мужньою, вона швидко навчилася із відчайдушною скорботою носити жалобний креп, дивитися на людей чистим поглядом сироти, чий батько поліг на війні. У 1924 році, коли в Марокко поранили її брата і він повернувся кульгавим, Одеті сказали: це дуже добре, не треба його надто жаліти; а за кілька років по тому Жак сказав їй: "Цікаво, я вважав Етьєна дужчим, він ніколи не звертав уваги на своє каліцтво, а тепер он геть скис". Жак піде на війну, Матьє піде на війну, й це буде дуже добре, вона була в цьому певна. Поки що газети ще вагалися; Жак сказав: "Це була б дурнувата війна", а "Кандід" писала: "Ми не будемо воювати лише тому, що судетські німці хочуть носити білі панчохи". Та незабаром країну охопить величезне обурення; палата депутатів одностайно схвалить політику уряду. "Жур" прославлятиме наших героїчних фронтовиків. А Жак скаже: "Робітники незрівнянні"; перехожі на вулицях шанобливо і по-змовницькому усміхатимуться одне одному: буде війна, Одетта теж погодиться з цим і буде в'язати вовняні шапочки під каски. Матьє був тут, здавалося, він слухає музику, він знав, що потрібно було думати насправді, та не казав цього. Він писав Івіш довжелезні листи по двадцять сторінок, щоб пояснити їй становище. Одеті ж він нічого не пояснював.
— Про що ти думаєш?
Одета здригнулася.
— Та... ні про що не думаю.
— Ви непослідовні, — зауважив Матьє. — Я ж вам відповів.
Всміхаючись, вона схилила голову; та в неї не було бажання розмовляти. Тепер він немов би враз прокинувся: він дивився на неї.
— В чому річ? — збентежено поспиталася вона.
Він не відповів. Він зачудовано сміявся.
— Ви оце якраз помітили, що я існую на світі? — запитала Одета. — І це вас вразило. Еге?
Коли Матьє сміявся, очі його ставали мов шпарини, він скидався на китайське дитинча.
— Гадаєте, вас можна не помітити? — поспитався він.
— Я ж не якась там пустунка, — відказала Одета.
— О ні. Просто не дуже балакучі та й годі. Крім того, ви робите все, аби про вас забули. Так от, це вам не вдалося: навіть коли ви зберігаєте поважний, пристойний вигляд, дивитеся на море і при цьому поводитеся тихенько, як миша, все ж таки відчувається, що ви тут. Отак. В театрі це називається ефектом присутности: в одних акторів це є, в інших нема. У вас воно є.
Щоки її стали гарячі.
— Вас зіпсували росіяни, — гостро сказала вона. — Присутність — це радше слов'янська риса. Не думаю, щоб це було в моєму амплуа.
Матьє поважно глянув на неї.
— Яке ж ваше амплуа? — поспитався він.
Одета відчула, як погляд її стривожився, очі забігали туди-сюди. Вона змусила себе дивитися спокійно й перевела погляд на свої ноги з лакованими нігтями. Вона не любила, коли говорили про неї.
— Я ж із буржуа, — весело сказала вона, — французьких буржуа, цікавого в мені мало.
Не треба було показувати себе перед ним такою переконаною; аби припинити цю розмову, вона рішуче додала:
— Яке завгодно.
Матьє не відповів. Вона скоса зиркнула на нього: його руки почали рити пісок. Подумки Одетта спитала себе, де ж це вона схибила. Так чи так, а він мусив би запротестувати, бодай із ввічливости.
За хвилю вона почула його м'який, хрипкуватий голос:
— А не важко бути ким завгодно?
— Я звикла, — відказала Одета.
— Ще б пак! А от я ще не звик.
— Таж ви не хто завгодно, — хутко відказала вона.
Матьє розглядав книша, якого він зліпив із піску. Цього разу йому вдалося виліпити прегарного книша, який стояв собі й не падав. Він змів його одним помахом руки.
— Ми завжди хто завгодно, — сказав він.
І засміявся:
— Це так по-дурному.
— Ви такий сумний, — зауважила Одетта.
— Не більше, ніж інші. Ми трохи засмикані цими постійними звістками про загрозу війни.
Вона підняла очі й уже хотіла було заговорити, та зустріла його погляд, такий гарний, такий спокійний і ніжний погляд. Вона замовкла. Хто завгодно: чоловік і жінка, що дивилися одне на одного, лежачи на піску; війна була тут, довкруг них; вона проникла в них і зробила їх подібними до інших, до всіх інших людей. Він почувається ким завгодно, він дивиться на мене, усміхається, та всміхається він не мені, а кому завгодно. Він нічого не просив у неї, тільки щоб вона мовчала і була безликою, як завжди. Потрібно було мовчати: якби вона йому сказала: "Ви не хто завгодно, ви гарний, дужий, романтичний і ні на кого не схожий" і якби він повірив цьому, то вислизнув би від неї, знову занурився б у свої мрії, може, набрався б зухвальства любити в тих мріях іншу, наприклад, оту росіянку, яка пила каву, коли її хилило на сон. Її враз охопили гордощі, й вона заговорила. Вона хутко сказала:
— Цього разу все буде жахливо.
