Навіть чесноти можуть загинути через ревнощі.
Кого огортає полум'я ревнощів, той, немов скорпіон, зрештою повертає отруйне жало проти самого себе.
Ох, брате мій, невже ти ніколи ще не бачив, як чеснота зводить сама на себе наклеп і сама себе убиває?
Людина – це те, що слід перебороти, – і тому ти повинен любити свої чесноти – бо від них ти загинеш.
Так казав Заратустра.
ПРО БЛІДОГО ЗЛОЧИНЦЯ
Ви, судді й жерці, не хочете вбивати, поки тварина схилить голову? Погляньте, блідий злочинець схилив голову, з його очей визирає велика зневага.
"Моє "я" – це те, що слід перебороти; моє "я" – це велика зневага до людини", – так промовляють його очі.
Те, що він засудив себе, було його найвищим досягненням: не дайте піднесеному знов повернутися до ницості!
Нема спасіння для того, хто так страждає через себе самого, – хіба лише нагла смерть.
Ваш смертний вирок, о судді, має бути співчуттям, а не помстою. І коли ви вбиваєте, то пильнуйте, щоб самі виправдовували життя.
Не досить помиритися з тим, кого ви вбиваєте. Ваша скруха нехай стане любов'ю до надлюдини – так ви ще виправдаєте своє життя!
"Ворог", – повинні казати ви, а не: "Зловмисник". "Хворий", – повинні казати ви, а не: "Мерзотник". "Дурень", – повинні казати ви, а не: "Грішник".
І ти, судде червоний, якби ти промовив усе, що зробив уже в помислах, то всяк закричав би: "Геть цю мерзоту, цього отруйного хробака!"
Та помисли – одне, вчинок – друге, а образ учинку – третє. Колесо причинності між ними не обертається.
Образ примусив збліднути цю бліду людину. Вона була на висоті свого вчинку, коли його чинила, а вчинивши, не стерпіла його образу.
Вона завжди вважала себе виконавцем одного вчинку. Божевіллям я це називаю – виняток обернувся суттю.
Пташиний ключ заворожує курку; дурниця, скоєна людиною, заворожує її вбогий розум; божевіллям після вчинку я таке називаю.
О судді, слухайте! Є ще одне божевілля – буває воно перед учинком. О, як на мене, ви заглянули в цю душу не досить глибоко!
Червоний суддя каже так: "Чому цей злочинець убив? Він хотів пограбувати". Та я вам кажу: його душа хотіла не грабунку, а крові: він прагнув щастя ножа!
Одначе його вбогий розум не втямив цього божевілля й умовив його. "Що важить кров! – казав він. – Хіба ти не хочеш заразом бодай пограбувати? Або помститися?"
І він послухався свого вбогого розуму; свинцем налягла його мова на злочинця, і він, убиваючи, пограбував. Він і не думав соромитися свого божевілля.
І знов налягає свинець на нього – свинець провини, і знов його вбогий розум украй застиглий, скований і важкий.
Якби він міг лише головою струснути, то тягар упав би додолу; але хто струсне цією головою?
Що таке ця людина? Купа хвороб, які крізь дух виповзають у світ, – тут вони хочуть підстерегти свою здобич.
Що таке ця людина? Клубок диких змій, які рідко коли бувають спокійні одна біля одної, – вони розповзаються по світу в пошуках здобичі.
Погляньте на це вбоге тіло! Як страждало воно і до чого прагло – ось чого намагалася збагнути ця бідна душа; вона пояснювала все радістю вбивства і жадобою щастя ножа.
Хто тепер захворіє, того посідає те зло, яке тепер стало злом; він хоче завдати болю тому, хто болю йому завдає. Та були інші часи, було інше добро і зло.
Колись злом були сумніви й жадання дійти власної суті. Тоді хворий ставав єретиком і чаклуном: як єретик і чаклун, страждав він і хотів завдати страждань іншим.
Але таке не для наших вух: це зашкодило б нашим чеснотам, – кажете ви мені. Та що мені до ваших добрих чеснот!
