Компетентні люди запевняють, що лондонський робітник, батьки й діди якого народилися в Лондоні, це надзвичайно рідкісне явище.
Містер А. С. Пігу заявив, що похилі віком злидарі та всі інші, оте саме "суспільне дно", — становлять сім з половиною відсотків населення Лондона. А це значить, що і торік, і вчора, і сьогодні, і в цю саму мить чотириста п'ятдесят тисяч цих істот вмирають у жахливих умовах на дні соціальної ями, званої "Лондоном". На зразок того, як саме вони вмирають, я беру приклад з сьогоднішньої ранкової газети:
САМОЗАНЕДБАННЯ
"Вчора лікар Він Весткот провадив розслідування в Шордічі з приводу смерті Елізабет Круз, сімдесяти семи років, з Іст-стріт, 32, на Голборні, що померла минулої середи. Еліс Матісон заявила, що вона господиня дому, де жила небіжчиця. Свідок востаннє бачила її живою минулого понеділка. Жила Круз самотньо. Містер Френсіс Берч, інспектор по допомозі бідним, заявив, що покійна займала згадану кімнату протягом тридцяти п'яти років. Коли свідка покликано, це було першого числа, він знайшов стару жінку в жахливому стані, і карету швидкої допомоги та візника після перевезення тіла довелося дезинфікувати. Лікар Чейс Феннел заявив, що смерть настала внаслідок отруєння крові від пролежнів, викликаних самозанедбанням та навколишнім брудом, а суд присяжних виніс відповідну ухвалу".
Найразючіший у цьому невеликому інциденті зі смертю жінки — той самозадоволений спокій, з яким офіційні чинники розглядали справу і винесли свій присуд. Вважати, що стара жінка у віці сімдесяти семи років померла від самозанедбання — це оптимізм найвищого гатунку. Стара жінка сама винна в своїй смерті! Отож, встановивши в такий спосіб винуватця, суспільство з чистим сумлінням повертається до своїх клопотів.
Про суспільне дно містер Пігу каже так: "Через брак чи то фізичної снаги, чи розумових здібностей, чи характеру, а то й усіх цих факторів, вони нездари або ледарі в роботі, і внаслідок цього нездатні заробити собі на прожиття… Часто вони настільки деградують розумово, що неспроможні відрізнити правої руки від лівої і не можуть розібрати номер свого будинку; тіла у них кволі й слабосилі, нахили їхні збочені, і мало хто з них знає, що таке родинне життя".
Чотириста п'ятдесят тисяч — це чималий-таки гурт людей. Молодий кочегар був лише один з-поміж них, і то забрало трохи часу, доки він вибалакався. Не хотілося б мені почути, як вони заговорять усі разом. А чи ж чує їх бог?
Розділ V
ТІ, ЩО НАД САМИМ КРАЄМ
Перші мої враження про лондонський Іст-Енд мали, звісна річ, загальний характер. Згодом почали вимальовуватися деталі, і де-не-де серед хаосу злиднів я подибував невеликі острівці помірного добробуту — часом це були цілі ряди домів у глухих провулках, заселених ремісниками, що живуть, хоч і дуже примітивним, але родинним життям. Вечорами чоловіків можна бачити біля дверей — люльки в зубах, діти на колінах, жіноцтво править собі теревені, чути сміх і жарти. Ці люди явно задоволені своїм існуванням, бо на тлі того навколишнього убозтва вони виглядають досить заможними.
Але це в найліпшому разі вбоге тваринне щастя, вдоволеність ситого черева. Головне в їхньому житті — це матеріальне. Вони люди обмежені, тупі, без жодної уяви. Прірва немовби виділяє якісь чадні випари, що задурманюють і глушать усе живе. Релігія їх не обходить. Потойбічне не викликає ні жаху, ні захвату. Вони взагалі нічого не знають про якесь там Потойбічне: сите черево, люлька надвечір та ще незмінне мішане пиво — оце й усе, чого вони домагаються або про що мріють.
Та хай би на тому й кінець, але ж ні! Апатична вдоволеність, яка поглинула їх, — це та смертельна інерція, що передує повному розкладові. Поступу жодного, а не йти вперед — значить занепадати й котитися в Прірву. За власного життя вони, може, лиш починають це падіння, але завершують його їхні діти та онуки. Людина завжди дістає від життя менше, ніж вимагає; вони ж вимагають так мало, що та надмалість, яку вони дістають, не може їх порятувати.
Міське життя і в найкращому разі неприродне для людини; а лондонське — то вже настільки неприродне, що пересічному робітникові чи робітниці годі його витримати. Душу й тіло безперервно підточують згубні впливи. Моральні й фізичні сили підупадають, і добрий трудівник, щойно від землі, перетворюється в місті на нікчемного робітника; а вже діти його — позбавлені настирливості, енергії та ініціативи і непридатні навіть до тієї фізичної роботи, що виконував їх батько. Звідси — недалекий вже шлях до різниць на дні Прірви.
Навіть самого повітря, яким тут дихають і від якого нема рятунку, досить, щоб знесилити їм розум і тіло, так що вони робляться нездатними конкурувати з тим свіжим людським потоком із села, що поспішає до Лондона, несучи руїну іншим і собі теж.
