Я, звичайно, відразу загальмував, ми розвернулися і поїхали в правильний бік. Але хвилин через десять зрозуміли, що нас знову розвернуло. Зробили ще одну спробу — тепер ми буквально повзли, намагаючись помітити ту точку, де нас розвертає. Даремна праця — ми нічогісінько помітили.
Коли ми повернулися на ферму, я зателефонував Берту й Джинго й попросив їх під'їхати до мене. Вони у свою чергу спробували визволити Рікарда, спочатку поодинці, потім вкупі, але домоглися не більшого, ніж я. Тоді я спробував вибратися сам, без журналіста на хвості, й — що б ви думали? — вибрався без всіляких пригод. Шугонув на шосе номер шістдесят і назад за півгодини. Я вирішив, що крига скресла, й зробив нову спробу вивести машину Рікарда, але безуспішно...
До полудня ми з'ясували все цілком докладно. Кожний зі старожилів міг спокійнісінько виїхати з долини — кожний, але не Рікард.
Елен вклала пані Рікард в ліжко й дала їй заспокійливе, а я відправився до Хіта. Він зрадів мені й вислухав мене, але от же ж невдача: поки я говорив, мені все згадувався мій здогад, що він вміє розтягувати й стискати час. Коли я закінчив, він помовчав хвилинку, немов зважував, чи вірне рішення прийняв.
— Дивна це історія, Келвіне, — сказав він нарешті. — Начебто й несправедливо, що Рікарди замкнені в нашій долині проти власної волі. А якщо розібратися, для нас самих це щастя. Рікард збирався написати про нас у газетах, і, якби він здійснив свій намір, ми відразу виявилися б у центрі уваги. Сюди набігла б купа люду — інші газетярі, чиновники, розумники з університетів і просто цікаві. Вони зіпсували б усе наше життя, а може ще почали би пропонувати нам за наші ферми великі гроші— набагато більше того, що вони коштують насправді, — й занепастили б нашу долину. Не знаю, як тобі, а мені долина подобається як вона є. Бо нагадує мені... ну, у цілому миле для мене місце.
— Рікард може передати свою статтю телефоном, — заперечив я, — або переслати поштою. Для чого затримувати його тут, якщо статтю все одно надрукують?
— Думаю, що не надрукують, — відповів він. — Та ні, я цілком впевнений, що він не стане ні передавати статтю телефоном, ні посилати поштою.
Я їхав до Хіта готовий, якщо знадобиться, замовити за Рікарда слівце, але помізкував гарненько над тим, що почув, і не став ще чогось говорити.
Справді, якщо існує якийсь принцип або якась сила, що підтримують жителів долини в доброму здоров'ї, гарантують їм гарну погоду й взагалі полегшують життя, то, певна річ, всі інші на всьому білому світі будь-чого не пошкодують, аби роздобути таке чудо в своє урядування. Нехай це егоїзм, але я не вірю, що подібну засаду або силу можна розподілити так, щоб вистачило на всіх. І якщо комусь поталанило використовувати цю силу за своїми вподобаннями, то краще вже най вона залишиться на віки вічні тут, в долині, де виявила себе вперше.
І ще одне: якщо світ почує, що ми володіємо такою силою чи засадою і не можемо або не хочемо ними поділитися, всі затаять на нас злосливість, та й яку там злосливість, просто зненавидять нас, як лютих ворогів.
Повернувшись додому, я поговорив з Рікардом і навіть не намагався приховати від нього правду. Він скипів і хотів було відразу рушити до Хіта з'ясовувати стосунки, але я його відрадив. Адже в нього не буде будь-яких доказів, і він виявиться в ідіотському становищі: Хіт, ймовірно, буде поводитися так, немов взагалі не розуміє, про що мова. Рікард спочатку комизився, сперечався, але зрештою погодився, що я маю глузд.
Заїждже сімейство прожило в мене на фермі днів п'ять, і кілька разів ми з Рікардом робили спробні виїзди, просто щоб спробувати щастя, але все було як і раніше. Переконавшись в цьому, ми знову покликали Берта й Джинго щоб порадитись. На той час пані Рікард трохи оговталась від зворуху, діти відчули смак життя на вільному повітрі, а що стосується пса, той безперечно поставив собі метою наздогнати й обгавкати кожного кролика, хоч скільки б їх знайшлося в долині.
— Трохи вище схилом є колишня ферма Чендлера, — додумався Джинго. — Там давненько живе ніхто, але вона в пристойному стані. Можна дещо підновити, й буде дуже зручно.
— Але я не хочу залишатися тут! — запротестував Рікард. — Не можу ж я й справді переселитися сюди!
— Хто сказав "переселитися"? — втрутився Берт. — Вам просто треба трохи перечекати. Прийде день, обставини зміняться, і ви вільно виїдете, куди захочете.
— Але моя робота!.. — вигукнув Рікард.
І отут слово взяла місіс Рікард. Неважко було здогадатися, що пригода подобається їй нітрохи не більше, ніж чоловіку, але в ній раптово прокинувся той практичний здоровий глузд, яким часом відрізняються жінки. Вона засвоїла, що їм доведеться на якийсь час залишитися в долині, й подбала знайти в такому повороті подій якісь переваги.
— А книга, якою ти вічно загрожував розродитися? — сказала вона. — От тобі найпридатніший випадок...
Це й вирішило справу.
Рікард поповештався ще трохи, начебто б збираючись з духом, хоча, далебі, все було зрозуміло й так. Потім він почав говорити про те, як добре в нас у долині: мир, тиша й ніякої марноти, тут, буцімто, лишень книги й писати...