Багато чого у ваших добрих чеснотах викликає в мені огиду, і, воістину, не зло їхнє. Я б хотів, щоб на них найшло божевілля, від якого вони загинули б, як цей блідий злочинець!
Воістину, я б хотів, щоб божевілля їхнє називалося істиною, чи вірністю, чи справедливістю; та мають вони і свою чесноту: люблять довго жити, та ще й у жалюгідному самовдоволенні.
Я – поруччя над потоком: хапайтеся за мене, хто може за мене вхопитися! Та я не милиця для вас.
Так казав Заратустра.
ПРО ЧИТАННЯ І ПИСАННЯ
З усього написаного я люблю тільки те, що пишуть своєю кров'ю. Пиши кров'ю, і ти дізнаєшся, що кров – це дух.
Нелегко збагнути чужу кров – ненавиджу я читача знічев'я.
Хто знає читача, той для читача вже нічого не робить. Ще одне століття читачів – і дух сам засмердиться.
Те, що кожен має право навчитися читати, надовго псує не лише письмо, а й думку.
Колись дух був Богом, потім він став людиною, а тепер стає взагалі потолоччю.
Хто пише кров'ю і закликами, той хоче, щоб його не читали, а завчали напам'ять.
У горах найкоротший шлях – від вершини до вершини, але для цього треба мати довгі ноги. Заклики повинні бути вершинами, а ті, до кого звернена мова, – великими й високими.
Повітря розріджене й чисте, небезпека – поруч, а дух сповнений радісної злості – як це добре пасує одне до одного.
Я хочу, щоб довкола мене були кобольди, бо я мужній. Мужність відганяє привидів і створює сама для себе кобольдів – мужність хоче сміятися.
Я вже не відчуваю себе з вами: та хмара, що бачу я під собою, той морок і тягар, що з них я сміюся, – це і є ваша грозова хмара.
Коли вам хочеться піднестись, ви зводите очі вгору. А я опускаю очі додолу, бо вже піднісся.
Хто з-поміж вас може сміятись і водночас бути піднесеним?
Хто сходить на найвищі вершини, той сміється з усіх трагедій на сцені і в житті.
Мужніми, безтурботними, насмішкуватими, дужими – такими нас хоче бачити мужність: вона ж бо – жінка і любить завжди тільки войовника.
Ви мені кажете: "Важко нести життя". Та нащо б вам здалася ваша гордість уранці й ваша покірність увечері?
Життя нести важко, але не прикидайтесь такими розніженими! Всі ми прекрасні в'ючні осли та ослиці.
Що у нас спільного з трояндовим пуп'янком, який тремтить, бо на тілі у нього краплина роси?
Це правда, ми любимо життя, та не тому, що ми звикли жити, а тому, що звикли любити.
В любові завжди є трохи божевілля. Проте і в божевіллі завжди є трохи розуму.
І мені, прихильному до життя, здається, що метелики, мильні бульбашки й ті з-поміж людей, хто схожий на них, найбільше знають про щастя.
Коли Заратустра бачить, як пурхають ці легенькі, вишукані, дурненькі, жваві й дрібні душі, у нього навертаються сльози і йому хочеться співати.
Я повірив би в Бога, що вміє танцювати.
А коли я побачив свого демона, то збагнув, що він серйозний, ґрунтовний, глибокий, урочистий; це був дух тяжкості – завдяки йому все падає вниз.
Убивають не гнівом, а сміхом. Вставаймо, нумо вбивати дух тяжкості!
Я навчився ходити – відтоді я пускаюся бігати. Я навчився літати – відтоді мене вже не треба спершу штовхнути, щоб я зрушив із місця.
Тепер я легкий, тепер я літаю, тепер я бачу себе під собою, тепер я танцюю, немов у мені сидить якийсь Бог.
Так казав Заратустра.
ПРО ДЕРЕВО НА ГОРІ
Заратустрі упало в око, що один юнак уникає його. Якось увечері йшов Заратустра самотою в горах довкола міста, що звалось Рябою Коровою, і глип – зустрів того юнака. Він сидів під деревом і втомленим поглядом дививсь на долину. Заратустра доторкнувся до дерева, під яким сидів юнак, і сказав так:
– Якби я схотів потрусити руками це дерево, то не зміг би.