Поминаючи заразні мікроби, що ними кишить повітря Іст-Енду, розгляньмо лиш один чинник — дим. Сер Вільям Тізлтон-Дайєр, куратор Ботанічного саду в К'ю, вивчав димові осади на рослинності. Відповідно до його розрахунків, не менше як шість тонн твердої речовини, що складається з сажі та дьогтистих вуглеводнів, відкладається щотижня на кожній чверті квадратової милі в Лондоні та околицях. Тобто на квадратову милю 24 тонни за тиждень або тисячу двісті сорок вісім тонн за рік. Нещодавно з карнизу під банею собору святого Павла зняли твердий шар кристалізованого сульфату кальцію. Цей осад утворився внаслідок дії сірчаної кислоти з атмосфери на карбонат кальцію, що міститься в камені. А цією сірчаною кислотою день і ніч дихає лондонський робітник, і так усе своє життя!
Тим-то неминуче тутешні діти виростають недолугими, малосильними і слабовільними. Ця кривонога, вузькогруда, апатична порода никне й гине в жорстокому змаганні з навалою сільських орд. Залізничники, носії, кучери омнібусів, вантажники і взагалі всі ті, що для роботи їм потрібно фізичної сили, здебільшого набираються з села. У столичній поліції, приміром, дванадцять тисяч вихідців із села, і тільки три тисячі народжених у Лондоні.
Отже, мимоволі доводиться робити висновок, що Прірва — це достоту величезна людовбивча машина, і коли я йду там глухими завулками, де попід дверима сидять ситі ремісники, я знаю, що їхнє майбутнє чорніше, ніж у тих чотирьохсот п'ятдесяти тисяч безнадійно пропащих бідолах, що конають на дні ями. Ті принаймні вже при сконі, тоді як ці ще мають пройти через повільну передсмертну агонію, що розтягнеться на два чи й три покоління.
А проте люди з них цілком доброякісні. Є в них завдатки всіх людських талантів. За відповідних умов їхній рід міг би проіснувати сторіччя, і великі люди, герої та митці, вийшли б з-поміж них і зробили б наш світ кращим.
Я розмовляв з однією жінкою, типовим представником тих, що, викинуті з свого тихого завулка, почали фатальне падіння на дно. Її чоловік слюсар, член спілки механіків. Що механік з нього абиякий, свідчить його неспроможність знайти сталу роботу. Він не має досить ні енергії, ні заповзятливості, щоб утриматись на доброму місці.
У подружжя дві дочки, і всі вчотирьох вони живуть у двох конурах, званих з чемності "кімнатами", що за них платять сім шилінгів тижнево. Плити в них нема, і варити доводиться на одинарному газовому пальнику в коминку. Люди вони не заможні, то й не можуть дозволити собі таку розкіш, як необмежену подачу газу; отже, їм спеціально встановлено хитру машинку: вкинеш пенні в шпарину — починає йти газ, а тільки вигоріло на пенні, зараз же він автоматично перекривається.
— У змиг ока на пенні вигорає, — поскаржилась вона, — а воно ще й на половину не зварилось!
Роками живуть вони надголодь. День у день встають із-за столу, не наївшись досхочу. А вже як чоловік котиться по похилій, то хронічне недоїдання — важливий чинник, що прискорює занепад.
А працює ця жінка, мов каторжна. Від пів на п'яту ранку і до пізньої ночі гибіє над сукняними спідницями з підкладкою і двома шлярками — дванадцятка за сім шилінгів, — так вона мені розповідала. Ви собі уявляєте? — сукняні спідниці з двома шлярками, дванадцятка за сім шилінгів! Тобто 1 долар 75 центів, або 143/4 цента за спідницю!
Її чоловік, щоб одержувати роботу, мусить належати до профспілки, де щотижня треба вносити шилінг і шість пенсів. А під час страйків, якщо він припадком має тоді роботу, мусить подеколи сплачувати у фонд взаємодопомоги аж по сімнадцять шилінгів.
Старша дочка підсобляла у кравчині за шилінг шість пенсів на тиждень — тридцять сім з половиною центів на тиждень або трохи більше як п'ять центів на день. Одначе, коли роботи стало обмаль, її звільнили, хоч брано її за таку низьку платню з умовою вивчити на кравчиню. Після того вона три роки працювала у велосипедному магазині, де заробляла п'ять шилінгів у тиждень, і ходила пішки по дві милі на роботу й назад, і ще її штрафовано за спізнення.
Щодо батьків, то їхня гра вже була скінчена. Вони геть пустилися всякої опори і падають у провалля. А дочки? Живучи, мов худоба, знесилені від хронічного недоїдання, підточені розумово й морально, — які шанси мають вони видряпатися з Прірви, куди падають від самого народження?
Я пишу ці рядки, а в сусідньому дворі вже цілу годину точиться дика бійка, галас від якої збриджує повітря. Спершу, почувши якусь вовтузню, я подумав, що гризуться собаки, і лише кілька хвилин згодом переконався, що це людські істоти, та ще й жінки, здійняли такий страшенний ґвалт.
Бійка п'яних жінок! Гидко про, таке й подумати, не те що слухати. Події розгортаються приблизно так: надривно верещать кілька жінок; потім нараз тиша, тільки реве дитина і дівча благає когось крізь сльози; тоді зривається жіночий голос, хрипкий і скрипучий: "Ану, вдар! От тіки вдар мене!" — Лусь! — виклик прийнято, і бійка вирує знову.
В затильних вікнах будинків, що виходять на поле битви, вистромились шереги захоплених глядачів. Я чую звуки ударів та лайку, від якої аж вуха в'януть. На щастя, самих перебійниць мепі не видно.
Затишок. Крик: "Не займай дитину!" Маляті, певно, лише кілька років, воно вищить від жаху. "Ну, начувайся! — настирливо повторюється разів двадцять і на найвищих тонах. — Зараз як загилю по голові цею каменюкою!" — І потім камінь, мабуть що б'є по чиїйсь голові, судячи з вереску.
Затишок.