— Радше по-дурному, — відказав Матьє. — Вони зруйнують усе, до чого тільки зможуть дотягнутися. Париж, Лондон, Рим... Гарно все воно потім виглядатиме!
Париж, Рим, Лондон... І Жакову віллу над водою, таку білу й таку буржуазну. Одета здригнулася: вона глянула в море. Тепер воно було мерехтливим серпанком; нахилившись уперед, голий і брунатний од засмаги, цим серпанком гнав плавець на водяних лижах, якого тягнув на линві моторний човен. Ніхто не зможе зруйнувати це світляне мерехтіння.
— Принаймні воно таки залишиться, — мовила вона.
— Що?
— Воно, море.
Матьє похитав головою.
— Навіть його, — відказав він, — навіть його не буде.
Вона зачудовано зиркнула на нього; вона ніколи не тямила до ладу, що він мав на увазі. Подумала було, що слід було б його перепитати, та зненацька їй закортіло піти. Вона схопилася на ноги, наділа сандалі й накинула на плечі шляфрок.
— Що таке? — поспитався Матьє.
— Треба йти, — відказала вона.
— Отак зненацька закортіло?
— Та я допіру згадала, що пообіцяла Жакові приготувати часникову юшку на вечір. Мадлена сама не справиться з нею.
— Та й рідко буває, щоб ви довгенько всиділи на одному місці, — сказав Матьє. — Що ж, піду покупаюся.
Вона піднялася піщаними сходинками і, опинившись на кручі, озирнулася. Побачила Матьє, він біг до моря. "Він таки має рацію, — подумалося їй, — не сидиться мені на місці". Весь час кудись вирушати, ввесь час хапатися, ввесь час втікати. Щойно вона починала в чомусь трохи подобатися собі, як її охоплювало збентеження, почуття провини. Вона дивилася на море, думала: "Завжди я боюся". Метрів за сто від неї була Жакова вілла, огрядна Мадлена, приготування часникової юшки, виправдання, обід — вона рушила вперед. Вона запитає в Мадлени: "Як ся має ваша матуся?", й Мадлена, ледве шморгнувши носом, відповість: "Так само", й Одета скаже їй: "Треба приготувати їй бульйону, а потім понесіть їй курячої грудинки, відріжте крильце перед тим, як подавати на стіл, і побачите, як смаковито вона його їсть", а Мадлена скаже: "Ох, моя бідолашна матуся, вона й ріски до рота не бере". Одета тоді скаже: "Доручіть це мені". Вона візьме курку, власноруч відріже крильце і буде почуватися виправданою. "Навіть його не зостанеться!" Вона востаннє зиркнула на море. "Він сказав: навіть його не зостанеться!" Однак воно було таке легке, сказати б, перевернуте небо, що ж можуть вони вдіяти з ним? Воно було густе й темно-зелене, кольору кави з молоком, таке рівне, таке одноманітне, море на щодень, воно пахне йодом і ліками, їхнє море, їхній морський бриз, вони заставлять їх платити сто франків щодня; він звівся на ліктях і побачив дітлахів, які гралися в сірому піску, маленька Сімона Шассьє гасала й реготалася, кульгаючи на ліву ногу, затиснуту в ортопедичному черевикові. Біля сходинок сиділа дитина, якої він не знав, новачок, звичайно ж, худа як трясця, з величезними вухами, вона длубалася в носі й поважно дивилася на трьох дівчаток, які ліпили книші. Вона так згорбила свої гострі кволі плечі, що вони торкалися колін, та громіздкі груди були непорушні мов камінь. Корсет. Туберкульозний сколіоз. "Та ще й ідіотизм, напевне".
— Ляжте, — сказала Жаніна, — отак, на спину. Це від того, що ви такі збуджені сьогодні.
Він ліг і побачив небо. Чотири білі хмаринки. Чутно було, як на шосе риплять колеса візка. "Рано його везуть сьогодні, хто б це міг бути?"
— Привіт, дурнику! — озвався хтось басом.
Він хутко підняв обидві руки й обернув дзеркало так, щоб воно було в нього над головою. Вони вже поминули його, та він упізнав здоровецький зад медсестри, це була Дар'є.
— Коли ти вже її обстрижеш, ту свою блягузницю? — гукнув він до неї.
— Коли ти відчикрижиш собі яйця! — гукнула здаля Дар'є.
Він радісно зареготався: Жаніна страх як не любила грубих слів.
— Коли мене повезуть назад?
Він побачив Жанінину руку, що понишпорила в кишені білого халата й дістала годинника.
— Ще якихось чверть години. Вам нудно?
— Та ні.
Він ніколи не нудьгував. Квіткові горщики не нудьгують. Їх вивозять надвір, коли стоїть сонячна днина, а ввечері завозять назад. Їхньої думки ніколи не питаються, їм нічого вирішувати, нічого чекати. Ніхто й не уявляє, як це захопливо, — всіма порами свого тіла всотувати повітря і світло. Небо відлунювало наче гонг, і він бачив поміж хмарами п'ять крихітних сірих цяточок у вигляді трикутника.