Сусіди спільно підновили ферму Чендлера, а Рікард зателефонував у свою газету й під якимсь приводом попросив відпустку. Ще він послав лист до свого банку, щоб йому переказали його заощадження, і засів за книгу.
Очевидно, ні в телефонних розмовах, ні в листах він не дозволив собі й натяку на правдиву причину, чому залишився в долині, — та й правду сказати, це було б просто по-дурному. Так чи інакше, будь-хто не здійняв навколо його зникнення навіть найменшого шуму.
А долина повернулася до звичайних повсякденних турбот, і після усіх хвилювань це було несказано приємно. Сусіди робили за Рікардів всі закупівлі, привозили їм з міста крупи, цукор і всяку всячину, а іноді голова родини сідав у машину й здійснював чергову спробу вибратися на шосе.
Але зазвичай він сидів за столом і писав — і рік по тому успішно продав свою першу книгу. Ви, можливо, навіть читали її — вона називається "Прислухайтеся до тиші". Принесла йому чималі грошики. Правда, його нью-йоркські видавці трохи не схибнулися— все не могли второпати, чого ж то він завзято відмовляється висунути ніс з долини. Відмовляється від лекційних турне, відкидає запрошення на прошені вечори й обіди; якщо стисло: не приймає будь-яких почестей, що, здавалося б, саме й призначені авторові нашумілої книги.
І взагалі успіх не запаморочив йому голови. До тієї пори, як книгу надрукували, Рікарда в нас знали й любили всі від вчорашніх немовлят до старезних дідуганів, а він шанував усіх, крім, мабуть, Хіта. З Хітом він тримався підкреслено холодно. Вважай щодня він довгенько мандрував обширом долини — запевняв, що задля вправності, але мені здається, що саме під час прогулянок він склав більшу частину своєї книги. А іноді спиниться біля огорожі й заведе з ґаздою розмову про життя — так з ним, власне, всі в долині й познайомилися. Найохочіше він розмірковував про ті часи, коли зуміє нарешті вирватися з ув'язнення, і ми, траплялося, теж гадали, що, боронь боже, Рікарди нас і справді покинуть. Думали ми про це з гіркотою, тому що з них вийшли гарні сусіди. Напевно, в нашій долині дійсно є щось особливе, коли вона вже змушує людей повертатися до інших кращим своїм боком. Я вже казав — нам споконвіку не траплялися кепські сусіди, а чи багато хто може сьогодні похвалитися тим самим?
Якось, на шляху з міста, зазирнув я на хвилинку до Хіта побалакати, й, поки ми з ним стояли, на дорозі з'явився Рікард. З нього було відразу видно, що він будь-куди особливо не квапиться, а просто гуляє. Він теж зупинився, ми побалакали на різні теми, а потім він взяв та й сказав:
— А знаєте, ми вирішили звідси й не їхати.
— Ну що ж, прекрасно, — відгукнувся Хіт.
— Учора ввечері, — продовжував Рікард, — ми з Грейс почали, як звичайно, обговорювати, що будемо робити, коли виїдемо звідси. І раптом обоє запнулися, переглянулися і зрозуміли, що зовсім не хочемо кудись їхати. Тут такий спокій, і дітлахам тутешня школа подобається набагато більше, ніж міська, і люди навколо такі гарні, що про від'їзд і думати бридко...
— Радий чути це від вас, — відгукнувся Хіт. — Але даремно ви, в дійсності, сидите тут безвиїздно, треба б і струснутися. Звозіть дружину й дітлахів у місто, в кіно...
Оце й по всьому. Легко й просто.
Життя тече в нас як і раніше добре, можливо, навіть краще, ніж раніше. В долині всі здорові. Звичайна нежить і та тепер, здається, обходить нас збоку. Коли нам потрібен дощ, йде дощ, а коли потрібне сонце, то, природньо, світить сонце. Ми не розбагатіли — хіба розбагатієш, коли Вашингтон раз у раз втручається в фермерські справи — але живемо ми, гріх поскаржитися, стерпно. Рікард працює над своєю другою книгою, а я час від часу виходжу вечорами на ґанок і намагаюся відшукати на небі ту зірочку, яку Хіт якось показував мені багато років тому.
І все-таки ми не в змозі цілком уникнути розголосу. Вчора ввечері слухав я по радіо свого улюбленого коментатора, а він раптом, ні сіло ні впало, вирішив розважити спільноту на наш рахунок.
"Та годі вже, чи є на світі ця Єнотова долина? — запитав він, і за його питанням явно чувся ниций смішок. — Якщо так, урядові не завадило б у цьому впевнитися. Географічні карти наполягають, що така долина є насправді, статистика стверджує, що там ідеальний клімат і нема ні хвороб, ні неврожаїв — просто-таки молочні ріки й масляні береги. І околишні жителі всі як один упевнені, що долина існує, але, щойно хтось з офіційних осіб вирішить дослідити факти на місці, вона зникає, її не вдається знайти. Намагалися телефонувати за номерами, що зазначені за мешканцями долини — телефонні дзвоники не проходять. Спробували писати — листи повертаються до відправників під тим чи іншим приводом, винайденим у нетрях поштового відомства. А якщо ті, хто веде розслідування, вичікують у сусідніх торгових центрах, люди з Єнотової долини відсиджуються вдома й не роблять закупів. Припустімо на хвилину, що статистика не бреше, тоді владі, й дійсно, не завадило би поцікавитися, в чому справа, варто б вивчити фактори, що вирізняють цю долину, й поширити їх вплив на всі інші райони.