Та вітер, невидимий нам, шарпає і гне його куди схоче. Найгірше нас гнуть і шарпають невидимі руки.
Підвівся юнак ошелешений і сказав:
– Я чую тут Заратустру, а щойно думав про нього.
Відповів Заратустра:
– Тоді чого ж ти злякався? З людиною буває те саме, що й з деревом.
Що більше прагне вона вгору, до світла, то дужче тягнуться її корені вниз, у землю, в морок, углибину – до зла.
– Так, до зла! – вигукнув юнак. – Як могло статися, що ти розкрив мою душу?
Усміхнувся Заратустра і мовив:
– Багато душ зовсім не можна розкрити, хіба що спершу вигадати їх.
– Так, до зла! – ще раз вигукнув юнак. – Правду сказав ти, Заратустро. Я вже й сам собі не вірю відколи став прагнути вгору, і ніхто вже мені не вірить. Чому це буває?
Я надто швидко міняюся: моє сьогодні заперечує моє вчора. Ступаючи вгору, я часто перестрибую через сходинку, – і цього не дарує мені жодна сходинка.
А коли я вже вгорі, то помічаю, що зовсім самотній. Ніхто не заговорить до мене, холод самоти примушує мене тремтіти. Що ж мене вабить там, угорі?
Зневага моя і бажання моє ростуть одночасно; що вище я підіймаюся, то більше зневажаю того, хто підіймається. Що його вабить там, угорі?
Як соромлюся я свого сходження і спотикання! Як я глузую із свого сопіння! Як ненавиджу того, хто літає! Як я стомився вгорі!
І юнак замовк. А Заратустра поглянув на дерево, під яким вони стояли, і промовив так:
Це дерево росте самотою тут, на горі, піднеслося воно високо над людиною й звіром.
І якби воно захотіло сказати щось, то не мало б нікого, хто б його зрозумів, – так високо виросло дерево.
І ось чекає воно й чекає. Але на що чекає це дерево? Надто близько стоїть воно до гніздища хмар, – може, чекає на першу блискавку?
Коли Заратустра сказав це, юнак замахав руками і вигукнув:
– Так, Заратустро, істину мовиш! Прагнучи вгору, я прагнув свого загину, і ти – та блискавка, на яку я чекав! Бачиш, чим я став, відколи ти з'явився до нас? Заздрість до тебе згубила мене!
Так промовляв юнак і плакав гірко. А Заратустра обняв його й повів із собою.
Згодом, як пройшли вони трохи вдвох, Заратустра почав говорити так:
– Крається серце моє. Більше, ніж слова твої, каже мені твій погляд про твою небезпеку.
Ти ще не вільний, ти ще шукаєш свободу. І пошуки ці позбавили тебе сну і спокою.
Ти прагнеш до вільних висот, за зорями спрагла твоя душа. Але й гірші твої поривання також прагнуть свободи..
Твої дикі собаки хочуть на волю; коли твій дух жадає відчинити усі темниці, собаки на радощах гавкають у своїм підземеллі.
Як на мене, то ти ще в'язень, що придумав собі свободу; ох, мудра стає душа у в'язнів таких, але заразом і лукава, недобра.
Очиститись мусить іще визволитель духу. Багато ще в ньому лишилося від в'язниці і бруду: зір його ще просвітліти має.
Так, я знаю твою небезпеку. Та заклинаю тебе своїми любов'ю й надією: не зрікайся своєї любові й надії!
Ти відчуєш іще себе шляхетним, однак шляхетними відчувають себе й інші, ті, хто тебе недолюблює й дивиться вслід тобі злими очима. Знай, що шляхетний усім стоїть на заваді.
І добрим шляхетний стоїть на заваді: навіть коли вони і його називають добрим, то цим хочуть усунути його зі шляху.
Шляхетний хоче творити нове і нову чесноту.